Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цілий рік щосереди я ходила на базар, сподіваючись його зустріти. І більше жодного разу в базарну середу в Добої не було дощу. А він або поховав батька, що кував коси й серпи, або знайшов інше місто, до якого ходив на базар, і там до нього теж приходила дівчина, що луг має.

Так настало літо, коли я вже більше не мала сліз, і вже чотири місяці поспіль не було дощів. Так ми з небом домовилися. Згоріли жита в полях, висохла картопля в землі, надходила тяжка осінь, а за нею ще гірша голодна зима. Коли стрічаєш когось у місті — знаєш, що наступного року в цю пору вже не побачиш. Тому й дивишся тужливо. А той і собі тужливо дивиться, бо думає, що це ти не доживеш до наступного літа. А якщо невдовзі не випаде дощ, найрадше не буде ні його, ні тебе, ні цього міста, і нікого, хто б про нього історії переповідав. Хтось, може, шкодуватиме, але не я. Єдине, що хотіла би знати — що з ним сталося і чому він мене покинув.

Дійшла я до Босни, а вона так зміліла, аж віри не йметься, що це та сама річка, на честь якої і гори при ній, і всі міста над нею названо. Роззулася я, підібгала спідниці й увійшла у воду. До середини річки вже задерла сукню по груди, потік майже підхопив мене, бавився моїми цицьками, я відчувала усі його пальці, аж хотілося заверещати й ударити його межи ноги, якби струмінь Босни мав ноги й те, що між ними. Але правда: хоч яке стояло посушливе літо і хай як зміліла ріка, все ж легко могла мене віднести й потопити, ніхто б і могили моєї не знав. Або знайшли б мене й казали, мовляв, божевільна Мара втопилася того літа, коли всі інші люди казилися зі спраги. Хоч би це від мене могло лишитись, а отак нічого не лишиться.

Ледве видибала на другий берег. До його села було мені ще годину ходу, то й зупинилася перепочити та спідниці висушити. Міркувала: прийду до нього й спитаю, що сталося, чому не озивається до мене, батько щонеділі сватів від нього чекає, а баба Ката вже не протягне довго. «Не заради себе прийшла, — збрешу йому, — просто хочу народити дитину, якій баба Ката закінчить розповідати історію!» Це мало б розтопити його серце, якщо воно за цей час скам’яніло.

Сперлась я на ялину, високе дерево, глибоке коріння має, переживе й цю посуху, але все довкола неї зів’яне; стояла отак, думала, та й задивилася на верхівку дерева. Від утоми тоді мені запаморочилося чи від чогось іншого — від того, що зрозуміла: вище на горбі таки справді видніє його село? Видно й кузню, і його, як працює перед кузнею, виносить на сонце коси й серпи, кличе… Дітей? Так я вперше подумала, що моє милування оженилося з іншою. Захиталася мені земля під ногами, я би й упала, якби ялина мене не підхопила. Як же й чим підхопила мене? Не знаю, Бог свідок, рук у неї не було, не було й таких низьких гілок, щоб ними мене за пояс обійняти. Але я ні тоді, ні згодом особливо про це не замислювалась. Але й не сумнівалася, бо чого б мала, коли я з Ангеловичів, а не з Акраповичів.

«Так, нещасна Маро, оженився він! І син у нього народився! А знаєш що іще? Твоїм іменем сина назвав!»

Я плакала, а вона мене обіймала і гладила, руки й лице мої були всі в подряпинах від кори й голок, якими ялина втішала мене. Надвечір я повернулася додому і лише тоді згадала, що не спитала її: як це він моїм іменем сина назвав? Не настали ще такі часи, щоби хлопчиків жіночими іменами називати. Але це було не єдине, що я хотіла спитати. Назавтра я знов перебрела би Босну, але тієї ночі пройшла велика злива, і до ранку річка прибула. Народ радів: добра, мовляв, земля, мати наша, родитиме до осені, тож зиму сито перезимуємо! Тільки схиблена Мара не раділа!

