Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Е ні, бачить Бог, не можу я. Треба дров наколоти. Ніхто замість мене того не зробить.

— Я тобі наколю, тільки ходи поглянь.

— Не можу, хто ж буде службу правити.

— Служба не втече, ходім на янгола подивишся.

— Ет, жінко, якби я ходив усюди, куди мене кличуть, то був би волоцюгою, а не Божим слугою. Знайди собі когось іншого, щоб дивився на твого ангела.

Так сказав отець Іван прабабі Анджі й пішов колоти дрова. Вона лишилася стояти сама перед вівтарем, нічого не розуміючи. Щороку в день святого Іво священик згадував про ангелів, а тепер не хоче побачити одного з них. Вона проказала «Отче наш», коли вже до церкви прийшла, перехрестилася й вийшла надвір. Отець Іван стояв, спершись на сокиру, і хотів їй сказати щось іще, але не знав що.

— Пильнуй, уже сутеніє — не впади в ярок по дорозі!

Вона пробурмотіла слова прощання й пішла схилом униз.

— І крила не поламай! — почула голос отця Івана, але не озирнулася.

Анджі було сумно, що все так закінчилося. Замість іти аж у Подмилаччя, могла краще ангелу картопляний пиріг спекти.

Ніч була безмісячна, в лісі перегукувалися сови, щось шаруділо в кожному кущі, світляки наздоганяли один одного, скрипіли на вітрі дерева, і безліч тваринок гинуло, не схилившись перед їхньою могутньою силою. Оце краса, думала Анджа, бо серед багатьох речей, які їй за життя не вдалося почути, побачити чи понюхати, нічний ліс був одним із найбільших чудес. Вона сподівалася, що котроїсь миті можуть показатися земфір-дівчата й ноксан-хлопці, і все заплющувала очі, щоб їх підманути. Якщо подумають, що вона сліпа, то можуть і затанцювати перед нею. Так вона йшла із заплющеними очима, але жодного разу не спіткнулася і в ярок не впала. За інших обставин це можна було б назвати чудом, але то була не та ніч, коли такі маленькі чудеса щось важать. Згодом Анджа не могла сказати, чи зустрічала на своєму шляху земфір-дівчат і ноксан-хлопців, мабуть, сама не була певна, що відбувалося, поки перед світанком опинилася на власному порозі. Хто її вів так, що вона пройшла більше половини шляху із заплющеними очима, і хто ніс її, що так швидко подолала відстань, на яку за білого дня, возом та пішки, знадобиться не менше дванадцяти годин, — цього не могла сказати. Коли пізніше люди оповідали, як Анджа ходила в Подмилаччя розказати отцю Івану про ангела, навіть найбільш маловірні свідки чуда в садку Акраповичів на мить спинялись і тамували сміх, якщо доти сміялися, коли доходило до тієї частини історії, де мовилося про повернення Анджі.

Першим ділом вона пішла в сад, щоб побачити, чи спить ангел. Знайшла його на тому ж місці, з головою на крилі, ніби на подушці. Він усміхався, і прабабі Анджі здалося, що він лише вдає, ніби спить. Діти часто так робили, і вона завжди дозволяла їм думати, наче вони обдурили її. Але з ним так не буде: вона поцілує його, і виявиться, що ангел не спить. Вона торкнулася вустами його чола, він пахнув молоком і був холодніший за дитину, і Анджа злякалася: аби ж не застудився. Але він і справді спав, і Анджа засоромилася, бо ж подумала, що янголи обманюють. Ще трохи постояла над ним, міркувала, чи треба винести з хати ковдру й укрити його, зрештою вирішила, що це не найкраща ідея, проказала «Вірую» і пішла спати.

Вона прокинулася проти полудня — власне кажучи, розбудив її Мійо, перелякавшись, чи не померла, бува, бо ніколи ще до такої пори не спала. Вона вбралась і почала палити в печі, щоб зготувати каву, але чорт не давав їй спокою, тож вона покинула роботу на середині. Спершу піде в садок, погляне, що там із ним. Але ангела не було під горіхом, біля черешні теж не було; не було й поміж гіацинтів, ні під кущем бузини. Невже, на лихо, таки пішов у місто? Анджа бігала садком, кликала його, прислухалася, чи не відповість, і дивилася в небо, але й угорі нічого не було видно, крім кількох білих баранців, і не чути нічого, крім тьохкання солов’їв і перегуку сорок десь удалині, з того боку, звідки баранці збігаються перед дощем.

А тоді побачила те, що мусила побачити зразу, — тоді би знала, що ангел повернувся туди, звідки прийшов, і вже не покажеться. Її найбільший і найкращий трояндовий кущ, той, котрий часом простягав гілку крізь вікно і клав квітку Анджі на плече, був здоровий і рівнесенький. Місця, де гілки було зламано, повністю загоїлися, а шрами були ледве помітні. Анджа водила по них пальцями, гладила трояндові стебла й чудувалася, як же добре він усе зробив. Коли ружа знову зацвіте, а це станеться менше ніж за місяць, по ній навіть не буде видно, що в садок падав ангел. Але дві горіхові гілки лишилися зламані, і трава полягла — на місці падіння і там, де ангел дві ночі спав. Було видно обриси його тіла, лишився слід від крила, на яке він голову клав, і місце, на якому він, якраз біля крайнього гіацинта, підібгав ноги. Стебла трави теж вірили, думала Анджа. Тому вони вклякли й не випросталися, навіть коли ангел пішов.

Тут би історія моєї прабаби Анджі й закінчилася, не втрутившись у наші долі, якби Анджа хотіла й могла мовчати. Але ж ні, вона розбалакалася в місті й пішла від дверей до дверей, розповідаючи, як усе було з ангелом. Мусила виповісти кожну подробицю, описати все від хвилини, коли щось гупнуло в садку, до чудесного зцілення трояндового куща. Ішла з дому вранці й рідко коли поверталася до темряви — стільки було людей, яким треба розповісти про дивні події. Мійо сидів голодний, та гірше, що сидів із нерозказаними історіями. Більше не було кому його слухати, а сам собі розповідати він не вмів.

Анджа думала, що люди вірять їй, адже завжди пильно слухали, якщо зупинялася — допитувалися, що було далі, приводили знайомих і сусідів, аж часом, бувало, збереться сотня людей — і тих, що вже чули, і тих, що вперше слухали про чудо в садку Акраповичів. Але щойно сутеніло і Анджа, згадавши про свого нещасного голодного Мійо, бігла додому, починалися прикрі жарти на її адресу. Люди сперечалися, від чого вона схибнулася: чи від того, що стільки працювала, аби поставити дванадцятьох дітей на ноги, чи слухаючи свого сліпого й глухого чоловіка з його історіями про земфір-дівчат і ноксан-хлопців? Відповіді ніхто не знав, та вона їх і не дуже-то цікавила. Коли хтось у місті збожеволіє, зіпсується чиясь кров і зогниє сім’я — нема людям ліпшої забави! Коли закінчилися війни, найгіршими для міста були часи нудьги, довгі роки без причинних і диваків, коли нічого, окрім смерті, не ставало новим та інакшим. Тож моя прабаба Анджа зі своїм ангелом стала ніби прохолодний вітерець із Влашича після довгої тяжкої парноти. Народ ожив, засиджувався допізна, перекроював і вивертав її історію, присмачував її непристойними деталями і ганьбив без сумніву єдину доброчесну жінку. Знадобилося зовсім небагато часу, щоб вістка про чудасію поширилася за межі християнської громади, почали приходити і міські турки, а за ними й циганські злидні, а часом — котрийсь єврейський купець-нероба. Люди, що ніколи одне одного особливо не жалували, бо ж постійно спалахували то бунти, то війни, які штовхали їх у протилежні табори, знайшли в моїй прабабі привід валитися одне на одного в нападі спільного сміху й веселощів.

Довго й успішно приховували від неї правду, вдавали, що вірять їй, хрестилися й мимрили «Блаженна Діво, муко Христова», гнусавили «Вела хавле вела куветіле», потім ділилися враженнями між собою і знов об’єднувалися у своїй паскудній грі, але врешті-решт їх зрадили діти. Вони бігали за Анджею і кричали, тягали її за спідниці й кидалися камінням, глузували з її ангела й робили все, що роблять діти, коли в місті з’являється об’єкт глуму дорослих. Вона спершу терпіла, а потім збагнула, що відбувається.

Тоді ж хтось сповістив дітям, що їхня мати схибнулася, і за два дні зійшлося їх дванадцятеро, і ті, що вийшли заміж у Неміле, і ті, що поодружувалися у Яйце, дочка й син із Какня і отой найстарший син, що одружився тут, у Зениці. На нього зразу накинулися, мовляв, як це він не знав, що мати в місті витворяє. А прийшло ще й кілька найзатятіших невісток і двоє зятів, що були сиротами, тому в Анджі бачили матір. Вона відвела їх всіх у садок і показала горіх зі зламаними гілками, зцілену троянду, місце, куди впав ангел, і місце, на якому спав. Трава й далі була прим’ята, але не висихала. Уклякла, щоб зберегти чіткі обриси святого створіння.

І поки ще всі були в садку, розгорілася велика сварка. Одні зразу сказали, що матері ангел привидівся і що її з батьком хтось мусить забрати до себе — пильнувати й доглядати, бо батьки зістарілися, бо з матері ціле місто сміється; другі тим часом підходили до полеглої трави, пальцем повторювали обриси янголового тіла, а тоді теж із криком і лайкою переконували перших, що сталося чудо. На їхню думку, не тільки мати не збожеволіла, а й сам Бог прекрасно знав, чому послав ангела саме в сад Акраповичів. Якби він упав до когось іншого, байдуже, до нашого чи до турка, той ангел закінчив би гірше за Ісуса Христа. Якщо тільки може бути гірше!

Даремно Анджа намагалася їх примирити і даремно, коли вони вже вчепились одне одному в горлянки, повторювала, мовляв, неважливо, що сталося, важливо, що всі вони її діти. Було запізно, бо лихі слова уже злетіли з вуст. Але запізно було ще й ось чому: ангел став найважливішою подією в їхньому житті, про неї можна було розмовляти й домовлятися. Для одних було занадто очевидно, що мати схибнулася і що її, через сором перед людьми, потрібно кудись забрати, а другі сприймали це як найгіршу хулу на Господа, ангелів і рідну матір. Перші так боялися ганьби, що здійняли б руку на рідного брата чи сестру, аби тільки вгамувати містян, а інші похапалися б за ножі на захист віри і тієї, що їх народила.

Ось так за два дні й розвалилася наша родина, а невдовзі й з одного прізвища зробилося два. Ті, що не вірили, залишилися Акраповичами, інших же глузливо прозвали Ангеловичами. Місто, звісно, радо підхопило нове ім’я, і щоразу, як хтось згадував Ангеловичів, знаходились і причини для злоби та сміху. Врешті-решт і у рідні не лишилося причин перечити. Вони не хотіли залишатись Акраповичами й зробилися Ангеловичами. Це прізвище вибито й на надгробку прабаби Анджі й прадіда Мійо, щоб ніхто не подумав, ніби вони одного роду з тими, які не повірили, що ангел упав до Акраповичів у садок. Переболіла б моя Анджа ту їхню невіру, але їй не дозволили ні ті, які думали, що вона схибнулася, ні ті, які визнали правду. Адже те, що за два дні втратила п’ятьох своїх дітей, а з ними стільки ж невісток і зятів, Анджа не могла переболіти. Вона померла за кілька місяців і залишила Мійо оповідати про земфір-дівчат і ноксан-хлопців та ангела, чиє пір’я було таке м’яке, що хто наб’є ним подушку, цілими ночами снить, ніби до раю потрапив. Мійо прожив сто сім років, а за день до смерті до нього повернулися зір і слух. Це його і вбило. Він плакав і проклинав коня, що не вдарив його сильніше. Для нього було гірше не бачити більше ніколи земфір-дівчат і ноксан-хлопців, ніж те, що Анджа мусила ставити на ноги стільки дітей, а він їй не допомагав.

Чудо в садку Акраповичів невдовзі забулося, завалився будиночок на Білиному полі, дерева й квіти, здичавілі після Анджиної смерті, почали пожирати одне одного. Найдовше тримався отой найбільший трояндовий кущ, який простягав гілку крізь вікно і клав моїй прабабі квітку на плече, трояндовий кущ, зцілений ангелом, але врешті викорчували і його. Я знаю, що через ту ружу Зеницю одного дня спіткає страшний землетрус, який до підмурівка зруйнує церковну дзвіницю. То буде знак, але не знайдеться людей, здатних його розпізнати. Нічого дивного, бо історія ця з часом забулася. Лишилось тільки одне: Акраповичі й Ангеловичі бачити одні одних не можуть.

Ось так ми й дійшли до мене і до того, що я спершу хотіла сказати, але не могла, бо воно нічого б не означало без цієї історії. Спершу я хотіла сказати, що звати мене Мара Ангелович. Я народилася в Добої, але походжу від тих Ангеловичів, що у Яйце женилися.

Була я єдиною дитиною в батька й матері і єдиною онукою в моєї баби Кати. Вона мене колисала і перед сном усе розповідала, як до її матері Анджі в садок упав ангел. Я питала, чи й до нас упаде, а баба Ката відповідала, що ні. До кого ангел один раз приходить, той далі мусить самотужки справлятися. Це мені не подобалось, я казала бабі Каті, що ми могли б обдурити його, сказати, що ми не ті, ким він нас вважає, а вона на це відказувала, що ангела обдурити не можна.

— Я зможу!

— Якщо можеш, то й дури, та коли мене вже не буде.

Коли вона так казала, мене охоплював страх і потому снилися жахіття.

Тож я припинила вмовляти бабу Кату, щоб ми обдурили ангела, й почала просто слухати її історію. Мала роки три або чотири, коли вона почала її оповідати, а припинила, коли мені виповнилося дванадцять.

— Тепер ти дівка на виданні, — сказала тоді, — більше тобі баба казок не казатиме.

Я умовляла її продовжувати, та марно. Баба Ката хотіла побачити день мого шлюбу, бути у першому ряду в церкві, а я хотіла, щоб вона закінчила розпочату історію. Нині вже знаю, що та історія не мала закінчення, бо ціле життя не поміститься в стільки вечорів, скільки Бог мені вділив разом із бабою Катою.