Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отак вона дерлась одного разу по скелях і саме хотіла з однієї перебратись на іншу, взялася рукою за камінь, коли це щось ухопило її за мізинця. Як ухопило, так і відгризло його. Побачила вона, як струмує кров, подумала, що ні принци, ні молоді муедзини вже не схочуть її такої, і зродився у ній великий гнів. Отой, коли людська душа стискається в найменшу зернину, у спалах сонця, гостріший від шаблі.

Вона подивилася, хто це зробив, і побачила сокола з трьома соколятами. Соколиці не було. І як глянула на них — так і запалало гніздо. Даремно сокіл кружляв над своїми дітьми. Не було їм спасіння. Вони згоріли в найбільшій тузі, в отій, коли діти вмирають, гадаючи, що всемогутні батьки не хочуть їм допомогти. Між Ісусом на хресті й соколятами, чи й найменшою мурашкою, яка знає, хто її батько, а хто мати, немає ніякої різниці. Ти залишаєшся дитиною, поки не збагнеш, що твій батько безсилий. Коли переживеш це чи збагнеш — сам стаєш батьком комусь чи чомусь.

Як Рейхана збагнула, що сокіл прокляв її, — сама не знає, але збагнула це одразу ж. Вона повернулася додому і ніколи більше не швендяла по Бєлашниці, палець загоївся, і майже не видно було, що його нема, але від того дня вона почала втрачати красу. Спершу погладшала, груди в неї виросли, ніби постійно народжувала, стегна стали широкими, а голос — грубим. Ніс зробився як велика картоплина, вуха — як у чоловіка, все тіло волоссям поросло, а насамкінець почала рости ще й борода. Смерділа вона, як сучка в тічці, лилося з неї на всі боки, і вже навіть найрідніїпі родичі тікали від неї.

Як той, хто через усі гори ніс на плечах жертовного барана і по трьох днях шляху кинув його господареві під ноги, так пітніла й смерділа нещасна Рейхана.

А тоді, після всього, що з нею трапилося, після того, як стало ясно, що заміж її не візьме навіть найгірший злидень, сокіл уперше прилетів до її будинку. Тоді й почалася розмова, яка триває ось уже три роки, у якій вона не навчилася пташиної мови, але вивчила пташині прокльони, лайки й лихі побажання.

Так вона й прийшла в Крешевський монастир, щоб ми звільнили її від прокляття, а сокола вмовили пробачити їй.

“Важке завдання, — відказав я їй, — важке навіть для великого Бога, якщо не віриш, що тваринний світ живе за тими ж законами й правилами, що й світ людський”. — “Вірю і в це”, — мовила вона. Я ж нічого, мовчав і думав, що не моя то справа — визначати, чи вірить хтось, мені годиться чинити так, ніби вірять усі, а Рейхана швидко зможе свою віру зміряти, бо ні Бога, ні його відчайдушних дітей — тих, що літають, як і тих, що тільки ходять, — неможливо обдурити в їхньому горі.

Сокіл залишився підмінити мене в монастирі, пообіцяв, що все буде достоту так, наче я на місці, — мої брати й не помітять різниці, а я нехай вчиню, як годиться по справедливості. І якщо є на світі справедливість, а жінка справді щиро вірить, він їй пробачить.

Так ми з Рейханою вирушили на Бєлашницю. Я звелів, щоб відвела мене на ту саму скелю, де вона поглядом підпалила гніздо сокола. Якщо не пам’ятає, хай спробує пригадати, перш ніж ми прийдемо, бо жодної користі не буде, якщо вона мене до іншої скелі приведе. Вона відповіла, що знає і не треба багато думати, бо ту скелю вона ніколи б не сплутала з жодною іншою. Та й як би забула місце, де соколу горя завдала. Такі речі, навіть якщо не врізаються в пам’ять, запам’ятовуються душею. Небагато є на землі людей, які б, кривду вчинивши, забули де, кому і як. Бог так влаштував, щоб це не забувалося.

Два дні знадобилося нам, щоб дійти до тієї скелі, і ще один — щоб на неї видертися. На сірому камені не лишилося і сліду, що колись тут було гніздо. Я спитав, чи знає вона, з чого і як це гніздо було зроблене. Знає, сказала, бачила сотню таких. “То й добре, — кажу, — походи собі довкола, пошукай гілочок, замішуй багно зі своєю слиною, а як забракне слини, то згодиться й піт із-під пахви. Тут я тобі допомогти не зможу, бо гніздо мусить пахнути тобою і кожна гілочка має бути твоєю рукою принесена”.

Поки я викурив дві люльки тютюну, гніздо вже було готове. Ми спустилися швидше, ніж піднялися, вона пішла у свій бік, у своє село, а я — ось, перед вами стою, брати-монахи. Самі розсудіть, що і як, чи повірите, що я вас від великої біди визволив і добру справу зробив, чи подумаєте, що я схибнувся. Чого мені не смієте вголос сказати, ні позаочі колись про це шепотітися, — що я згрішив і впав у блуд. Бо про це я вам уже збрехав, а ви мені не повірили, хоча мені було б миліше, якби вважали мене грішником, а не дурнем».

Коли брат Яків Дурмо завершив свою сповідь, усі погляди звернулися до брата Серафіна. Мовляв, зараз він повинен вирішити, до того, як увечері з подорожі повернеться настоятель. А той мовчав: назбиралося в ньому муки на десять життів наперед, і не знав, що гірше. Чи те, що почув щойно, чи те, чого від нього очікують, чи те, що тільки може статися, коли настоятель повернеться.

«Де те пташисько? Приведіть мені пташиська!» — крикнув він, і братія розбіглася монастирем, шукаючи сокола. Тільки брат Яків лишився сидіти. Усміхався сумно й дивився братові Серафіну прямо в очі. «Немає сокола, він додому пішов. Тепер уже має де тужити».

Сказавши це, брат Яків розридався. Затулив лице долонями, а долоні в нього — як ті найбільші лопати, що їх жорстокі ґазди дають слугам, яким платять найменше. Перед Богом вони чисті: окраєць хліба за сто повних лопат, наче Бог нічого не розуміє і не має очей, аби побачити, що в кожній такій лопаті поміститься щонайменше десять нормальних, людських. Отож саме такі долоні у брата Якова Дурма. Сльози стікали лініями на долонях, прокладали русла, штовхаючи перед собою пил та бруд. Якби на долоні випадково опинилася якась мурашка — втопилася б у чернечих сльозах.

Братія не знайшла птаха, який донедавна ще був тут, а брат Серафін раптово наче забув, що мав на думці, про що говорилося і щодо чого треба винести присуд. Сказав, що настоятеля треба зустріти в чистому і прибраному монастирі, аби не вийшло так, що той залишив ченців, а знайшов свиней, такого брат Серафін не дозволить, бо це його репутація, — і розігнав братію замітати й підлоги шкребти.

«У тебе щось у голові зіпсувалося. Чи в душі. Чи на півдорозі. Але щось точно зіпсувалося. Тому ти підеш у свою келію і наразі відпочиватимеш. Коли настоятель запитає, підтвердиш мої слова. Вночі сон тобі не йде на очі, голоси чуєш там, де їх нема, втратив апетит. Ось як ти зробиш, і не дай Боже, щоб якось інакше вийшло».

Брат Яків Дурмо ліг у своїй келії і так пролежав наступні три місяці, аж поки ця історія не призабулася.

