Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Їй-богу, обіцяв,— перехрестився Стенька.

— Не лишайте Азова нізащо!..— стукнув по столу Тиміш Разя.— Нізащо!.. Ич, якої співає агарян Наум. Видно, цар те нараяв йому, щоб ви лишили фортецю. А царя та бояр підкупив султан. Ось хрест святий — правда це! — перехрестився він.

Як не приємно гостювалося, прийшла черга збиратися в зворотну путь. Стенька також просився, щоб відпустили і його в Азов, старий не дав згоди. Пекла Мотря гостинці обом, прали і прасували Ганка, Докійка та Діляра їм білизну, оглядав старий збрую та сідла, чистячи та охаюючи. А в понедільний досвіток отамани і виїхали.

Мелькали дерева, двори, ліски і лозняки, поки вибралися в степ, прихопивши в путі Леська. Іван Разя гнав коня, ніби зганяв на ньому злість і на отамана, і на родака Корнія та Лук’яна. «В них на умі бакшиш та данина ще не одержані за людську сукровицю, а про поміч ще й подумати не встигли,— згадував він сказане у Військовій Ізбі.— Бояться прогнівити царя-батюшку і його стрільців... Сучаться перед ними в шнурівки...»

А путь то спускалася, то здиблювалася вгору. Лиснілися серпанками на сонці струмки і потоки річок, зеленими застругами зводилися взгірки і гори, вставали яружисті надріччя, кремінні баби, хтозна-ким поставлені то сям то там і, звичайно,— оті бекети всюди, як прадавні привиди...

Десь аж на четвертий день побачили вежі Азова. Коні прискорили ходу, либонь, зраділи, відчувши недалеке пристанище, а Сірко нагледівши мури та вежі, відчув раптом, як туга змією заворушилася в серці. Десь жде ж його Софія. І відколи жде!

Аж оглянувся й подивився в той бік, де Мерефа; здалося чи справді покликала: «Івасю-ю! Іванку-у!»

46.

— Ми й пили б, і смачно їли!.. Ми й пили б, і смачно їли!..— голосисто скаржаться третю добу скрипки і сопілки у запрудженому Мотриному дворі скраю Мерефи.

— Не дадуть вам тут нічого!.. Не дадуть вам тут нічого! — заглушують своїх поводарок остудженими басами хрипло-дзвінкі бубни, гулом скликаючи вшир і вгору до весільної веремії довкілля...

Посередині великого людського товпища, в просторому крузі, проворно добиває стоптаний спориш червоними сап’янцями на мідних лискучих підковах, з строкатою хусткою в правій руці гнучка і вродлива молодиця. Розшита барвисто підтичка в неї віється вітром, обрамлена клітчастою плахтою, жмуття намиста і дукачів брязкають на пишних грудях, зманюючи до себе весільників. Очі горять викликом запалу і манять, чарують веселим лукавством... Навкруг неї, мов приворожений, заповзятливо носиться то навприсядки, то перевертом, то бокуючи, ставний козак в малинових широких штанях і білій вишиванці-сорочці, метляючи голубою стрічкою і вороним кручеником оселедця на упрілій голові.

— Не здавайся, Горпино!..— викрикують з навкружної юрби молодиці крізь гамір і сміх.— Не здавайся-а агелові-і!.. Покажи йому!..— напучують так, що аж трава з-під ніг у тієї летить викрутами.

— Ану, піддай, Найдо!.. Не посоромся, Назаре-е!..— басять услід жінкам з гурту чоловіки.— Крути її, Назаре, кляту-у!.. Крути-и хутче-е!.. Не вступай-й!..— підохочують вони збоку.— Піддай, Найдо-о!..

Таранкуватий, з гарбузовим лицем і закуреним рудим вусом та розхристаними волохатими грудьми літній козак, сидячи на краєчку ослона в гурті музик, похитуючись в такт музиці, закривши обважнілі повіки, зірваним голосом приспівує:

А на причілку хати, від вигону, коло бандуристів, розсаджених на полудрабки мажари, схопивши в руку сірого оселедчика, поривається чи лише вдає, що хоче піти в танок, миршавий сухий козак-стариган, підспівуючи кобзам:

Молодиці, дослухавши пісню старого, ухкають, заливають вигін реготом і чоловіки гогочуть, аж до Мжі луна котиться. А тим часом товстий, як барило, міщанин у яскравій вишиванці і рожевій стрічці підкидає малиновими сап’янцями навприсядки, моргаючи до (кобзарів:

Хлопчаки і дівчатка, горячи цікавістю, нишпорять навкруг юрмища, шмигають, шукаючи шпарки, визирають із-за спідниць та запасок і плахт, лізуть на тини, дерева, стріхи і копиці і веселками очей ненаситно і зволожено п’ють строкату і дзвінку радість бучного весілля, вертаючи хіба пізнього вечора нерадо додому.

— Хто ж там жениться ото? — питають прохожі, зупиняючись.

— Хіба не чули-сьте?.. Домнин отой, Іван Сірко, на Софії Гундиній, та його побратим якийсь, чи що...

— Це той Івась, що ще в кошовенчихи жив?..

— А то який же бо ще?.. Дуб-козак видався!.. І не взнати тепер!..

— Слава тобі, боже, що йому поталанило!..— спинається цікавий, навалюючись на юрбу.

Широким вигоном гасають у вивернутих кожухах з мітлами в руках, возячи на позв’язуваній мотуззям коліщні опасистого, зеленим поясом оперезаного вусатого війта з решетом на голові.

— Оце тобі, щоб не гордився!.. Оце тобі, щоб на молодиць не дивився!.. Оце тобі, щоб про міщан дбав!.. Оце тобі, щоб хабарів не брав!..— верещать; опускаючи на широкі ободисті плечі мітли, молодиці, аж прив’язані до возів невдалік воли і коні лякаються...

А в наповненій гамором і гомоном хаті, за довгим, білими убрусами накритим столом з наїдками невгамовні дружки і бояри під весільні пісні п’ють перепій. На покуті під іконами святого Юрія Побідоносця і богородиці Покрови сидять рядом князі з княгинями: Іван Сірко з Софією і Артем Нерід з Мокриною... Набридла їм за три дні оця суєта, оця балаганина, та що зроблять?.. Звичай!..

— Будь багата, як земля, а здорова, як вода, а вродлива, як сонце... Із долею щасливою, із доброю годиною!..— поздоровляють старші дружки Софію і Мокрину по черзі, і ті статечно підіймаються вже в котрий раз і дякують:

— І вам, бояри!.. І вам, дружечки!.. І вам, батечки!..

— Та не плачте, свашко,— умовляє, підперши одвірка, Мотрю колись спудей колегіуму Київського, а тепер сотник Мерефи Іван Дикий.— Коли була зичливою та святебною дівицею, то буде доброю та набожною і молодицею...

— Е-е-е! Не кажіть, свате,— крізь сльози всміхається господиня.— Дочка що ластівка: пощебече, пощебече, та й полетить, лишивши матір сиротою, а я ж з ким лишуся?.. З отим бусурменом, що ще лише штани одів, а вже на Січ збирається? Кажуть же старі люди: одрізану скибку до хлібини не притулиш... І не на рік же це, а на вік! — не може спинити Мотря сліз.