Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отож і сперечаються старшини, а з ними й козацтво, на отих бучних сябринних сходках-збірнях. На останній раді навіть до заколоту-сварки дійшло між Півторакожухом та наказним донців Михайлом з-за отих ватаг сіром і лабзачних жебраків, що, не знайшовши притулку в Старочеркаську, прийшли сюди тільки з душами, втікши від поборів та визисків боярських. Було б півбіди, коли б тільки те. Та слідом за ними на Дон прискакали вірні царські служителі-стрільці й посланці з погрозливою цидулою. І хоч не дуже злякався їх, як не лякали і не грозили, отаман Війська Донського Наум, проте, боячись і за своє отаманування, і за спокій Дону та порадившись із найближчими собі, особливо з кумом Корнієм Ходнею та його родаком — Лук’яном, відпровадив утікачів, злукавивши і перед стрільцями, і перед сіромами, в Азак... Відпровадив — і як гору з плеч ізсунув, бо оті стрільці, не довго думаючи, кинулися й собі аж у Азов за збіглими... В Азові отаман Михай зустрів царських посіпак нерадо, але і ображати аж так їх не хотів. Отож, і почалося з того, що козаки і одні, і другі стали вимагати, щоб отаман віддав до їх рук стрільців, а той, як не напосідали, все не згоджувався, бо знав, чим те потрактування кінчиться, і здогадувався, що буде вже за тим.

Три дні нуртував той калибалик, оте рейвахування козаче, поки стрільці второпали, що козацьке середовище — не їхня імперія, що останні віддадуть і життя за отих збіглих сіром і лабзачників. Це дозволило й Михаєві відпровадити стрільців ні з чим.

Іван Сірко ходив опісля сам не свій. Він цілком погоджувався з думкою Півторакожуха, який стояв за січові традиції давати притулок усім знедоленим, але й уявляє, якою карою все те може обернутися для родин донців. Певно, саме тому з цікавістю розпитував збіглих про їхнє життя-буття у бояр, про катування тамошнього люду і часто навіть ловив себе на тому, що не вірить оповідям збіглих, бо були вони неймовірні і жахливі... Не дійшовши певної думки, він радо згодився на запрошення Разі і Леська Таранухи-Хромого навідатись у станицю Черкаську, а заодно заскочити і на обійстя старого Тимоша Разі в станицю Зимовейську. І для Івана Разі, і для його супутників станиця Зимовейська була основним наміром поїздки, але про око всі знали, що їдуть вони в Ізбу Войська Донського.

З Азова вибралися засвіт і в трикінь. Їхали, враховуючи обмеженість в часі, майже весь час чвалом. І Велес, і вистояні коні супутників не потребували нагая в путі, ба навпаки, притримувалися вершниками, дугуючи дебелі шиї з довгими гривами.

Бовтаючись у кульбаці слідом за Разею, Сірко мимоволі пригадував події останніх часів і подумки усвідомлював велику вислідну істину, що вимальовувалася все яскравіше в його уяві. Колись майже всі козаки-січовики та й реєстровці, яких знав, були одностайними, а головне — чесними і слівними. Нині ж що далі, то менше спостерігає в людях як чесність, так і слівність. Адже вони прийшли до нього від батька Сулими, а все, що від батька,— святиня. Можливо, саме тому й прикипів серцем до Івана Разі, що для нього чесність і слівність також святиня.

Зустрічаючи по дорозі донські висілки та нарешті й станиці, Сірко все більше переконувався, що поруйновані вони значно рідше, аніж отакі ж села і хутори у рідному краї. Впадав у вічі йому і ліпший добробут тутешнього простого люду, гостинність і значно менша наявність руїн...

— ...Нас оберігає домова з калмиками, танаїсцями та яїками, якої дотримуємось ось уже скільки років,— пояснив йому Разя оту загадку,— та й Московії заслоною стоїмо, то більше доводиться берегтися татар та турків, а у вас, бачиш, крім цих, ще ж «свої» людолови он які...