Була б я заплатила за поромний перевіз на той берег, але вчасно згадала прабабу Анджу і ангела, що впав до неї в садок. Нічого б не сказала мені ялина, якби я знову до неї прийшла. Дерева не розмовляють, так само як ангели не падають з неба. По тому, як вони пішли, даремно кликати їх і думати про все, чого не запитала. Слід мовчати й нікому нічого не казати, бо лихі люди в чудеса не вірять, а добрі їх не потребують. Так я нині думаю, по тому, як не вийшла заміж і, судячи з усього, вже не вийду. Не казала б вам про те, якби цієї ночі не померла баба Ката. Тільки зойкнула уві сні, мов наречена, що танцює коло, і вже була нежива. Завтра буде похорон, і ми гарно відпровадимо її в останню путь. Не побачила вона мого весілля, не почую я від своєї дитини, чим закінчилась історія. Він оженився, а я ніколи не матиму дітей. Я Мара, я із Ангеловичів, але мине небагато часу, і я вже буду така стара, що й колишні женихи казатимуть, буцім я страшна, як той акрап[105]. Звісно, це буде правдою, але — егеееей! — один чоловік на світі ціле життя носитиме моє ім’я.

Теман

Небо — великий сувій синього паперу. І часом стається так, що приходить людина до місця, де той папір до землі приклеєно. І завжди в неї кресало чи сірники в кишені, і завжди одне й те саме робить людина, потрапивши туди, де починається небо. Чи то тільки лихим вдається дістатися того місця, чи то добрий стає лихим, щойно туди потрапить, — але щодесять або щоп’ятднадцять років небо спалахує, і завжди відомо, хто його підпалив. А потім палієве ім’я опиняється серед імен героїв або серед імен нечестивців. Усе залежить від того, чи встиг палій підкорити людей, над якими небо горіло.

Небо — великий сувій синього паперу. Щоб приховати це, гяури вигадали, буцім Земля кругла. Якщо це так, тоді небо не приклеєне до Землі, його немає, і нам тільки ввижається якась блакить угорі, а війни починаються так само, як і землетруси.

Небо — великий сувій синього паперу. Над кожним із тисячі світів, створених Богом і названих людьми Землею, розгорнуто тисячу синіх сувоїв. Коли згорить котрийсь, Він, плачучи, розгортає новий. Декотрі підпалюють раз на сто років, інші — щоп’ятдесят, але так, як у нас, ніде нема. Це я добряче перебільшив, коли казав про десять або п’ятнадцять років. І частіше небо над нами горить, тільки ми вже призвичаїлись, от і не помічаємо.

Небо — великий сувій синього паперу, один край якого десь на горі Радуші, над Буґойно, і коли вогонь охоплює небо, воно займається над Лівно. Знаю, бо вже шістдесятий рік живу тут, унизу. Поки триває зима, дивлюся в стелю, споглядаю, як старіють балки, тріскає деревина й не пам’ятає вже, коли була живим деревом; а коли навесні розтане сніг, мене виносять у подвір’я, і я дивлюся в небо аж до осені, якщо воно раніше не займеться. Колись мене виносив батько, але він помер. Потім виносила мати, але втратила силу. Тепер виносить хто трапиться. Діти довкола мене бавляться на моріжку, а як сонце вдарить мені в очі — гукаю їх, і вони повертають мою голову на інший бік неба. Діти у Лівно всі такі добрі, дай їм, Боже, здоров’я.

Небо — великий сувій синього паперу, кажу; а кому не скажу про це, щоразу чую: «Та що ти таке кажеш, брате!». Людині стає незручно, постоїть трохи наді мною, тоді йде і не повертається, поки не забуде. А це довго триває, деякі тижнями не приходять, інші місяцями, були й такі, що ніколи не верталися. Тільки діти не втікають, коли кажу їм, що небо — великий сувій синього паперу. Задивляються вгору, замислюються. Не знають, кому вірити: чи мені — людині, що про небо найбільше знає, бо півроку на нього дивиться, а чи собі, бо ж їм небо таким не здається. Добре, що не знають, адже мали б просто злякатися і втекти.

Небо — великий сувій синього паперу. Так я керую своїм життям. Коли хто хоче мене пожаліти, нехай робить це у себе вдома. Наді мною більше не стоятиме. Нікчеми. Як хтось хоче з людиною поговорити, для нього неважливо, щоб людина ворушила руками й ногами і щоб сама голову відвертала, коли їй сонце в очі вдарить. Якщо ж ніхто, окрім лівнянських дітей, цього не знає і знати не хоче, тоді я кожному казатиму, що небо починається над горою Радушею, і хай той більше ніколи не вертається.

