Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розмова почалася б від Османа, її батька, що в ті часи рубав дерева в лісах довкола Олова й носив у місто дрова; а як Австрія прийшла — підвищили його до штрасенмайстра. Ніхто в місті не знав, що таке штрасенмайстер, але ж не могло бути, що ця посада нікчемна, коли вже так урочисто зветься. Ніби страху на тебе наганяє, коли мовиться — штрасенмайстер. Питають люди Османа: «А де ж твої дрова, зима скоро, чим будемо грітися?». А він знизує плечима, стурбовано крутить головою, а тоді каже: «Шукайте собі іншого дроворуба, мені служба не дозволяє рубати, не личить таке штрасенмайстру». Люди на такі слова одразу вступалися, не дай Боже про щось розпитувати, бо за кожною державною службою й таємниця стоїть, а державних таємниць краще не знати; але потім розуміли, що Осман може бути їм корисний. І коли він ішов через ринок, ювеліри, годинникарі, кушніри, кравці запрошували його до своїх крамничок, і кожен пригощав Османа чи кавою, чи салепом[135], чи байрамською баклавою, і пхав йому в руки тацю тонкої роботи чи таріль, добротні штани або годинник. «Не давай ти мені нічого, мені не треба, я не можу за це заплатити», — казав їм, але ґазди й чути нічого не хотіли: «Бери, друже Османе, як це ти платитимеш, такі часи тепер, що не платиться, треба тільки пам’ятати, хто був до тебе добрий, і добром йому відплатити». Так вони платили добром за дрова, які приносив колись Осман, він же на їхніх відплатах непогано розжився, але ніколи гріха на душу не взяв і не втратив обличчя. Нікому нічого не обіцяв, не вимагав нічого надурняк, хіба дещо частіше, ніж зазвичай, перетинав ринок, але й цим йому не можна було дорікнути. Минуло так, може, півроку, аж тоді хтось його запитав: «А чи багато роботи у щтрасенмайстра?». Осман розвів руками й відповів: «Якби Аллаг для себе цю посаду створював, і тоді б не вигадав кращої. Я наглядаю за шляхом від Кладаня до Олова, прибираю камінці й гілки, оте все, що в автомобілів чи екіпажів може опинитися під колесами».

Потім хтось і каже: «Ото вже надурив нас Осман, як ніхто досі!» — «Мовчи, дурню, це не він нас надурив, а наша паскудна вдача й заячі серця». І справді, хто б міг подумати, що в Австрії є люди, які наглядають за дорогами, а назви їхніх посад гарчать, погрожують і обіцяють так багато, ніби це імператорська служба! Штрасенмайстер — це ж майже як субаша[136], якщо не більше! Але ніхто всерйоз не сердився на Османа. Був у нього розум, та все ж більше у тому, про що мовчав, ніж про що говорив.

Ще дереворубом Осман одружився з дівчиною з Кладаня, звалась Еміною і затиналася, бідолашна. Привіз її в Сараєво, від чого в нещасної ще більше язик заплітався. Велике місто, великий страх. Коли Осман ішов рубати ліс, його не було по десять днів, а Еміна залишалася з його матір’ю та батьком, старими, але норовистими людьми. Особливо батько не міг змиритися, що в його дім приведено ущербну невістку. А з матері що взяти — хотіла догодити чоловікові, то й почала водити Еміну по околиці, щоб їй вроки зняли, поїла її чудотворними водами, годувала скаженими грибами, щоб Еміна нормально заговорила. Але все було дарма. Ти, мій Енвере, цього не зміг би пригадати, та були дні, коли Османова дружина не могла ані слова докупи скласти. Ми, діти, прикладали вуха до стіни їхнього будинку, щоб почути, як Мінка-заїка по хаті клопів лякає. Так чомусь говорилося. Вона плакала і силкувалася вимовити Боже ім’я, бо Османів старий казав, що тут шайтан втрутився, не інакше, і якщо вона не здатна Аллага закликати, треба викинути її з дому.

