Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Про сина ви, свахо, даремно так, козаком росте, то що ж у тому поганого?..

— Скажіть краще — шибеником!.. Коли б батько був, то...— щось недоказала господиня.

— Та й нікуди, гадаю, вона від вас не йде ж, як чув те,— продовжує своєї сотник, притоптуючи неслухняними руками тютюн у люльці.— І то сказати вам — матері, що дівчина тоді пишна, якщо взаміж уже вийшла, то — чого ж вам ще?.. Іван — зять і вродливий навдивовижу, і не бідний тепер, як чув,— кинув він косий погляд на Мотрю,— та й... не чужий же вам аж так...— натякнув.

— Та про нього то ще б,— стишила мову господиня,— та оцей побратим,— захлипала вона,— з Мокриною, то й не знаю, як вони і де замешкають. Не лише я, і Домна, Корній не відаєм про те... А до Івана ж про це і не підступися...

— Краще цнота в болоті, як нецнота в золоті, свашко,— обдав димом господиню Дикий, прямуючи з хати.— Вони собі раду дадуть, бачу,— махнув з порога люлькою він.

— Я, свахо і паніматко,— підійшла до Мотрі радісна, аж ніби помолоділа Домна,— турбуюсь, чи не сказать Корнієві та Сабрі, хай відкриють ще барильце горілки челяді, бо в тому і дно чується?

— Та про мене, дорога свахо,— підвела Мотря заплакані очі, поклавши руку на плече Домні,— як знаєте... Тільки кажуть же старі люди: аби було чим за стіл посадити, а з-за столу і самі підуть.

«Як змінилися раптово наші долі, і не догадалась би»,— подумала Мотря, відходячи заклопотано вбік до Христини.

...— З ким звінчана, то з тим і скінчена,— приказують за столом дружки, ніби відгадуючи і стверджуючи Мотрине горе.

приспівують молодим сп’янілі бояри.

«Та й гарні ж дні стоять!.. Невже й життя отаким же буде?» — поглянув у вікно на збурений двір Сірко.— І люди тут хороші,— теплиться в обважнілій голові втіха.— «За наші гроші ми всім хороші...» — пригадуються слова Півторакожуха, сказані при напутті сюди.

— Стомився, Івасю?.. Хоч би вже вечір скоріше!..— шепче йому у вухо, обдаючи лице п’янкою теплінню, Софія.— Я також!..

— Потерпи, вже недовго,— гладить непомітно їй руку Сірко, скосивши на неї око.— Підемо на сіно спати, а їх,— показує він очима на Артема і Мокрину,— у твоїх покоях лишимо.

— Як скажеш, мій любий,— погоджується Софія і, стреливши поглядом по світлиці, непомітно хреститься, опускає тремтливі повіки вниз, ніби спіймана на чомусь гріховному. Серце, мов колючкою вколене, на мить онімівши, раптом закалатало, хлюпнуло жаром у груди і розлило по всьому тілу теплі хвилі.

Ще із перезви вона відгонила цю мить, як щось гріховне, а вона осою крутилася коло неї, ба в ній самій, лізла в свідомість, лоскотала звабним холодком груди, кралася рокованим острахом, докоряла ликом святої Варвари.

Софія стрелила поглядом на Мокрину, і диво: бліде, в поодиноких муратиннях лице повесільниці відповіло їй злякано-здогадливим, зачаклованим спалахом.

«Я знала й очікувала цієї миті, та й то...— майнуло в Софіїній голові,— а вона ж, їдучи сюди в тому каравані, мабуть, і не здогадувалася, що її жде... Чи, може, надіялася про себе? — блиснув іскринкою здогад.— Прости, боже, мій гріх!..— зітхнула.— Скорше б обом нам оте переступити вже»,— непомітно розправила наболілі від сидіння плечі...

Поблизу сидить Іван Разя — батьком у молодих, Артема та Мокрини. Він байдуже слухає дидаскала міської бурси-школи Вустима:

— Якщо думали те вчинити, то тепер оце й час якраз,— в чомусь переконує його навчитель.— Я й оголошу челяді, коли дозволите...

