Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гарна ти, Діляро!.. Вродлива, як мати кажуть,— подивився він на стару.— Але... не розумію батька...— кинув погляд на дівчину і засоромленого Стеньку, що ніяково стояв поряд.— Чи не за дружину батько мітять тебе оцьому вовкулаці? — кинув він скоса оком на брата.

— Для чого собі брата, а мені нареченого ганьбити? — блиснув у очах дівчини докір, і вона раптово підхопилася з коліна.

— Більше не буду, їй-богу, ясочко, не буду! — перепросив гість дівчину жартома.— Я ж не знав... Не тутешній... То приймуть нас батя чи, може...— подивився він на родину запитливо.

— Невдоволений тобою ще з того часу, як навідувався ото в Азов,— пояснила наспіх мати,— а за Михая й не нагадуй йому...

— Приймуть, чому не приймуть... Лише пізнати не зможуть,— сказав Стенька, виручаючи матір.— Ведмедем обзиваєш, а сам обріс, мов коза. Міг би й поголитися, як їхати сюди. Як ось козак, побратим твій.

— Прийме, сину, прийме, лише ти вже не сварися з ним. Сам же знаєш...— просила мати.— Чого ж ми стоїмо отут, як на вигоні?.. Ходіть до господи... Даруй нам, дорогий гостю, що в радощах власних забуваємо людську гостинність,— перепрошувала вона по путі Сірка.— Прошу вас, діти!.. А киш-киш-ш! — плеснула руками на курей і індиків, що обступали всіх.— Киш-ш!..

Хата Тимоша Разі виглядала нестарою. Під солом’яним широким дахом, передня стіна її віднесена назад так, що в попідстрішші поза слупами була ціла галерея-прохід перед завжди трохи притемненими вікнами. Цим вона нагадувала отакі ж хати у картвелів та вірменів. Довга і невисока, вона ділилася на три частини: середню, в якій містився чулан і кухня, що палилася начорно, а по обох боках були світлиці. На правому крилі мешкали батьки з найменшою донькою, двома синами та Ділярою, а на лівому — Танка, дружина Іванова. Танка, властиво, і не була відокремленою, бо фактично і Докійка, і Діляра мешкали тепер постійно з нею із-за тісноти та хлопців, що часто скубли дівчат і збиткувалися.

Стара Мотря, що була мачухою Іванові і Стеньці і прозивалася в станиці Говорухою, любила всіх дітей однаково і не ділила їх на «своїх» і «чужих». З упередженням вона зустріла прихід до них лише Діляри, але згодом змилостивилася і до неї, поволі прив’язалася, як до своєї, і тепер уже не виділяла якось її, на радість Стеньці і старому Тимошеві...

Сірко, переступивши поріг, зауважив, що, хоч в середній частині хати і палилася піч, тепер було чисто, бо їжа на корм курям, індикам і свині готувалася у дворі, в кабиці. Та зовсім приємно був вражений гість п’янкими пахощами чебрецю, свіжовипеченого хліба і ще чогось знайомого йому і рідного...

Ще перед щеглушею в сінях та по путі Іван Разя коротко розповів присутнім своїм про свого побратима, хто він, звідки і як тут опинився. Січовики на Дону були у великій повазі для всякого козака як давні побратими, отож Сірка в хаті Разі прийняли і щиро, і радо вже з першого кроку. Більше того, завдяки повазі до січовиків старого Разі, що сам довгі роки був запорожцем, що і Мотрю собі відшукав аж під Черніговом, Іван та мати мали надію тепер пом’якшити трохи вередливе батькове серце, що був лютий на старшого сина за якісь тільки їм відомі гріхи...

Старий циганистий Тимофій Разя, виголений наголо, як іменували тоді, гирею, сидів коло лави, мав велику золоту сергу у правому вусі, пишні вуса, завернуті на кінчиках угору, і тримав у зубах кінці щетини від дратви. На зайшлих особливої уваги не звертав. Лише згодом, витримавши певну часину в мовчазній напрузі, що аж Сірка злякала, повернув голову, білками великих чорних очей зміряв старшого сина й Сірка, ткнув у роздумі у воскову грудку шило, неквапом поклав на лавку скошеного шевського ножа-кніпця і аж тоді обтяжено підвівся. Але, підвівшись, не пішов до сина, а попрямував до Сірка, оминувши Івана з розставленими руками для вітання.

— Не вмреш, перебий цю, палочнику і балабоне,— злостиво сказав він Іванові,— поки привітаю славного запорожця, якого бог послав мені, літньому, у хату на радість і втіху. Здоров будь, козаче-витязю!.. Раді, раді тобі!.. Будь як вдома у мене в господі... Сірком названий?.. Не чув з вашого коліна когось... Та не дивуйся, старий я вже, то й пам’ять втратив... Радію оце, ой радію на старості, що ви те осине гніздо взяли!.. Той Азов в горлі і донцям, і запорожцям звік стоїть... Тепер би, ковінька його матері, на Високий Поріг вдарити!.. Його не тяжче, аніж оту твердиню, взяти, лише вмілість потрібна та відчайдушна сміливість одностайна приступців. А... Хоча б десять літ скинути, не спинив би мене ні Наум, ні цар-здирця, ні ніякий король-лупіжця чи султан-мордирця. Я б їм всім!.. Не доведи боже! — чомусь перехрестився він, блиснувши налитими очима.— А тут стрільці саранкуваті рейваху наробили, що ви не віддали їм шубравців тих і шарпаків нещасних... То хвалю-у, молодці!.. Втекли ж, вважай, з душами від православних братів своїх та божих пасторів. О лупіжці притужні!.. О латиги і мошнорізці, прости господи!.. Нема кари божої на вас! — пішов він нарешті до сина Івана.— Приведи себе належне, то говоритиму, а так — і бачити не хочу! — сказав синові і пішов геть з хати.

— Іване, я тебе миттю зроблю на динара, алтина чи й дирхема подібного... Пішли на ту половину! — порушив роблено весело неприємну розмову з батьком Стенька, лукаво кинувши оком обраділій матері.

— А чому тобі, брате, і справді не поголитися чи, скажімо, не зробити оселедця старому всмак? — підтримав Стеньку Сірко.— Я певен, батька як підмінить, скажімо, козацький оселедець.— Йому все більше подобався отой заковиристий донський козарлюга Тиміш.

— Оце штука! — вигукнув у захопленні Стенька.— Спасибі, козаче, що підказали,— зачаровано дивився він на Сірка.— Жаль тільки, що оселедців я не вмію голити.

— Не біда, я в підмогу стану,— всміхнувся Сірко,— хоч і не вмію також.

— Та це ж знаєте, що буде?!— підняв змовницько вказівного пальця Стенька.— Пир на весь двір!.. Їй-бо!.. Пішли... Дай нам, Ділярко, літепла трохи... Ото штука!..

— Ага, Ділярочко, дай-но, бо вони мене заріжуть удвох,— зовсім повеселів Разя після батькового холодного прийому.

За якусь годину чи дві з допомогою Стеньки та Сірка Івана Разю не можна було й пізнати. Січовик, та й годі!.. Оселедець виявився пишним і звисав майже аж за вухо, а підрізані вуса чорною підковою різко виділялися з піднісся аж нижче бороди на молодому, хоч і блідому ще обличчі.

— Хо-хо-хо!.. Хо-хо-хо!..— реготав Стенька, оглядаючи брата.— Оце втяли!.. Ну й догодив ти, козаче, старому порадою. Підросте чуб — обов’язково так голитиму голову!

— Зовсім топре! — обдивлялася й Діляра майбутнього дівера, надійшовши в хату.

Увечері старий Тиміш і син при активній допомозі Сірка і Стеньки пили мирову. Сиділи з ними за столом і ощасливлена, як ніхто, вродлива Танка, і обраділа Докійка, і тиха, з прихованою лукавинкою Діляра, і, звичайно, присідала, обслуговуючи всіх, мати Мотря. Не обійшлося без позичок в борг, але яких тільки питв не було, яких страв лише не наготували в честь гостей сьогодні! Навіть на Великдень не було і половини того в Разів! Сірко вперше тут попробував чимало такого, чого дотепер і не знав ще. Найбільше йому сподобалися гостра пулава з бараниною, смажені печериці, маленькі білі буцики зі сметаною, знана з віків пшенична колиба в маслі і потапці — маленькі білі сухарики — в юшці з медової сити... А над все — білі, аж жовтаві, що мед, солодкі кавуни і такі ж груші, принесені в кошику сусідкою-кумою...

...— Нема життя від ляхів та унії народові,— скаржився підпилий Сірко,— повірите, батьку, бідність така всюди й розруха, що страшно й подумати!.. Су-ціль-на-а!..

— Воно і в нас, сину, скоро не краще буде,— скрушно говорив старий.— Розперезалися брюхоцар та бояри так, що аж до наших колиб уже черевом дістають. Лінію ж перенесли аж під бік до нас!.. Все їм мало, все не нажеруться, як сарана. На кріпості роби й давай, на лінію плати, пасовиська наші в займанщині порізали... А щоб ви повиздихали!.. Думаєш, з того щось робучому люду попало?! Анічогісінько!.. Стогне, бідний, і животіє!.. Наблизившись аж під бік, бояри тепер і до нас зазирають заздрісними очима, ласий кавалок уздрівши... Як ми сміємо отак без них жити?! Не по-божому ж це!.. Ізбу нашу в Москві завели, яка ніби відає нашими справами, а хто вас просив про те, хто давав згоду?.. Не питають!.. Отаманам даринами пельки й очі заливають, то оковиту, соболі та куниці везуть, а нам, козакам, кістьми лягати перед турками, татарами та всякими агарянами... А це вже й попів налізло, своїх наслали — сповідаєшся і дивись, бо... Так ніби ми смерди боярські, а не козаки споконвіку,— скаржився старий господар.

Було і випито чимало, і наговорено не менше. Більше гостили його, Сірка, аніж сина Івана. Батько явно давав перевагу запорожцеві, чому таємно тішився і Іван Разя. Згодом до двору насходилося гостей повно, то побратимів Тимошевих, то сусідів і сябрів, то їхніх родаків, то колишніх товаришів Іванових, і всі несли, що хто міг, у двір, усі співали і гоготали до запівночі. І ніхто не пам’ятає зі старших, окрім жінок, коли оте пошанування гостей скінчилося.

Десь таки невдовзі Іван Разя, порадившись зі старим, подався із Стенькою у станицю Черкаську до отамана Війська Донського, а Сірко лишився спочивати, набиратися сили. Поволі він звик у чужому дворі до отієї пошани, яку знав лише частинкою дома, щодень маючи і їжу смачну, і чисту одіж, і пахуче до знепритоми сіно для сну. Вдень, як мав бажання, проминав застояного Велеса аж ген за станицею і вертав ним лише тоді, як піна милом падала. Не раз йому в супутники просився і малий Фролко, і тоді вони вдвох піряли степами, вертаючись хіба на ніч.

Нарешті вернувся і Іван Разя з Черкаської. Вернувся злий і знервований, бо отаман Великого круга Наум довго морочив йому голову розмовами навтяки, поки не нагадав, що вони, мовляв, узяли в Азові незчисленні скарби, а до канцелярії прислали йому непотріб, що головна канцелярія надіється нарешті отримати належне за дозвіл піти в похід, за призначення Михая наказним у поході тощо.

— Ледь стримався я,— хвалився в родині Іван.— І куманьок ваш, тату, тієї ж співає, перед Наумом сучиться,— сплюнув він досадливо.

— Батько Корній мені лошатко пообіцяв подарувати на іменини,— хвалився в захопленні Стенька.— І шаблю, казав, дасть справжню!..

— Тримай обома руками, матимеш! — бовкнув озлоблений старий.— Він і лошака тобі подарує, і шаблю дасть.