Але також я сподіваюся, що прийде хтось, хтось один, і не піде від мене через небо. Чоловік чи жінка — мені однаково. Тільки щоб не був малоліток, бо не годиться малечі такі історії слухати. А як надійде такий і почує, яким голосом це оповідаю, — найперше скажу йому, що з усього, чого не можу зробити, лише за одним мені жаль. Не жаль мені, що не можу побігти, хоч половину своїх ночей я снив, як біжу. Але зараз я старий уже і мені не до біганини, навіть якби інакшим був. Не жаль мені, що не можу помахати матері, коли вона з міста вертається, або почухатися, затулити лице долонею, коли хтось умре, не жаль мені, що не можу взяти перо й записати усе це. Так, наче те, що варто сказати, й справді можна записати, і щоб воно лишилось таке, яким мало бути ще до промовляння. Не жаль мені, що не можу обійти себе. Поки є живі люди на світі, хтось про мене подбає. Якщо ж не буде живих, то й мені однаково буде.

Але жаль мені, що теман учинити не можу. Доторкнутися підборіддя, тоді вуст і чола, поцілувати уявну полу, на яку не лягав земний порох. Бо якби міг, то хоч би й лютий гяур мені трапився, хоч би чорний турок, я теман учинив би перед ними обома. Хай би навіть після того мене сира земля ковтнула. Я в житті ніколи не цілував і цілований не був. Не почуваюся через те нещасним, бо й не знаю, як воно. Коли помру, мене цілуватимуть уперше — знаю це. У крижане чоло. Тоді я буду такий же, як інші. Чи інші — такі ж, як я. Мертві не ворушать руками й ногами.

А хто ж ті двоє, через яких шкодую, що не можу вчинити теман? Одна красуня і один розбійник. Ось як воно було: у ті часи смути, певне, перші такі, відколи султан Мехмед підкорив Боснію, коли Стамбул уже не був такий сильний, щоб вести війни, а росіяни, французи й австріяки ще не були такими сильними, щоб і собі вдарити, у часи, коли в Боснії люди скреготіли зубами, але ніхто повстати не наважувався, бо ще свіжі були спогади про те, як закінчили останні бунтівники, — тоді у Лівно жилося краще, ніж будь-коли.

Послабилась імперська дисципліна, дефтердари[106] погубили свої пера, джумруґджії[107] поспивались, а в чоловіків нараз пропала воля до всякого геройства, зате розквітла торгівля, і почали лівнянці брататися з кожним, кому можна було щось продати. І однаково їм було, що мусульманська віра, що християнська.

Старі люди казали, що з цього не може бути й не буде нічого доброго і що за війну гірше може бути тільки одне. Зводити дім до неба, а не мати ні пістолів, ні кинджалів. Але хто б це старих слухав, підстарок — вважай, те саме, що й дурень. От і розбудувалося Лівно, всім своїм золотом вивернулося назовні. Ніхто не ховав про чорний день.

Розпустили й ті рештки гарнізону, що стерегли підступи до міста, вже навіть монахи на Гориці хитали головами й казали, що бути біді, й самі почали купувати рушниці й пістолі, а єдиними, в кому лишалося ще трохи гонору й мусульманського шалу, були мешканці кількох будинків Велаґича. Завжди говорилося, що радше Лівно візирською столицею стане, ніж хтось із Велаґичів на гафіза вивчиться: не вдався розумом їхній рід, і як не були вони створені Коран вивчати, так не були створені й для торгівлі. Війни — єдине, в чому Велаґичі були добрі. Серця мали як у биків, рвалися в кожен бій і поверталися ґазіями. Якщо ж воєн довго не було, вони перетворювалися на злиднів, що нікуди з обійстя не потикалися, бо не мали до кого йти, а ніхто їх і не згадував, бо приводу не мав. Та вони берегли всі свої кремінні рушниці, шаблі й кинджали. Було їм сором продавати зброю.

Був у Мустафи Велаґича син Ахмо. Завширшки із двох лівнянських купців, а заввишки двічі по стільки. Синьоокий, а волосся — як та лев’яча грива. Добродушний уже тому, що ніхто б і не наважився ні зачіпати його, ні слово поперек сказати. Він не гордував роботою при купецьких крамницях, не вважав її принизливою. Коли прибували караванники, люд збирався тільки заради того, щоб побачити, як Ахмо Велаґич сам розвантажує караван зі ста коней. Зазвичай це роблять двадцятеро людей, і всі двадцятеро стомлюються. А йому нічого, згрібає нараз усі мішки з коня, аж тварина чудується з його сили, аж підскакує від полегшення, а люди ахають. Така була сила Ахмо Велаґича, що аж будила в людях пошану, таку саму, як і великий розум. Хоч, руку на серце поклавши, не було в ті роки у Лівно людини, що могла б своїм розумом із Ахминою силою мірятися.