— То у вас і домова якась є з Москвою? — поцікавився Сірко.

— Раніше не було ніякої, а ось тепер, брате, для сіром та поспільства ніби й нема, а для отаманів, мабуть, щось таємне є... Бо лізти вони до нас, як до свого дому, хоч і не осмілюються, але дарунки всілякі старшині шлють, підкуплюючи її... Та й поспільство тримають через попів у пошані, бо ж, коли що, відмовляють у хлібі, а без хліба куди ж подінешся?..

— А ви оріть та сійте, і не треба вам царського хліба,— радив Сірко такий для нього простий вихід донцям.— Мало що свій буде, а й на торг ще лишиться...

— Хіба лише ти доходиш цього? — зітхнув Разя.— Батько мій пробував подати цю думку, так осміяли на весь круг старшини... Надивився я на світ і іншого виходу для нашого люду не бачу. Але ж попробуй поламати звичай. Треба б нам об’єднатися із Січчю, з Тереком, Яїком та Астраханню, од Карпат до Каспію, і тоді ніхто нас не переможе в отій козацькій державі,— захопливо подав він думку, видно давно гріючи її в собі...— Один круг, одна рада, одне військо...

— Що ж, по-твоєму, перешкоджає цьому? — подивився Сірко на співбесідника розширеними в подиві та захопленні очима.

— Що перешкоджає?..— подивився той чомусь на Леська, що не слухав, а пив ту перемову старших.— Вас тримає в лабетах король і магнати і, ділячи на реєстрових і посполитих та ще на старшину, володіє; нас пробують тримати чи тримають уже цар і бояри, лякаючи недачею хліба, анафемою та підкупами старшини; козаків Яїку і Тереку тримає в оброті ординський карачур Асад та зюнгарський хан, родак тайші... Та й старшина боїться владу втратити і наша, і ваша, і їхня, а без влади і статки, сам знаєш, відпадуть...— зітхнув досадливо він, примовкнувши, і оперезав раптово коня, ніби тікав від сказаного.

Сірко й собі торкнувся Велеса, той зірвався, але обганяти йому лисака вершник не дав, і огир пішов вирівняним чвалом. Сидячи в тряскому сідлі, Сірко обмірковував сказане, і чим більше про те думав, тим яскравіше переконувався, що його побратим не простий собі «есаул», як іменувався у війську, а чільник, що замінив би і самого отамана Михая, і наказного Півторакожуха собою, хоч і незаможний... Отак у чвалі, похнюпившись, він і плів нерадісні думки про те, як складеться його подальша доля і доля краю і як він буде до того причетний.

Тим часом Леськові Таранусі-Хромому настав час повертати праворуч, до станиці Переволоки, на Паншинський і Кагарлицький городки. Іван Разя довго наставляв його в чомусь, домовлявся про зустріч на оцьому ж роздоріжжі, щось передавав комусь притишено, доки той не попрощався, скинувши шапку і кленяючись із сідла своїм супутникам.

— У Войськову Ізбу тепер не заїду, а навідаюсь з дому,— приспинив Іван Разя коня, щоб порівнятися з Сірком.— Не терплю ні Наума отамана, ні його свиту з Лук’яном та Корнієм — родаком нашим.— І повернув лисака від поромної переправи на північний шлях, до рідної Зимовейської...

Вже як побачили її звіддалік, оту Зимовейську, господар пожвавився, розповів кілька пригод, що зв’язували його з тутешніми місцями ще в дитинстві, повеселів на лиці і приострожив коня. До самої станиці неслися вітром обоє. Сірко зауважив, що більшість колиб-хат були подібні до отаких же на Подніпров’ї, але чимало було й своєрідних, неподібних... Особливо йому впало у вічі оте розмаїття дітвори і челяді в дворах станиці, просторість загород для худоби і кошар, довжина будівель, те, що багато хат топилися ще й дотепер по-чорному.

