Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тієї весни Лівно зализувало рани, лікувалося від сорому й ховало мертвих. Похорон ішов за похороном, і поминальні молитви читалися доти, поки остання чоловіча голова їх напам’ять не вивчила. Золота в місті не лишилося, мало було й будинків, що не згоріли дощенту. Гяури спалили усе, що могли, аби лівняки мали чим займатися і не мали часу планувати помсту. Місто вже ніколи не доросло до того, чим було колись, і лишилася тільки байка, ніби раніше йому аж до Прізрена не було рівних. Але рік, на щастя, видався родючий, тож голодними залишилися тільки ті, хто звик голодувати.

За місяць або два почали повертатися жінки. Зі зламаними носами, збитими ногами, декотрі — без ока, вони приходили вночі й нишком прокрадалися в домівки. Таку собі Белькісу чоловік прогнав геть, і вона, напівбожевільна, цілими днями блукала по вулицях Лівно, поки одного ранку її не знайшли повішеною в сливовому садку за домом. Бідолашна страшенно хотіла померти, бо дерево було молоде, а гілка, на якій повісилася, зігнулась майже до землі. Вона стояла на колінах, коли її знайшли, язик їй вивалився з рота, обпаскудилась, як це буває в повішальників, а лихі голоси — не моя справа казати чиї — пліткували, мовляв, не дивно, що Белькіса на колінах стоїть, гяурських звичаїв набравшись.

Великий сором прийшов із жінками, бо важливіше було забути інший, більший — сором чоловіків, що кинулися навтьоки. Це швидко забулося, проте жінкам нічого не забули аж до смерті. Жодне дитя не повернулося — гяури зібрали данину кров’ю.

Велаґичі того Джурджевдана постраждали найдужче. Кожен другий голову склав, але кожен із рушницею чи кинджалом у руках. Ахмо, кажуть, бився з десятьма і дев’ятьох поклав мертвими на леваді, та десятий встромив йому в спину ножа. Заревів Ахмо, як бик, і озирнувся, але рана забрала в нього силу, і гяур легко його здолав. Невідомо, чи правда, та люди оповідають, що повалив його сам воєвода, спершу встромив йому кинджал поміж ребра, тричі його прокрутив, а коли Ахмо і після цього не випустив дух — різав його, поки двоє тримали богатиреві руки.

І знову витримали жили, сильніші за руки мавра Шехаба Місирця. Всі думали, що він мертвий, але Ахмо вдалося відповзти до лісу. Муйо Берберович знайшов його, безтямного, і разом з іще п’ятьма помічниками відніс на пасовище Велаґичів. Там, на соломі й овечих шкурах, Ахмо багато днів пролежав ні живий ні мертвий. Всі лише чекали, коли його душа відлетить, і не надто старалися її затримати. Не знали як.

Потім він розповідав, що вві сні до нього приходив небесний годинникар. А це ще хто, друже Ахмо, чудувалися люди, нема такого. Є, є, побачите й ви, коли надійде ваш час із цим світом прощатися. Прийшов буцімто з великим чорним ключем і так до нього мовив: «Ахмо, я зробив усе, що від мене залежало, а тепер вибачай, готуйся до раю ввійти». Мовляв, заводив йому серце, поки воно йшло, а коли вже не йде — годиться прямо про це сказати. Кожному таке скажуть, твердив Ахмо. Але сам він запитав годинникаря, чи може той залишити йому свого ключа. «Ніхто ніколи не просив мене про таке, навіть найгірший лиходій, якому раю не бачити. Мука вмирання не мила нікому. Та коли хочеш, ось тобі ключ, накручуй серце, якщо тобі та мука так до душі припала. Але знай, що врешті-решт і ти відступишся. Кому вийшов час, той уже не повернеться». І так, розповідає Ахмо, він своє серце й накручував, а годинникар щоночі приходив спитати, чи не досить із нього і навіщо він так чіпляється за земне життя. «Щоб Фату порятувати з гяурських рук. Коли це зроблю, зможу й до раю піти, якщо треба». Годинникар дивувався, казав, що її порятує Аллаг, але це не допомогло. Ахмо не мав часу чекати на допомогу Аллага.

Учені люди казали Ахмо Велаґичу, що немає ніякого годинникаря і ніхто схожий на нього в Корані не згадується, і все це йому привиділося від втрати крові й від гарячки, але він не поступався, знай повторював, що й вони побачать, коли настане час.

До середини літа він уже зовсім одужав і збирався їхати шукати Фату по Боснії, коли ж у Лівно з’явилася Зейна, вдова Шефкії Атлаґича, жінка, що найдовше залишалася в гяурів. На відміну від тих, які поверталися раніше, її не прогнали, вона втекла сама. Вона вкрала коня, проїхала пів-Боснії і містом пройшла з високо піднятою головою.

«Коли щось і було, про це говоритиму з моїм покійним чоловіком. А як хтось інший щось мені скаже, я йому очі видряпаю і прокляну до сьомого коліна».