Настоятелю дещо розповіли, про дещо промовчали, але й від почутого в голові в нього почався феєрверк. Спершу йому здавалося, що скоєно якесь зло, яке чомусь — але чому? — намагаються приховати від нього. Ченці здавалися йому схожими на дітей, які розлили молоко, а матері збрехали, що випили. Врешті-решт він покликав брата Серафіна у свою келію і сказав йому: «Це твій єдиний шанс, зараз і ніколи більше! Ти зараз можеш розповісти мені, що то за птах з твого дозволу ходив на месу і ночував у монастирі. Чи цей птах — людина, якщо ви з ним так гречно спілкувалися, а якщо так — чому Ілія називає його птахом, адже хрещені душі мають імена, а не крила? І що Шишко мав на увазі, коли казав, що літав той птах по-панському, не торкаючись крильми стін? Скажи мені, чи, може, ви напилися якоїсь тирсівки, що вам усім на три дні розум відібрало, — навіщо ти наказував відчистити монастир? І від чого чистити? Яке паскудство хотів приховати від мене? Кого турки наслали на монастир? Чув, що була тут якась жінка. Чи це ви про ту птаху? І як це так, що тільки Яків трохи прихворів, а решта мелють дурниці і при тім удають, буцім здорові? Оце все ти мені зараз гарненько розтовкмач! А якщо не поясниш — не дай Боже, Серафіне, щоб я ще колись бодай слово про теє почув. Вдамо, що нічого не сталося, бо мене ти в дурні не пошиєш».

Брат Серафін тільки мовчав і час від часу зітхав. Щоразу, як хотів заговорити, думка його спотикалася об якесь божевілля — щось таке, чого не можна казати, не підготувавши наперед настоятеля, тоді він зітхав і починав думати, як можна було б його підготувати, але завжди доходив до ще одного божевілля, що могло супроводжуватися тільки ще одним зітханням. І нічого, крім сповненого зітхань мовчання.

Те мовчання пам’ятали, розповідаючи про нього наступних сто років, що минули, поки ця історія дійшла до мене, а я її потайки записав. Кажу «потайки», бо і в наші часи розповідалося її як чернечий жарт про самих себе. Чи жарт про давні часи, коли монахи могли подумати, що людська душа переселилася в сокола, і коли могло статися так, що сокіл, птах, якого в нас майже не лишилося, — а ті, що лишилися, тікають подалі від усього двоногого, — любесенько чимчикував коридорами францисканського монастиря. Я ж не міг історію про чудесне життя брата Якова Дурма, монаха, чийого імені не згадують, узяти за жарт, як не міг сміятися і з мовчання й зітхань брата Серафіна. Нехай за це мені буде пробачено брак почуття гумору.

І перейдімо нарешті до фіналу.

Про Рейхану більше ніколи нічого не чули, невідомо, чи сокіл пробачив їй, і чи залишив у спокої, і чи повернулася до неї краса. Про неї більше не говорилося не тільки перед настоятелем та братом Серафіном, монахи не згадували її, й розмовляючи між собою, хоч важко повірити, щоб бодай день минув без думок про хануму. Одні довіку питали себе, чи брат Яків пошив їх у дурні й вигадав усю цю історію, аби лиш приховати, де вештався кілька днів. Такі не припиняли перебирати, зіставляти і зважувати його слова і шукати в книгах пояснення незвичайних подій, що стались у ті дні. Інші не могли пробачити, що він їх, принаймні на день-два, заволік у свій тваринний світ і в оману впізнавання людської душі в пернатому створінні.

Сам же він, по місяцях покори, коли мусив удавати з себе божевільного при здоровому глузді й брехати, що вночі очей не зімкнув, хоч насправді спав не згірше за тих ведмедів із Бєлашниці, повернувся до лісу й розмаїтих лісових створінь. Знову йшов на світанку і повертався, коли вже давно споночіло, але про те, що бачив, кого зустрічав і з якими тваринами нині розмови вів, більше ніколи нікому не розповідав. Та й братія вже дуже його не розпитувала. Єдине, що зворушувало його і змушувало розговоритися — запитання брата Серафіна, чи не зустрічалась йому, бува, рись. Брат Яків Дурмо тоді заходжувався розповідати про кішку з його лісів, що жила тут іще до того, як понад міру розплодилися люди всіх трьох релігій, а тоді все менше й менше давала потомства, налякана людьми, хоч сама дужча й гнучкіша за них, і тепер уже майже зникає, і якщо монахи святого Франциска їй не допоможуть, невдовзі зникне зовсім.