Геть інша історія була, коли Осман повертався з Олова. Тоді батько й мати заспокоювалися і затихали, такі добрі були до невістки, що добріше й не буває, стара сама підносила їй страву і вдавала, буцім не дозволяє ходити по воду. Щоб не застудилася, бува. Насправді вони боялися Османа, він єдиний приносив гроші в дім, з Еміною одружився з кохання, що не зів’яло і за два роки, тож старі батьки пильнували, аби не зауважив син, що вдома коїться, поки його нема. Невістка нічого не розкаже, бо як би могла, коли й на простіших фразах перечіпається. Не знали, що наодинці з чоловіком Еміна дзенькотіла, як потічок, аж Осман раз по раз легенько ляскав її по руках: «Дай же сказати, дурненька!». А вона сміялася і не дозволяла йому й слова вставити. Ось як було, тільки вона йому так і не розповіла ніколи, що з нею роблять, коли він іде в Олово.

Невдовзі по тому, як Осман зробився штрасенмайстром, Еміна завагітніла. Була зима, снігу насипало по горло, а вони лежали в ліжку й грілися. «Що, як не народжу тобі сина?» — запитала вона. «Що, коли цей сніг ніколи не розтане через таке твоє запитання?» І що ж, сніг розтанув, настала і проминула весна, а Еміна у Благословенну ніч, Лейлят аль-Кадр, почала родити. У сутінках відійшли їй води, після цього почалися нескінченні муки, сповнені сухих сліз і криків, яких не чуло людське вухо, — але не дай Боже побачити те лице породіллі. На ньому читалося кожне волання мучениці, від першого до останнього Еміниного тієї ночі. Стара повитуха на ім’я Меджида схилилася близько півночі їй між ногами. Коли її вивели, казала Осману: «Допомогти їй я не зможу, перевернулася дитина впоперек і не виходить. Усе в Божих руках».

Посеред ночі він побіг містом, гукав під одними ворітьми, під другими, піднімав людей з-за столу, йому казали: «Чого горлаєш, шайтане, в таку ніч!». І втягували голови в плечі, коли чули, про що йдеться, адже жінок, досвідчених у такій справі, знайти нелегко. Проте таки знайшлося двоє: Фатіма, бабця, якій давно перевалило за вісімдесят і яка прийняла в світ половину Джіджіковця, Мейташа й частину Вішника, та циганка Джулізара, молода й сильна жінка без власних дітей. Він привів їх додому, а сам думав тільки про те, чи жива ще його Еміна.

У Благословенну ніч Осман тричі зрікся своєї дитини, подумки благаючи Аллага, щоб зглянувся над його жінкою.

Вже й розвиднювалося, коли Джулізара видерла на світ Емінину дитину. Шматок м’яса, помережаний жилами, і неясно було, де там руки, а де ноги. Синій камінь на дні потоку. «Дитя мертве», — мовила циганка, але тут його вихопила стара Фатіма — і витрясла з дитини смерть. Одні кажуть, що зробила це миттєво, інші — що їй аж півгодини знадобилося. У смерті немає відчуття часу.

Що то за знак, коли у Благословенну ніч у тебе народжується донька? На це, як і на будь-яке інше питання, у смертних знайдуться різні відповіді. Якщо добру вдачу мають, побачать у цьому щасливий знак. Якщо таку, як в Османового батька — тоді скажуть, що Аллаг не хотів ані цієї дитини, ані її матері. Мабуть, таки перші мають рацію, бо й місяця не минуло, а Османів батько з душею розпрощався. Не хворів, ось лише перед п’ятничною молитвою запаморочилось йому в голові перед Беґовою мечеттю, люди думали, що то сонце напекло, і поки хтось побіг принести води, він і відійшов. Не варто тужити, коли Господь забирає до себе чиюсь душу, це для невіруючих вона мертва, хоч насправді переселилася в інший світ; але є люди, про чию смерть кажеш легко, є й інші, про них ніяк не вдається сказати. Про Османового батька говорилося легко.

«Добре ж тобі, Османе, ведеться за Австрії! — говорили в місті. — Спершу посаду отримав, а тепер дитина народилася». — «Ну, Бог свідок, у народженні дитини цісарської заслуги нема, а щодо решти я тобі чесно скажу: як на мене, геть нікудишня ця Австрія!» — «Чого ж вона, Османе, нікудишня?» — «Дуже просто: нікудишня, бо ось у мене в кишені двадцять крон, а що ж це за часи, коли я таке багатство маю!»

Переповідалося цю розмову як анекдот, врешті, не відаю, чи й була насправді, та якщо й ні, хай усі знають, що напочатку там ім’я Османа стояло. Згодом я чув, як слова ці різним людям приписували, набралося їх бозна-скільки, і тих, на чий характер це було схоже, і тих, кому зовсім не пасувало. Османа ніби сонце осяяло, коли народилася донька, а люди довго не могли збагнути, через дитину це чи через щось інше.

А насправді після пережитих у Благословенну ніч страждань Еміна більше ніколи не затиналася. Для нього це був знак. Весь морок, що він у собі носив, — стільки само, як і в кожної людини, — з Османа витік. Ще й тридцяти років не мавши, він уже знав, що помре щасливим.

Еміна більше не могла мати дітей. Всі казали, що це й на краще, бо після таких пологів хтозна, якими могли б бути наступні. А їм і не треба було: однієї дитини, та ще й дівчинки, було цілком досить для їхніх злиднів.

За рік із гаком народився ти, мій Енвере, але для своєї матері не був і вполовину таким тяжким, як вона для своєї. Ось так ми троє і знайшлися на вулиці Джуджа. Правда, вуличка так собі, я й нині в п’ятдесят кроків її перейду, та все одно мало було нас, дітей. І, думається мені, саме тому все було так, як було, і дійшло до того, до чого дійшло.

Вона змалечку була норовлива. Дівчинка, а справжній ватажок розбійників. Осман казав, що Аллаг усе це знав, коли не зробив її хлопчиком, інакше б вона цілий світ догори дриґом перевернула, довелося б усе спочатку впорядковувати. А тобі від неї більше тумаків перепало, ніж від батька з матір’ю. Іде Енвер одним боком вулиці, коли ж вона — бац! Перейде на інший бік, а вона знову — трісь! Я тебе захищав, а вона мене так підступно своїми дерев’яними сандаликами — та й по гомілці. Навіть зараз на погоду відчуваю, як саднять ті місця, де мене її нога приголубила. Двічі-тричі мені шпигне щоразу перед дощем, але мушу пильнувати і не пропустити, відчути, покласти долоню на гомілку, щоб відчуття не втекло.

Мені здається, я й тоді на неї дивився теперішніми очима і думав: будеш ти моя, буде тобі бац і трісь із тими чорними косами!

А коси в неї змалку були чорні, як сажа, такі чорні, аж на сонці синім вилискували. Якось вона завошивіла, і матері довелося її постригти. Вона ні пари з вуст, а я розплакався, коли її побачив. «Боїшся, що я тепер хлопчик, то й тебе битиму?» — спитала вона. «Так, — відповів я, — саме цього й боюся».

Потім я почав боятися, що Осман віддасть її заміж. Мені тоді вже п’ятнадцять виповнилося, тебе, на щастя, я ще не мусив брати до уваги, от і ходив до нього, казав, що я чесний, що буду про неї піклуватися, що моєму батькові не треба ніякого посагу, ми ж нічого не маємо, то яка нам користь від іще одного нічого, хай тільки Осман береже її для мене. Він сміявся й казав, що вона піде заміж, за кого сама захоче, і якщо я буду хороший — може, захоче й за мене.

Вперше я набрався відваги запитати у неї невдовзі по тому, як мене взяли в ґасульхану[137]. Думав, що от, уже свій хліб їстиму, робота буде, поки будуть мертві, і не кожен зміг би мою роботу робити, є й такі, що втекли першого ж дня — і вдарив молоточком у ворота. Її матір зраділа, побачивши мене, все повторювала:

— Заходь, заходь, Захіре наш, тільки погляньте, в якого парубка виріс!

Пригощала мене халвою і водою, сказала:

— Зараз вона вийде, а я пішла, і ви гарненько собі погомоніть.

Кажу:

— Знаєш, навіщо я прийшов?

— Знаю, — відказує, — але все дарма.

— Чому ж?

— Та тому, краще вже тобі не казатиму.

Похолола мені кров у жилах, але, думаю, — ні, то вона мене просто випробовує, щоб побачити, скільки в мені завзяття.

— Ти пішла б за мене?

— Я ж сказала: все дарма.

[135] Салеп — традиційний для османської кухні напій, що готується з меленого кореня гірських орхідей (ятришника).

[136] Субаша — наглядач та розпорядник маєтку, або ж начальник поліції в османському селі.

[137] Ґасульхана — громадська установа для ритуального омовіння померлих перед ісламським поховальним обрядом.