Сказала так і, на диво, добре викрутилася. Стала винятком із загального сорому, хоч на обличчі її не видно було жодних слідів катувань. Ті, в кого вона опинилася, добре дбали про неї. Зейна повідомила Ахмо, щоб не шукав Фати, бо якщо й не загине, шукаючи, все одно не зрадіє. Більше нічого не хотіла розповісти йому, окрім того, що Фата зберегла свою честь, але його в серці не зберегла. І краще було б їй не казати нічого, бо Ахмо Велаґич тої ж миті скочив на коня і, не прощаючись, помчав геть із міста. Були люди, готові піти на пошуки з ним, із деким навіть уже й домовились, але Зейниних слів було досить, щоб він вирушив сам.

Далеко полонина Романія, і часу вже багато минуло.

Воєвода подбав, щоб Фаті навіть пташиного молока не бракувало дорогою. Приставив трьох солдатів пильнувати її, а вона кидала в пилюку сир, який їй пропонували, плюнула на ягня, яке для неї засмажили, а одного гяура так ударила ногою в голову, коли хотів допомогти їй злізти з коня, що його мусили повертати до тями. Та не дай Боже, щоб хтось відплатив їй тією ж монетою.

Воєвода нічого не казав Фаті, а своїм людям сказав усе, що треба було. Вони його слухались, але всі розуміли, що так довго не потриває. Можна уявити, як усім полегшало, коли за десять днів нарешті дісталися Романи.

— Ти спатимеш тут, — показав воєвода на ліву половину свого ліжка.

— Якщо я спатиму, то ти точно не будеш, — відповіла йому Фата. Він промовчав.

Три ночі поспіль Фата Атлаґич співала усіх пісень, яких знала, так що воєвода й повік не склепив.

— Я тебе не силуватиму, — сказав їй.

— Ти не можеш мене присилувати, — відповіла вона. — Ти міг мене вбити, але не зробив цього. Іншої сили у тебе, воєводо, немає.

Він знову промовчав. Назавтра звелів, щоб Фату відвели у Новакову печеру. Вели її двоє гайдуків, а позаду йшов коваль із ланцюгами й кайданами.

— Нащо ти це робиш, дурна дівко, — спитав, заковуючи Фату, — хіба не краще для тебе піти за воєводу? Ліпшого за нього ти в Боснії не знайдеш.

А вона лише засміялася.

Її лишили сидіти в оковах, але підклавши під неї перину і подушки. Їжі й питва їй не бракувало, а на голові вона й досі мала шапочку, в якій поїхала з Лівно. Та дарма це все, коли немає ночі, чорнішої й страшнішої за ніч у печері, де кожен звук потроюється і не знаєш, що тебе розірве: ведмідь чи страх ведмедя.

Одначе невідомо, кому гірше спалося: Фаті в печері чи воєводі на правій половині ліжка, бо, щойно розвиднілося, він поквапився до неї. Прийшов і мовчить. І вона мовчить. Відмовчали б вони отак цілі довгі розмови, якби він не зробив того, чого зовсім не хотів, але не зміг встояти. Впав перед нею навколішки і в нестямі, наче пхав руку у вогонь чи боровся з сильнішим за себе лицарем, запустив пальці в її волосся.

Фата не відсахнулася і не спробувала вдарити його своїми ланцюгами. Він повторив рух, а вона ніби щокою притулилася до його долоні. Або йому просто здалося.

— Слабкий ти, воєводо, — сказала вона тоді. — Саджаєш мене в ланцюгах у печеру, та кладеш під мене перину й срібні подушки. Ти м’якший за цю перину, але все дарма.

Воєвода вклякав перед Фатою щоранку, кожного полудня і щовечора. Якщо він затримувався до темряви, печера починала співати від їхніх подихів. Якби почув сторонній, хто не знав, що діється, — подумав би, що то молодий султан у гаремі любиться з найкращою наложницею в цілій імперії. А то було лише відлуння в печері й нічого більше. Коли він хотів торкнутися її волосся, вона дозволяла, а коли питав, чи піде з ним, вона сміялася, згадувала перину, казала йому, який він слабкий, що кайдани насправді на його ногах, тільки їх не видно, принижувала його, як може принижувати тільки жінка, над якою не владна чоловіча воля.

Воєвода йшов із похиленою головою, а назавтра знов повертався. Його страждання були невидимі для інших, бо разом із ними росла воєводина жорстокість. По Романії з жахом говорили про султану в Новаковій печері.

Вона покохала воєводу в ту саму мить, коли сказала, що і йому доведеться омовіння робити, а він її не вбив. Та любові своєї не випускала назовні, і нічого не міняла всередині Фати Атлаґич та любов до гяурського воєводи. Крім одного. Ахмо в її душі малів день у день і врешті-решт став не більшим за улюблену загублену дрібничку. Перетворився на хустину, заховану на самісіньке дно скрині. Вона б увесь дім перевернула, щоб знайти її, але тут знайшлася ліпша хустина, яка більше пасувала до таємниць її душі; тож, знайшовши на дні скрині стару, могла тільки зітхнути і тим зітханням поховати її. Таким був для неї Ахмо Велаґич, коли вона сиділа в кайданах на перині у Новаковій печері, зустрічаючи й проводжаючи гяурського воєводу.

— Чому ж ти не хочеш піти за мене? — запитав її воєвода.

Вона стенула плечима й мовила: