Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Брат Шишко стрепенувся на згадку свого імені. «Ну ось, тепер я буду в усьому винен», — подумав. А брат Серафін подивився на нього благально, все б віддав, якби зараз міг добряче з кимось посваритись, а ще більше — якби хтось замість нього сказав те, що потрібно сказати.

«Браття, я думаю, що наш брат Яків тут, у монастирі, нам же тільки здається, ніби його немає», — нарешті видушив із себе Серафін. Переводив погляд від одного монаха до іншого, очі спалахували, як зорі у вечірньому небі, і підтверджували його слова. «Чи не так?» — запитав він брата Ілію, що сидів навпроти нього. «Так», — тихо відповів той, а всі закивали головами. Якби хтось їх побачив у ту мить, подумав би, що вони передражнюють старих бабів, що сидять біля печі й з радістю очікують останнього причастя.

Врешті все сталося так, як і хотів брат Серафін. Коли настоятель повернеться, він не почує нічого, що змусило б його сумніватися в розважливості Серафіна, і зустріч у бібліотеці не перетворилася на історію про несосвітенну дурість, якою братія псувала б йому кров до самої смерті, а потім передавала б її з покоління в покоління, поки стоятимуть Крешево і Крешевський монастир. Щось було сказано, але й не сказано було нічого.

Головне, що з’ясувалося: всі думають однаково. Брат Яків Дурмо перетворився на сокола.

Щодо того, як це сталося і чи відбулася трансформація з доброї, чи ж зі злої волі, через те, що брат Яків забагато розмовляв із тваринами чи тому, що хтось його зачарував, братія не мала певності. Кращий, звісно, перший варіант, принаймні не буде тепер стільки вештатися поза монастирем і ретельніше виконуватиме духовні обов’язки, та все ж вірогідніше, що сталося друге. Якщо це так, тоді Рейхана могла бути якось пов’язана з цим. Зрештою, хто ще, крім неї?

Брат Серафін не стільки шкодував, що Яків змінив подобу (він не любив тварин — у дитинстві його вкусив сусідський Сірко, ще й тепер було видно шрам на нозі); не міг йому особливо подобатись і чернець, що дбає лише про тварин; але щось інше будило в ньому серйозні тривоги й потьмарювало його зазвичай веселу вдачу. Хоч і не вірив у чаклунство, замовляння й людські забобони, йому доводилося на власні очі бачити людей, які калічилися, дітей зі здоровими очима, що раптом сліпли, матерів, у яких зникало молоко, коли бачили павука на стіні, священиків, у яких ставався удар під час вигнання демонів із юнака, та й існування привидів він не заперечував. Насміхався був з мусульманського повір’я, буцім перед Різдвом усюди вештаються каранджолози[73] і хапають людей, щоб напитися їхньої крові, поки років із десять тому не довелося їхати у переддень Різдва з Кіселяка. Ніч застала його в дорозі, бо потривало застілля в такого собі Гаври Стєпича, якому дружина народила трійню синів нараз. Дітей годилося охрестити, брат Серафін і собі трохи випив, якраз стільки, щоб страшно було сідати на коня, тож пішов пішки, помалу ступаючи поруч зі своїм гнідим. І тоді, в пітьмі безмісячної ночі, на нього зі страхітливим вереском накинулося оте створіння і всього подерло. Шкіра на лиці звисала клоччям, насилу потім загоїлася, а ряса була така, ніби її загін турків шаблями рубав.

То міг бути тільки каранджолоз. Усі погоджувалися, хай як заперечували такі дурниці раніше. Крім того-таки брата Якова. Той спокійно сказав братові Серафіну: він думає, що на нього напала рись, бо тварина злякалася запаху ракії. Оце йому тепер «не каранджолоз» — погляньте лишень, на що перетворився!

Було вирішено дозволити птахові робити все, що він хоче, поки він робить усе, що личить людині. Якщо схоче їсти за столом — нехай їсть, як усі інші. Якщо хоче відвідувати месу — нехай відвідує і нехай заходить у каплицю, коли забажає. Тільки причастя не прийматиме. Бо ніхто не може бути абсолютно певним, що в соколі душа брата Якова, та ще й, до всього, облатку не візьмеш дзьобом. Тіло Христове не можна гризти зубами, а дзьоб — це те саме, що й зуби, підсумував брат Серафін.