Покружлявши вузькими завулками станиці, зроджуючи до себе цікавість у кожному дворі, вершники нарешті наблизилися і до Разиного. Сам Іван, правда, чомусь його не вважав своїм і в розмові називав батьковим, але Сірко помітив, як його супутник повеселів, забачивши рідне обійстя. На чималому піщаному пригорку воно розкинулося досить широко: хата, стодола, повітка, кошара, конюшня. В’їзд до двору був заставлений дощатими воротами, і вершникам довелося перед ними спішитись. Господар, лишивши послушного лисака, підступив до нового вушака, якусь мить придивлявся до нього, знімав каблучку, пробував її міцність, нарешті легко заніс ворота набік, пропустив Сірка з кіньми у поводі і так само без поспіху заніс ворота на місце, накинувши каблучкою.

— О, Івасько!.. Ба-а!.. Івасько!..— пішов з-за стодоли назустріч Разі опецькуватий чорночубий здоровань-юнак.— А поріс!.. І не пізнати тебе!..— схопив він гостя в обійми.— Ото радість Ганні та мамі буде!..— тис він старшого брата.

— Пусти, Стенько!.. Ведмідь ти отакий!..— звільнився він нарешті.— Ходи сміливіш сюди, Фролко,— покликав підлітка, найменшого брата,— зборони мене, а то Стенька, бач, задушити хоче.

— Він і мене лупцює, і за чуприну скубе, і на сіно кидав, учора з коня на скаку турнув,— скаржився обраділо хлопець старшому братові.— Ти, Іваночку, побий його дуже, бо тато сміються з мене,— глибоко зітхнув хлопець образою.

— Неодмінно поб’ю і на копну викину,— заспокоїв малого Іван, посміхнувшись до Стеньки.

— Ти, змійчук, не нюняй, бо я й при Іванові тобі за ябеду намну вуха! — погрозився Стенька, погладжуючи дебелу шию лисака.— Все до татка та до мамки біжить, ледь що,— осудливо кинув поглядом він на малого.

Іван, забачивши стареньку матір, що поспіхом вийшла з хати, витираючи на ходу руки об фартух, відіпхнув малого рукою, наказав Стеньці приймати Сірка як побратима, а сам пішов неквапом назустріч тій: —. Радий, мамо, що бачу вас дужою... гарною та...

— Та, слава богу, ще ворушуся! — витерла наспіх фартушиною сльозу мати.— Де вже в мене та дужість і гарнота, сину? — припала вона до грудей Івана, розридавшись.— Чого ж так довго не давав про себе знати? — шмаркала вона, видивляючись на Івана.— І блідий ото якийсь, і худий!.. Чи їсти там бракує вам?..— запитувала вже в Сірка, що стояв у розгубі обіч.

— Всього досить, мамо,— поплескав син її по плечі,— не давав знати, бо не було чим хвалитися. Сидимо, як пні, там,— брав у свідки Сірка Іван.— Самі ж бачите, живі й здорові ми приїхали... А де ж батя, Танка?..— тривожливо запитався він.— Докійка?..

— Він...— затрималась мати,— виступці шиє Докійці, а Танка і Докія пішли на потік прати... А-а?..— недочула вона якогось питання...

— А ця ж хто в нас? — подивився Разя на малу дівчинку, що, шанобливо склавши на худих грудях руки, стояла в поклоні під стріхою.

— Діляра, тайші шістнадцята донька...— гнітилася мати.— Батько її взяв на виховання, вигравши в кості... Підійди, Ділярко, не бійся,— ласкаво покликала вона дівчину.— Іванко... наш старший...— відрекомендувала.

Дівчина наблизилась, опустивши долу очі, клякнула на коліно і на мить завмерла зі складеними коло лиця руками. Всі помітили, як загорілися вогнями її щоки, затремтіли пальці рук.