Так говорив брат Яків про останню в житті річ, яку ще хотів обговорювати з людьми. Брат Серафін тільки слухав його, час від часу кивав, кінчиками пальців гладив шрам на шиї, залишений йому каранджолозом, і думав про те, яка слабка в ньому віра: навіть зараз він би радо посперечався про те, хто напав на нього тієї п’яної ночі — рись чи дух із мусульманських легенд. Брат Яків вірить в одне, решта ченців — у інше, а брат Серафін завжди на півдорозі. Він писатиме про них усіх у літописі, а іменем брата Якова годуватиме мишей, заливатиме його чорнилом і під’юджуватиме монастирського кота стерти його мокрими лапами. І наступний літописець чинитиме так само, поки брат Яків Дурмо не зникне з цього світу, закоханий у Рейханину красу, якої ніколи не бачив.

Алкатмер

Того року грім сім разів бив у мінарет нашої мечеті. З кожним разом люди все рідше носа з хати витикали, а слава про Алію Ферізовича все гіршала. Коли вперше вдарило — ціле містечко здригнулося, а сусідки з непокритими головами бігли під зливою й кричали: «Матінко рідна, вбило нам ходжу!». А що з нашого містечка до найближчого порядного міста три дні їзди, то біда буде, якщо нашого Альйо вбив грім — залишимося і без ходжі, і без муедзина, тим-то чоловіки й не дивувалися, коли їхні жінки, забувши про сором, повибігали з дворів.

Але сталося диво: з Альйо нічого не трапилося, хоч він і присягався всім живим і мертвим, що блискавку бачив за півметра від себе. Як так, то й так, добре, що ходжа наш живий і здоровий, — заспокоїлись люди й розійшлися у своїх справах.

І тижня не минуло, коли посеред ясного дня — якби хоч хмаринка з Фірдусової люльки заклубочилася! — проломилося небо і вдарила блискавка якраз тоді, коли наш Альйо на вершечку мінарету був. Із того дня ми прозвали мечеть Кіптягою, бо на вигляд була вона й справді наче з комина витягнута, а ходжу Алію Ферізовича діти прозвали «ходжа-яйце», бо в нього більше ніколи не виросло жодної волосини ні на голові, ні на руках, ні там, певне, де не видно.

Потім грім бив іще п’ять разів, завжди в той час, коли ходжа був у мечеті, але народ уже звик, для всіх це стало звичною справою, і невдовзі ми вже й хвилюватися починали, якщо блискавки довго оминали нашу Кіптягу. Ми, чоловіки, знали: це через те, що Аллаг гнівається на врічливі жіночі очі, які проводжали ходжу, куди б не подався, а жінки тільки мовчали й думали своє, і нічого не відповідали, якщо котрийсь із нас казав, що Альйо споганів, відколи йому спалило волосся й бороду. Того року чоловіки й жінки в нашому містечку змовилися між собою.

На Джурджевдан[74] молода вдова зільника Мехмеда Крджалича, Беґзада, народила здорового сина. «Лишив мені чоловік радість, ідучи з цього світу», — мовила тоді. «Аллаг таке тільки найкращим дарує», — докинув Альйо. А я сів полічити, скільки часу минуло, відколи Мехмед на той світ виправився, вийшовши однієї ночі глядіти овець. І як не рахував — виходило десять місяців плюс-мінус п’ять-шість днів. Якщо Беґзада переносила дитину, то добряче ж переносила, а якщо причина в чомусь іншому — тоді Бог її від наших людей не врятує.

[74] Джурджевдан — весняне свято Юрія, 6 травня.