Братія звикла до птаха того ж дня. Та й не мала особливо до чого звикати, бо ж зникло все, чим брат Яків раніше діяв їм на нерви. Він більше не бруднив підлоги ногами, повертаючись із лісу, не виглядав розумнішим, затаюючи щось. Але птах і диким створінням не був, щоб заважати їм, плутаючись під ногами; вони відчували у ньому людську душу, судячи з усього — мудрішу після переселення з одного тіла в інше. Вони отримали кращого брата, ніж мали, і в той же час не втратили його. Трохи заплутана ситуація, її розплутав би тільки брат Іґнацій, славетний логік із гімназії у Високому, якби не помер торік.

На пообідній відпочинок і контемпляцію всі пішли в такому спокої, якого брат Серафін не відчував із літа перед висвяченням, коли вони з сімома ровесниками й молодим братом Ілією у Плехані вдень висаджували сливові дерева, а вночі йшли до брата Юліана дивитися на зірки. Йому було вже за вісімдесят, і він усе ще працював над справою свого життя — мапою зоряного неба над Боснією. Розпочав він її трохи запізно, уже відійшовши від обов’язків, а про астрономію не мав жодного поняття, натомість вірив, що над кожною країною зірки розташовані по-своєму, і небо над Флоренцією в жодному разі не може бути таким же, як і небо над Дервентою. Ніхто не хотів його переконувати у протилежному, це ж гріх — забирати в старого небо, тож йому ще й придбали новий телескоп. Його привезли з Відня якраз перед Серафіновим літом, і, мабуть, у цілій Боснії не було більшого дива техніки. Брат Юліан тішився, як мала дитина, стрибав довкола нього і розгортав свої небесні папери на столі. Його радість протривала багато днів, уже й цілий Плеханський монастир помалу покидав цю нещасну холодну Землю і вирушав до зірок. Щоночі старий з олівцем у зубах дивився в телескоп, кружляв від одного краю неба до іншого, мабуть, щоб чимшвидше познайомитися з небесним роздоллям, раніше недоступним через оту розвалюху з Падуї — старий примітивний телескоп, що його він привіз із собою, коли їздив туди востаннє.

А тоді сталося те, що змінило сенс зоряної історії брата Юліана. Одного ранку він пішов моріжком і перечепився об саджанець сливи, який юнаки посадили напередодні. Він прудко підвівся, пішов в інший бік і перечепився об інший саджанець. Так падав п’ять чи шість разів, поки хтось не прибіг йому на допомогу, на що старий розкричався так, ніби йому шкуру зі спини здирали. З вуст його посипалася така добірна фірманська лайка, якої навіть поміж найрозпуснішої братії чути не траплялося, потім він обтрусився, побіг і знову перечепився об саджанець.

Бідолашний брат Юліан нічого не бачив. І то вже бозна-відколи. Він був уже майже сліпий, та приховував це, бо тоді б цілий монастир дізнався, що небесна карта залишиться незакінченою. Поки брати думатимуть, ніби він малює, це й для нього самого буде правдою. Він навчився рухатися, керуючись звичкою і внутрішнім зором, знав до сантиметра, де лежить кожна річ, усі його кроки вже давно були полічені, тож у світі, де століттями не змінювалося нічого, його міг здивувати тільки молодий сливовий садок.

Домовлено було про неприємний випадок мовчати, а брата Юліана підбадьорити, щовечора посилаючи до нього молодих богословів, яких він учитиме споглядати зірки. Старий монах нетямився зі щастя. Бог створив небо, щоб людина час від часу підводила погляд, щоб голова не переважила, шия не викривилася, а в ніздрі не почали залазити мурахи й усіляка комашня, казав він на першому занятті. Молодий Серафін слухав його — і здавалося, що не має істини, більшої за ту, яку бачать сліпі очі.

Він показував їм усе, що треба бачити на небі, питав: «Ну, юначе, бодай тобі тими твоїми пагінцями, на що тобі схожа ота-он зірка?» — і чудувався, коли хтось відповідав, що ота-он зірка — достоту краплина води, що вночі замерзла на віконному склі; для нього та зірка була джерелом потоку Богородиці, така малесенька, що людина й не сказала б ніколи, яке сяйво може з неї вилитися, як і джерело ніколи б не сказало, що з нього рине стільки води. У тих довгих нічних спостереженнях за небом ніколи не народжувалося неспокою, що спричиняв би насмішки через невидющість старого. Якщо душевний спокій існує, то для брата Серафіна ним було сповнене літо, коли садили сливи, а вночі дізнавалися від брата Юліана про світ зірок.

Цей спокій повернувся до нього, коли він лежав на своєму дерев’яному ліжку, дивився в стелю й слухав, як сокіл дибає коридором, цокотить по каменю своїми гострими кігтями, дорогий наш брат Яків Дурмо.

Було б добре, якби історія того пообіддя й закінчилася, не довелося б жодного імені чаїти у літописах Крешевського монастиря. Але кінець не там, де хочеться людині, історія триває доти, поки не вичерпає те, з чого все почалося.

Минули два звичайні дні і три спокійні ночі, а третього ранку, якраз того дня, коли настоятель мав повернутися з Пожеґи, хтось знову постукав у монастирські ворота. Брат Шишко знову, не замислюючись, кинувся відчиняти — а там стояв чоловік, весь у лахмітті, брудний і неголений, ні на що не схожий. «А ти ще хто такий?» — здивувався монах. «Як це, дурню, хто такий», — розлютився незнайомець. «Ти лише поглянь на нього, брате Іліє!» — і далі чудувався брат Шишко. «Бачу, як же не бачити. Чого тобі, добрий чоловіче?»

Чоловік дивився й нетямився, на півдорозі між люттю і великим страхом, і ще з маленькою підозрою про знущання. Одначе ті двоє були серйозними, як ніколи. «Брате, хочеш трохи хліба?» — запитав брат Ілія. «Ні, дякую, але я б зайшов», — сказав чоловік, а вони двоє трохи відсторонилися.

Але брат Серафін одразу все знав і одразу впізнав у обшарпанці брата Якова. Зрештою, той і не міг сильно змінитися за чотири дні відсутності, та й раніше не був надто охайним і чистим, але братія так щиро повірила, що душа монаха переселилася в сокола, що його лице для них більше нічого не означало. Мусили знову звикнути до нього, а це потребувало такого ж зусилля душі й розуму, як і звикання до перетворення людини на птаха.

Попри все інше, їхня віра була глибока й щира. Світлому Батькові навернулися б сльози на очі, якби їх побачив, думав брат Серафін згодом, а гнів усе не відпускав його.

Брат Яків Дурмо спершу не хотів розповідати, де був, та коли його притиснули й пригрозили, мовляв, цей монастир — не його дідизна, і може так статися, що на ворота крешевського монастиря йому завжди доведеться зовні дивитися, він зізнався, що пішов з тією жінкою. «Я згрішив, — казав тоді, — згрішив страшно, страшніше й бути не може». — «Знову брешеш, тебе жінка не втягнула б у халепу, та й вона не за твоєю міркою скроєна: утричі за тебе ширша й більша», — відповів йому брат Серафін. І тоді Яків розповів те, що лишилося б занотованим у літописі, якби наступного року добре родила пшениця і миші не мусили потім гризти папір. Ось як брат Яків пояснював свою відсутність — оповідь із його голосу:

«Десь над ранок, уже було й третю пробило, і четверта наближалася, зачув я голоси під вікном. Один голос був людський, жіночий, а інший — пташиний. Вони сперечалися й лаялися, як зовиці перед весіллям, через що — не розібрати, але відчувалося, що вони вже довго це роблять і явно не вперше. Таке легко вгадати. Коли люди ціле життя ненавидять одне одного, але Бог, доля чи одне миро, яким мазані, не дають їм розлучитися бодай на день, тоді з їхньої ненависті постає якийсь вищий порядок. Перебивають одне одного, та завжди відомо, чия черга лаятись і лихословити, видряпують одне одному очі, але завжди про це попереджають, жбурляють одне в одного мисками й товкачами, — якщо товкачі траплять під руку, — але завжди так, щоб інший зумів ухилитися. Такий порядок існує і серед тварин. Коли вовк накидається на вовчицю, щоб їй горлянку перегризти, чи коли сільські пси один одного за хребет хапають, здається, жодне не виживе, а у висліді нікому нічого не стається. У протилежних кінцях лігва кожен зализує свої рани, але так близько одне коло одного, що їхні хвости дотикаються — і всі знають, що інакше й бути не може.

Слухав я їх отак, сон мені пішов з очей, туман у голові розвіявся, наче й не спав я зовсім. І все думав, що ж таке з тією жінкою, що не говорить людською мовою. Знаю, що не німа вона, бо якби була німа — втекла би од неї птаха. Мабуть, їй від тривалих розмов слова з язика повтікали, то й устав перевірити. Коли ж бачу: під вікном жінка, на ній м’яса — на двох богатирів, руками махає, розчервонілась уся, ось-ось лусне, а навколо неї сокіл літає і в лице їй кидається. Красивий, великий птах, видно, що не надголодь жив. Та все одно його щось невимовно мучить, коли отак та ще й довго з жінкою розмовляє.

Я сказав: “А чи не можна тихіше, слуги Божі через вас не виспляться”. Тільки щоб побачити, чи справді жінка забула людську мову, і приперчити жартом їхню сварку; вона ж підняла голову, мало не спалила мене очима, замахнулася і вдарила птаха, сокіл відскочив і замовк. Бачить, що не до нього.

Тоді вона мені й каже, щоб я не клеїв дурня, ми біля вогню разом грілися, звати її Рейхана, і що монастиреві вона спокою не дасть, поки не звільнимо її від пташиного закляття. Чому саме ми, чому вона до ходжі не піде? Ходила, каже, і він сказав, що нічим не може тут допомогти, бо в нього нічого не записано проти пташиних заклять і чарів, але монахи могли би щось знати, бо в їхніх книгах багато різного непотребу. Ти глянь на того ходжу, ото вже не дурний: і клопоту на свою голову здихався, і християнство очорнив.

“Ну ж бо, спустися, — покликала вона, — і я розкажу тобі, як усе було”. Я відповів: “Як це я спущуся в таку пору — що інші ченці подумають”. — “Спускайся, — каже тоді, — бо якщо я піду тебе спускати, сам уже назад не вилізеш”. Ну й що ти будеш робити — спустився. Крізь вікно, як же іще. Так, рясу забув, але вона мені й не знадобилася б.

Стала вона переді мною, ніби копиця сіна, став і сокіл поруч, трохи більший за курку, а красивий такий, якою людина ніколи не зможе бути. Стали собі, а ти, Якове, розсуди!

“Добре, — сказав я, — послухаю, як усе було. Тільки не думай брехати, щоб потім твій агбаб мені очі не повидирав!” І Рейхана все мені розповіла.

Казала, що як виповнилося їй п’ятнадцять, вона була найліпшою дівчиною в своєму селі, та й у сусідніх трьох не було вродливішої. На горі Бєлашниці, доки око сягає, у родинах Брутусів, Хорватів і Крджалій не було жодної такої. Серце мліло за Рейханою в кожного, хто її бачив, чоловіки мчали додому — робити синів, яким би вона нареченою стала. Пропадала картопля в буртах, здихали корови у стайнях, вовки пробиралися в овечі загони, але чоловікам було байдуже. Тривала довга ніч Рейханиної краси, і того року на Бєлашниці було зачато хлопчиків більше, ніж до і після того.

Та позаяк краса й розважливість не ходять разом, а дівчина в такому віці не знає спокою, Рейхана була просто нестримною. Втікала з дому, спала в снігу, грілася у ведмежих барлогах, запускала пальці у звірине хутро і порпалась у ведмежих снах. Казала, буцімто дізналася, що сниться кожному ведмедеві на горі Бєлашниці, і що ведмеді бувають різні, як і люди. Одні вві сні відпочивають, а інші вилазять, щойно потепліє, втомленіші, ніж були до сну. А коли була не з ведмедями — гасала околицею разом із зайцями або дерлася на найвищі скелі, щоб удалині побачити Стамбул. Гадала, що з тієї висоти можна роздивитися найдальшу далеч, і мріяла, що молодий муедзин з найвищого стамбульського мінарету подивиться в напрямку Бєлашниці, помітить її і закохається. Або сини султанські з найвищих веж поглянуть на ту красу, приїдуть і заберуть її. Таким бідолашна Рейхана уявляла собі майбутнє.

[73] Каранджолоз — у боснійській та османській міфології — демон, що чигає на перехожих уночі на безлюдних перехрестях. Стрибнувши людині на спину, тяжкий та смердючий каранджолоз їздить на ній верхи до світанку і першого крику півня. При цьому запитує: «Чи я важкий?» — і з кожною ствердною відповіддю стає все важчим, до ранку зазвичай устигаючи задушити людину насмерть. Вважається, що єдиний спосіб врятуватися під час нападу каранджолоза — не визнавати його смертельної ваги і мужньо боротися з ним до сходу сонця.