Однієї весни прибули до міста циркачі з Ізміра, п’ятнадцятеро. Котрісь ходять по линві, один підкидає сім кабачків одночасно, і жоден з його рук на землю не впаде, а був серед них і Шехаб, велетень-мавр з Місиру, найсильніший чоловік у світі. Його сковують ланцюгами, тими, що й биків до кастрації, а він ланцюги розриває. Набивають кайдани на ноги, а він самими вказівними пальцями розгинає потрійно куті ланки. Вириває з корінням молоді тополі, розбиває кам’яні плити, всілякі дива чинить. Ну й, звісно, що ще могло спасти нашим людям на думку — тільки намовити Шехаба, щоб вийшов на герць із Ахмо Велаґичем. Мавр погодився, та всі якось забули, що й Ахмо потрібно вмовити.

Три дні й три ночі їм, лівнянським торговцям та багатіям, знадобилося, щоб умовити Ахмо на двобій з Шехабом. Наобіцяли йому золота й усілякого добра, а він їм знай повторює: не можу, крізь землю від сорому провалюся, якщо мене голого побачать. Мовляв, не може він перед люди в самому спідньому вийти. Але не міг сором Ахмо бути сильнішим за їхню впертість, людина проти всякої воші безсила, тож він урешті й піддався.

Вивели їх удвох на майдан. Головний серед тих акробатів натер їх мигдальною олією, заблищали м’язи, зчепилися чорний та білий чоловіки, і тут же Ахмо Велаґич опинився в поросі, на землі. Шехаб ухопив його за горло, кричить: «Здавайся!» — та Ахмо не здається, лежить і напинає свої жили, кожна у три пальці завтовшки, сам зачервонівся, як хустка в причинної Анджі, та й ламає маврові силу в руках. Зламати надумав своєю шиєю.

Люди позеленіли зі страху, хтось кричить: «Не треба, закінчуйте це!» — а головний серед циркачів тільки рукою відмахується й каже: «Не можна, і по-людському, і по-Божому, зупинити все може тільки той, котрий внизу!».

Душив Шехаб Місирець аж до полудня, чотири повні години і ще трохи, але не задушив Ахмо Велаґича. Коли сила його вичахла, він, задиханий, повалився в пилюку, а наш лівняк скочив на ноги, наче йому нічого й не було, схопив супротивника за горло — Шехаб миттю очі закотив і поник, ніби квітка без води. Півдня йому знадобилося, щоб прийти до тями, а тоді він разом з усіма акробатами зник із Лівно, щоб ніколи більше не повертатися.

Так Ахмо Велаґич здолав найсильнішу людину в світі. Позаяк Лівно — місто на краю світу, а того, що в Боснії трапилося, вважай, і не було, можна припустити, що Шехаб і далі називав себе найсильнішим, розривав кайдани й висмикував з корінням молоді тополі, але добре пильнував, щоб дорога його не привела в наші краї.

Тут би історія й закінчилася — точніше, не було б її зовсім, — якби серед людей, що спостерігали за двобоєм, не було однієї жінки. Покрита з голови до кісточок, вона мовчала й ховала кисті рук, щоб по них не впізнали її породи, дивилася на Ахмо й замилувалася. Атлаґичева Фата. Якби хтось проводжав її додому, побачив би, що за нею лишається вологий слід. Якби вона перейшла дорогу хортам, вони би втратили слід борсука й лисиці. І хай сто разів непристойно про це говорити, Ахмова краса й сила потекла крізь Фату, як річка Врбас через землю боснійську.

Атлаґичі були міською знаттю, і завжди відомо було, що у Лівно їхнє, і що тобі, коли ти Атлаґич, по правді Божій належить. Завжди щось було, навіть у неврожайні роки, і в час воєн нічого не бракувало, вбиралися вони, ніби в самому Стамбулі, та й ходжів і гафізів у тому сімействі вдосталь було. Але не був їхній рід створений для герців. З вузькими стегнами й крихкими суглобами, худі до глибокої старості, у жодному Атлаґичі не було м’яса й на пів нормального чоловіка. їх поздував би перший-ліпший сильний вітер.

[105] Акрап (також акреп) — турецька назва скорпіона.

[106] Дефтердар — фінансовий розпорядник в османській провінції.

[107] Джумруґджія — в Османській імперії митник, чиїм обов’язком було збирати джумрук — мито за перетин кордону.