— Може, як уже порозходяться трохи?..— гнітиться Разя.

— Та де ж те отак робиться, отамане зацний?! — зичливо обурюється Вустим.— Ще позавчора слід було те скоїти!.. Шановні бояри, свахи і свати, дружки і челядь! — перекрикує він, прокашлюючись, гамір у світлиці...— Названий батьком Артема і Мокрини, наш дорогий гість говорити хоче, то дозволимо йому?..

— Тихіше-е!.. Цитьте-е!.. Дайте слово мовити гос-теві-i!..— почулося кілька голосів зусюди, доки гамір не принишк.

— Я радий,— поправив Рази долонею оселедця,— що лицар Артем і його виходниця з болізни Мокринка,— подивився він тепло на обох,— згодилися узяти мене, чужого їм і цьому краєві, за батька, а молодий і славний полковник і побратим мій Іван Сірко, його суджениця — Софія і її паніматка дали можливість відгуляти в них це роковане свято. То,— зам’явся він, підшукуючи слова,— на знак великої подяки, шануючи звичай батьків, дарую молодим на бакшиш запряжену волами кантару з дріб’язком в ній і сувій габи!..

— Слава зичливому панові Іванові!..— виголосив першим на всю хату радісно Вустим.— Слава лицареві і лицарству його!..— підняв він поставці над столом.— Слава донцеві!..

— Хвала-а і слава-а!..— повторилося, як Мокрина, підштовхнута Софією, зіпнувшись, тричі поцілувала названого батька із зворушливими сльозами на очах.

Разя, незграбно розвівши руками, присів, відчуваючи по тих поцілунках, як щось вступило йому в груди, судомою затисло горло, аж приховати того від людей не міг.

завели свати й бояри весело-журну пісню, і він, пересиливши в собі судому, змахнув непрошену сльозу і заслухався. На душі було таке полегшення, така радість від отієї рідності, хвилюючої і щирої теплоти, що аж очі світилися ними. Проте і печаль не забарилася, бо подумав, що десь далеко виглядає його Чернігівчанка Танка, яку вивіз лише з душею з-під Мохнача тоді, як допомагав подоланим потугами Вишневецького українським козакам... Вивіз, не поховавши навіть вбитих тоді побратимів...

співають дружки й світилки, виходячи з-за столу з запаленими яровосковими свічками, попереджаючи тим весільників і челядь про кінець свята. Переждавши струмінь потоку надвір, в хату бучною ватагою вступили бандуристи, скрипалі, сопілкарі та бубнії. Задзвеніла, запищала, загула раптом голосиста музика на всю хату, загупали бубнами і ногами по помості з останніх сил весільники, витівали переборні викрутаси танцюристи...

Не втерпів тепер і пішов у танок, розвівши руками, і Корній, його підтримала, попливши коливом під схвальний гамір челяді і відтиснувши молодших, стара Катерина. Услід старій, розіпнувши з-перед себе весільну хустку, з кола вискочила і дрібно застукала закаблуками в підлогу перед колишньою матір’ю Домна, аж малий Орищин Остапко зареготав у вікні. Завирував-запалав, закрутився звабами весільний кінець, ніби багаття розпалилось: одні ішли в круг, інші — виходили, віддихуючись, і діти, обсівши вікна, не встигали запам’ятати всіх. Та вінцем усьому, посоромивши челядників, був танок Христини і Оришки, що, звільнившись врешті від піклувань коло столів, носилися, хуткі й нечутні, на заздрість молодим невтомно, не послухавши ні вдавано грізних кивків старої Катерини, ні докірливих поглядів та хитань головою Мотрі, ні намагань Сабрі, що хапався за дружину, спиняючи. Тільки й спинилися, як челядь, трохи вгамувавшись, під рокіт струн, виспіви сопілок та розпач скрипок і гомони бубнів завела подячну співанку:

І тільки обірвалася ота прощальна пісня, як наперед вийшов старий музика з бандурою, кілька разів розмашисто навсібіч поклонився і, вихиливши з товаришами піднесені по звичаю молодими їм поставці, гукнув речитативом: