Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А з Іґмана все подуває прохолодний вітерець, від якого листочки на гілках ледь ворушаться, обдирає з гілок засохлі пелюстки цвіту, але холодить так, як лиш у червні холодити може, у червні й на Іліджі. Мені все якось здається, що такого вітру немає ніде, окрім як у нас, бо якби був, уже б щось відомо про нього стало. Німці б вихвалялися, а француз то й півсвіту б уже в Париж покликав, щоб відчули, як той вітер холодить. Якби був такий у Стамбулі, Туреччина б так легко не занепала; чи якби султан бодай раз відвідав Іліджу, його імперія б так просто не розвалилася і Боснію він би німцям не залишив. Я все частіше міркую ось про що: якщо імператор Франьо приїде в Сараєво (а кажуть, що має приїхати), і якщо його відвезуть на Іліджу, Австрія у нас залишиться на всі часи. Та й краще, коли залишиться, бо турботи завжди на тих, хто панує, а наша справа працювати, пікніки рядити й не перейматися світовими проблемами. Якби то ще червень ніколи не закінчувався, чи якби кожен місяць у році був такий — спекотний, з оцим іґманським вітром, людина б цілими днями тільки й робила, що ходила: від Маріїн-Двора до Іліджі, а звідти на Врело Босни[110]. А тоді розляглася б на траві, підкотилася до частування на простеленому покривалі, яке хтось би їй подав, а тоді розлилася б по чарках м’яка ґрадачацька ракія, розломився б сир і хліб, і ціле б життя отак. А як настав би колись час переселятися на ахірет[111] — людина просила б Аллага, щоб відпустив її ще на трохи. Навіть якщо ти чистий, як немовля, і без жодного гріха, тобі рай не буде милий проти такого життя.

Ось тому я й не кваплюся. Знаю, що встигну, а коли прийду, буде мені муляти, що прийшов і можу вже насолоджуватися, замість того, щоб дорога потривала ще трохи.

— Ет, мій Хамзо, я не можу знати, поки сам не скажеш, але все мені здається, що ти меду об’ївся…

Хех, я ж знаю: Фарук тільки й жде, щоб я йому відповів. Чи, не дай Боже, визвірився на нього. І щоб ми отак по-дурному лаялися, і щоб я погнав його на три кроки перед себе, щоб пики його не бачити, і щоб мусив озиратися раз у раз, коли щось мені казатиме. Йому хотілося скоротити шлях, мені — подовжити.

Так ми дійшли до трьох готелів. Шваби збудували, щойно прийшли, мовляв, щоб знали, як тепер до нас часто приїздитимуть із Парижа й Відня. А перед готелем старий з бакенбардами, два метри заввишки, в адміральській формі. Звідки ж ти приблудив, думаю собі, тут ніде поблизу моря немає. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене, і все мені здається, що йому було б приємно, якби я про здоров’я його поспитав. Усміхається адмірал, наче щойно трійко суперників у карти обмахлярив, усміхаюсь і я собі. Він витягає руку з кишені, тицяє пальцем в акордеон, і мені стає шкода, що не знаю німецької, а то покликав би його з нами. Дарма, що він би не пішов. Нам обом була б радість.

— Ет, мій Хамзо, а ти знаєш, що я ніколи в житті у фіакрі не їздив?

Оце дивина: Фарук Беширлія не сказав ні слова про мед! Я от їздив, щоразу, як нап’ємось, я собі гарненько фіакром повертався, кажу йому, а фірмани якраз вишикувались: один фіакр за другим, і так цілих десять. Розглядають нас і оцінюють: годящі з нас клієнти чи ні. І жоден не підскочить, не візьметься вмовляти. Що ж, коли ми на німців не схожі.

— А знаєш, я би хотів разочок проїхатися, тоді й умирати не шкода буде. Уяви, я не кондуктор, не машиніст, а в панському фіакрі їду, — каже Фарук і дивиться, як вилискує кінська шкура і як ніздрі тремтять від крутого норову. Щойно хтось підходить, тварина думає: це пасажир у її фіакр.

— Здався тобі той фіакр, — кажу, — нема в ньому нічого такого, краще вже другий клас у поїзді, — кажу я й перевішую акордеон на друге плече.

— Тяжко тобі? Хочеш, я трохи понесу?

— Не хочу, дурню, якщо можу грати, то можу й акордеон принести на забаву.

— Та чого ти, давай, Хамзо, мені не тяжко…

Уперся Фарук, що понесе мені акордеон, а я ніяк не можу второпати, що з ним таке. Ніколи таким не був. Щоб він — та й поніс комусь акордеон! Але все чекаю, коли ж він скаже, мовляв, мені тяжко, бо я наче меду об’ївся…

— А от якби ми поїхали фіакром, тобі не довелося б нічого нести, — сказав він, коли ми пройшли метрів двісті.

А мене така туга раптом охопила, дивлюся на нього, такого дрібненького, у штанах ще турецьких часів, кульгає й сопе, а лице в нього сіре, як у того, хто довго не протягне. Він і не протягне, думаю собі, багато вже років Фарукові Беширлії. І ніколи він так і не проїдеться фіакром…

Коли спало мені це на думку, я згріб його за плечі й розвернув, наче він дерев’яна лялька, а не чоловік, і штурхнув, щоб ішов попереду мене.

— Що таке, Хамзо, що я тобі зробив, чого це ми назад ідемо, — злякався Фарук Беширлія, а я йому не можу відповісти, бо не знаю, який голос мені з горла вирветься, що ми зараз по-панському поїдемо фіакром. Біс із грішми, я заплачу, і біс із насолодою від довгої пішої прогулянки, якщо кочегарові закортіло проїхатися фіакром.

А як уже в нього лице просяяло, коли він заліз у фіакр! Вмостився поруч із кучером, а в того на голові півциліндр — ми могли сісти й до іншого, у фесці, але я знав, що для Фарука так величніше, обличчя в нього зразу заграло, зарум’янилось, сині очі заіскріли, вмить на тридцять років помолодшав.

— Спасибі тобі, Хамзо мій добрий, цього я тобі не забуду!

А я думаю: що ж ти, бідако, зібрався не забувати і яка з того користь, коли й це мине. А повз нас пролітають платани, німці їх висадили як під лінійку, аж їм не видно й краю, і місце, куди ми прямуємо, таке малесеньке, що й голки в нього не встромиш. Тобі здається, що там і проходу нема, а все-таки знаєш, що пройдеш і що алея розімкнеться наприкінці. Або тільки я знаю — я ж уже їздив у фіакрі, а Фарук не знає. Задивився в кінець алеї, все напружує очі й мружиться, намагається догледіти прохід, а проходу все нема й нема. І знову здається старим, тривога наче серпанком лице йому огорнула.

— Не бійся, друже, це тільки так здається, — кажу йому.

— Та не боюся я того. Нічого не боюся. Просто думаю, що було б, якби отак, поки ми їдемо, все зникло.

— Як же це, Бог з тобою, все зникне, та ще й в суботу пообіді, коли завтра вихідний день?

— Ех, а я ось думаю, що немає кращого дня за якийсь отакий, щоб милий Бог дмухнув на лампу і сказав: усе скінчено. Коли судний день, чи коли я розпалюю машину попід гору й не знаю, чи стане тяги до верхівки, чи коли небо й земля поєднаються — я знаю, що Він про все дбає і що така Його воля, але отак, коли все заспокоїться й завмре, — мені завжди здається, що Йому все тут остогидло і Він у будь-яку мить може дмухнути на лампу.

— Ех, ефенді, що ж за тумак тебе віри навчав. Аллаг — не бабця Белькіса, щоб дмухати на лампу.

— Ти так думаєш, бо ще молодий. Одного разу просто прокинешся і одразу знатимеш, що все вже скінчено і що десь високо на Іґмані двоє вже пиляють ялину на твою труну. Отак усе буде, мій Хамзо…

Щойно він це мені сказав, одразу ж пропало світло межи верхівок платанів. Не тому, що сонце зайшло за хмари, бо його й так на небі нема, а тому, що око його наче не приймає більше. Ото вже покатався, старий дурню, і чого я взагалі з тобою пішов? Міг же дозволити тобі піти самому, не гукати тебе, як побачив був на зупинці на Ченґич-віллі… Так говорю собі, але повірити не годен. Дивлюся на панські будинки, що виростають на Стойчевичі, онде ще два, яких не було минулого разу, але замість радіти їм чи обурюватися хрестом, який там стирчить, як зі мною зазвичай буває, коли прямую на Врело, я раптом подумав, що ті будинки зводять для людей, які звикатимуть у них до могили. Вони багаті, їм можна. Сидять у своїх кріслах-гойдалках — о Аллагу Милий, що за божевільний народ, хіба стілець не для того придуманий, щоб людина відчувала тверду землю під собою? А на стіні в кожному такому будинку — дерев’яний годинник, і зозуля з нього відспівує їх по-швабському.

Ну й темінь серед білого дня! Якби її три сонця осяяли, і то було б замало. А Фарук Беширлія, побачивши, щó мені заподіяв, розпереживався і все хотів мене звеселити. Взяв у кучера півциліндра, насадив собі на голову і зиркає на мене, мовляв, поглянь, який я блазень. А я дивлюся на нього і дивлюся на фірмана-мадяра, якому це все не до вподоби, але той мовчить, чи ж просто звик мовчати, щоб люди не сміялися, коли говоритиме, і бачу, як вітер йому над лисою головою метляє трьома довгими сивими пасмами, і думаю: Яношу, мій Яношу, тобі гірше, ніж нам. Тобі не дано померти там, де твоє місце, на твоїй рівнині, натомість підеш із нами під землю, і навіть там ми зніматимемо з тебе капелюха і сміятимемося, щойно заговориш. Нікому не побажаєш такої долі, щоб смішити своєю печаллю!

— А чи ти, Хамзо мій, трохи розгнівався на мене?

Я сказав, що ні, чого мені гніватися, просто цим вітром продуло.

[110] Врело Босни — великий громадський парк на околиці Сараєва біля підніжжя гори Іґман та витоку річки Босни.

[111] Ахірет (від тур. âhiret) — потойбічний світ в ісламі.