Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— ...Брати мої, християни в бозі! Не забувайте, що чули ви отепер від старшин та кобзарів. Поможіте слабим і немічним, алчущим вашого приходу і вивільнення! — хрестячи натовпи-лави сяючим на сонці золотим хрестом, благословляв похід отець Данило.— Хай ім’я ваше святиться у віках!..— викрикував він, як заклін, а Сірко бачив при тому найменшого брата, що, тікаючи з неволі по безвіддю в дику степову смагу, лежав безпомічно трупом перед середульшим братом, який не спокусився поживою і зиском, не кинув немічного сіроманцям... Він не лише бачив, він ніби сам був отим середульшим і тепер ішов вивільняти не лише одних ясирників, а цілий край, великий і прекрасний. Ішов із жахною карою за злочин, якого й світ не бачив, мабуть, досі!..

Бем, дзінь, дзінь! Бем, дзінь, дзінь! Бе-ем-м! — гули і напутньо наспівували похідцям дзвони січової церкви, заглушуючи казання отця Данила.

— Ідіть же на прю з супостатами, і хай Всевишній вам допоможе в цьому звитяжстві, хай наш люд православний стане під богом рівним з рівними у світі навіки!.. Я такоже з вами пребиватиму!.. Амінь! — закінчив він свою проповідь, і сотні вершників замигтіли по цих словах руками, хрестячись і накладаючи шапки, а за хвилю, як ріка крізь загату, прорвалася й хлинула у ранковий суцвітний степ лавина кінного козацтва слідом за вибраним чільником — Сулимою...

— Твоя думає отак доганяй ясир? — запитав мовчазного Сулиму, блиснувши вузькими чорними скельцями в щілинах очей, засмаглий потурнак Тумар.

Сулима роздумливо зміряв його повільним поглядом, оглянув степовий окіл і повелів Сіркові:

— Попередь — не розтягатись, іти за мною.

— Виконую, отамане,— рвучко повернув буланого Іван, аж той свічкою здибився з несподіванки, і погнав його вскач у кінець колони. Незабаром він нісся вже назад, завважуючи краєм ока, що колона теж прискорила рух, і його буланому слід понатужитись, аби обігнати її і стати поруч із Сулимою.

Похитуючись у такт широких стрибків буланого, ніби пливучи в зеленоцвітному запашному морі степових трав, він подумки переглядав події, що передували цій погоні... Не радісними, не втішними були вони. Вірив сподіванкам козацтва, як ішли на Волинь, а який зиск із того? Сейм всі вимоги Січі та посполу відклав до наступного скликання, у війську почався розбрат, одні пішли з ляхами, одержавши жолд, під Смоленськ, інші — з гетьманом Кулагою на братовбивчу бійку з самозванцями Гавриловичем та Перев’язкою, ті розбрелися по волостях до своїх родин, а січовики, вірні самі собі, вдаривши з горя об землю шапками, направилися на Запороги, а вже звідти оце сюди. Тільки шість тисяч реєстровців, вірних перекинчикам — Ілляшеві Кераїмовичу корсунському та Іванові Барабашеві черкаському — понесли, як барани, свої буйні голови за Німан під королівськими хоругвами...

Роздумуючи отак, Сірко пригадав молодицю, що були у неї на постої з отаманом перед від’їздом. Суха, змучена, аж сіра на лиці, вона, принісши отаманові купу крашанок і тепло подякувавши за золотого, дорікала: «Покіль ото, добрий отамане, все отак буде? Зманили Омелька, та й жаба цицьки йому дала там, а мене з дітками-дріботою панам на поталу кинули... Всіх хлопців до себе з села забрали, а дівчата: ті старіють, а ті підростають та — вродливіші — обляшуються, а решта — покритками панськими та жовнірськими ходять і вас же кленуть, бо ж кожному свого у свій час хочеться, а те, що мусили б робити у панів хлопці, їм, дівчатам, доводиться робити... Ніякого зиску ні міщанам, ні посполитим не видно у вашій отій звитязі... Один розор народові...»

І докір молодиці, і відповідь отаманова ніби й слушні, а на чиєму боці правда, не второпати.

«Ще ці татари!.. О, ці татари-и!..»

Вони з Сулимою перші й довідалися про них тоді ще, як поверталися з Волині. Неподалік від Фастова вихопився з-за пагорба і понісся назустріч їм загін вершників. Сулима ще віддалік упізнав у першому серед них Гордія Чурая на перистій рябій кобилі. Знакомитий він серед козаків, сотником його віншують побратими, а простий, невибагливий, доступний.

«Біда, брате! — обняв він Сулиму.— Чорна біда, побратими,— витираючи тильним боком п’ястука ручаї поту з чола, піднявся в стременах і звернувся до козаків.— Відпущені і намовлені Конецпольським татари ідуть з-під Смоленська Лівобіччям і нищать край. Таке роблять, що не доведи боже бачити! Горить все Лівобіччя! Ще з учора шукаємо вас... Рятуйте!.. Та-та-ри-и!..»

До цього часу лунають у вухах ті скарги-благання, а перед очима стоять посланці знедолених, сірих, з запаленими від безсоння очима, на загнаних до знемоги конях. Кілька днів тому було це, а в Сірка до цього часу стоїть перед очима те, про що розповідали: палаюче село у видолинку, крик дітей, що їх кидають людолови в Хорол, зойки згвалтованих дівчат, молодиць, матерів.

— Мусимо добратися до Бобрового Кута, попасти коней, щоб досвітком перемахнути до Вир’ївки,— обриває Іванові спогади отаман.— Зараз розвідаємо Кам’янський Брід і, як поталанить, переправимося й підемо на Копані, а там уже вирішимо, куди триматимемо путь. Людолови впевнені, що ми встряли в переяславську біду і досить обтяжені, тож правитимуться безпечно... Треба б зустріти їх чи на Копанях, чи в Чорній долині, і обов’язково зненацька. Це неодмінна умова. Гадаю, що і пан Гуня підоспіє їм у хвіст на той час по Лівобіччю,— подивився він на Тугая і Тумара, що їхали праворуч...— Поможи нам, боже...

29.

Запорошені пилюгою, через пагорби й вибалки повільно рухаються козацькі сотні у зворотну путь. Повільність і розтягнутість валки засвідчують кожному, що це останні сили в худоби й людей, зморених і довгою дорогою, і жорстокою січею, в якій одні зустріли останній подих в житті, а інші — бажану, провидінням божим дану волю. Впереміж з кінними сотнями по шляху надривно скриплять розбиті, давно не мащені гарби й вози, переповнені хворими і пораненими, дітьми й жінками, майном, скарбами й зброєю.

Попереду бредуть, ледве переставляючи ноги, полонені татарами під Смоленськом московити, тепер звільнені, за ними — недавні ясирники з лівобічних міст, містечок та сіл, гут і смолярень — дівчата й хлопці, жінки й поодинокі чоловіки. Чимало їх стало тепер гуртоправами овець і скоту, відбитого козаками в двобої з татарами-людоловами, що вертали з-під отого Смоленська. Базарно, гамірно і гомінко рухаються валки. Іржання, мукання і мекання охлялої в путі худоби будить навколишню причаєно-тиху самотину степів, сперту спечність балок і видолинків, ячанно-вітряну вільготу пагорбів. Нехотя перемовляються втомлені козаки, часом полегшуючи дорогу дотепом чи жартом, зрідка згукуються, гейкають, собкають погоничі коло стомленої худоби; несуть на крутих рогах сірі воли і радість повороту в рідну домівку, і смуту втрат в двобої з людоловами...

Ще позавчора отаман вислав з надійною охороною обози з полоненими додому, а сам, розбивши козаків на кілька загонів, пустився виловлювати в степах алайців, що встигли вирватися з козацького сильця під Нагайцями. Далеченько ходили в погоню загони, сам отаман Сулима обнишпорив довкіл, та небагато вдалося привести ординців. Чимало, хоч і з душами лише, але ж втекли-таки...

— Про що думаєш, пане отамане? — обізвався до мовчазного Сулими Гордій Чурай, прихльоснувши коня, що намагався щось скубнути жадібною пащекою.

— Про все потроху, брате,— ніби проснувся отаман.— Чи то ж думати нема про що нам? — зітхнув він згодом.— І з гайдуками болгарськими, і з ускоками сербськими, і з волохами, албанцями та чорногорцями, і з клефтами та аргатами гречинськими ходив я на них, бузувірів, за своє життя, з ляхами бив їх нехристів, а погамунку з того їм ніякого. Де беруться вони? Зазівався, завагався, зашпетився наш брат на часину — і має собі біди повний міх. Кажуть, сам Конецпольський напутив їх, розгадавши наші наміри з тим сеймом... Як може існувати держава, коли вона напучує людоловів на тих, хто їй скільки помагає в біді? Незвідані путі твої, боже!.. Незвідані!..

— Я тобі, отамане, казав, то повторю й ще раз, та й пан Тугай ось потвердить,— повернув голову Чурай до татарина-козака, що розімліло гойдавсь в сідлі обіч отамана.— Доки ті кубла не винищимо дощенту, то все з них будуть полозами виповзати агаряни, а при біді ховатися назад. Адже не втік би від мого загону отой турецький бурлук на Азак, якби ми відібрали його з донцями.

— Ні Азова, ні Акермана, Гордію, знаю гаразд, нам без помочі не осилити, а де ж вона є?.. Хіба я того не розумію, думаєш? Давня той Азов моя мрія, був там уже, як знаєш, а що вчиню, коли немає помочі?.. Та й знищувати всіх і все татарське, як ти хотів би, неможна. Люди ж вони, а не худоба. Жінки та діти хіба в одвіті за те, що беї людоловлять?

— Е-е, не кажи, отамане,— перечить Чурай.— Оголоси лише товариству та універсали таємно розішли поспольству, то й побачиш, де поміч візьметься. Одних охочекомонних хорольців я тобі в поміч приведу цілий полк, коли не більше! А скільки ще таких буде, коли гукнеш?..

— І Гірей, і Хойма-хан мовчав буде, коли твоя Азак брать хоче,— вкинув мовчазний Тугай, колишній каторжник, що втік з Сулимою.

— На цих, пане Османе, твоїх джаврів надія мала, хоч і мовчатимуть, може, а на донців-старочеркасьців чи й самого царя московського надіятися, мабуть, можна,— обрадуваний підтримкою татарина, пожвавішав Чурай.— Та й коли, як не тепер, те вчинити маємо? Скарбів же чи й грошей припасли...

— Порадимося з гетьманом, з січовим товариством поділимося твоїми думками, то, може, й вирішимо щось,— роздумливо спинив розмову Сулима, розглядаючись.— Щось довго Дмитра немає,— заклопотано подивився в кінець колони, що ховалася аж ген за узвишшям.— Перекажи-но, Сірку, переднім на Рогачик та Білоозеро путь тримати,— звелів він Іванові, що їхав завжди при ньому. Стовп пилюги, що об’явився позаду, спершу насторожив усіх, а потім і потішив — то були свої.

— Живі, здорові? — повеселіло зустрів отаман гурт старшин, що зупинилися від чвалу, догнавши Сулиму.

— І живі, і здорові, нівроку,— поплескав баского коня, моргнувши вусом, Гуня.— Аж коло Каланчака і Карги догнав нехристів...

— Ну та й що ж?