Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перебурхала, перегоріла і знову увійшла у свої береги січова буденність, як спокону. Молодики, що тепер мусили зчаста вже й на варту ходити, коли хтось із козаків був недужий або відлучався з Січі, кожного дня ходили на вишкіл зі старим навчителем і на конях, і пішими, вивчали бойові лади; то розгорнутим шнуром, то гострим клином-ключем, то кількома чотириряддями наступали одні на других чи відступали, заманюючи уявного ворога, то раптом заривалися в сніги поряд з покладеними у замети змордованими кіньми і вумліока схоплювалися за наказом отамана, сотника або призначеного ним козака і йшли на застигнутих зненацька татарів.

Вони давно уже і добре освоїлися з отими вправами, тепер не треба було особливо вишколювати їх, бо кожний усвідомлював, що козаком, та ще справжнім, можна стати лише тоді, коли освоїш ту премудрість досконало-довершено, коли відчуєш у собі вміння іти на прю з будь-яким ворогом. Тож поверталися вони із отих вправ запотілі і мокрі, хоч викрути, а коні, бувало, ледь рухалися додому з утоми. Та найбільше втомлявся завжди сотник, хоч всього лиш наглядав за всіма.

Коли в полі мела і вила непроглядна завірюха, Шуліка, жалкуючи коней, навчав молодиків стрільбі з самопалів і навіть з гаківниць у дворищі. До них нерідко додавалися вправи з веслами, яких, не поснідавши, чи й підіймеш, а махати ж ними доводилося безперебійно і по півдня без спочину. Ледве живими верталися по цілоденних отих розвагах у свій натоплений курінь, і гаряча рибна юшка, затірка, заправлена салом, чи грибний тузлук з мамалигою й коржами здавалися святковою їжею для кожного, якщо мали силу їсти.

На хрещенські морози, що цієї зими були особливо пам’ятними, вони під скрип та гохкання тріснутих від морозу криг на Дніпрі вчили з дидаскалом азбуку-абецадло, а з отцем Данилом — молитви в натопленій, напівтемній зборні або розважалися хто чим по куренях. А як відлягли трохи морози, Шуліка знову гнав їх у степ на вправи чи призвичаював до стрільби та оборони, показував пробивні тарани, приступні черепахи, похідні кремнемети, тяжкі балісти, гаки та осадні драбини. Чимало взнали молоді козаки в старого воїна бойових штук і ратних хитрощів, зазимувавши на Січі...

Ішов час, і важко сказати чому, але молодикам, при перших повівах весни здалося, що й зими не було... Тільки м’язи випиралися в декого аж задуже під сорочкою. А коли запахло весною, показалося із-за хмар уже не тьмяне сонце, закапало зі стріх, посіріли й забруднилися сніги доокола, а згодом з’явилися і проталини на пагорбах, молоді козаки вважали вже себе досвідченими і вступали в січову буденність разом з козаками-охоронцями. Якось непомітно перестав і Шуліка ділити їх на таких, яким можна доручати відповідальне діло, і таких, яким не можна.

Сірко не відчував, щоб у ньому сумнівався хтось. Поволі звик до товариства, виробив свій звичай у загалі, втягнувся в нелегку козацьку долю. Прихильність до оточення, поміркованість у діях, відчайдушна сміливість і затятість характеру та безперервна абсолютна чесність викликали відповідну прихильність до нього не лише молодиків. Виказували її Іванові і сотник та писар, а усе ним досягнуте поволі ставало мірилом можливості для інших. Не один раз спиняв його, щоб поговорити після вітання, і отець Данило, і навіть кошовий чи старшина, не кажучи вже про курінного, що часто лишав його, хоч, може, і в жарт, наказним курінним на час від’їзду чи відлучки. Іван ретельно виконував ті обов’язки, намагаючись поладувати між козаками і в той же час дотриматися заведених порядків та звичаїв. Вертаючись назад, курінний звичайно був задоволений своїм наказним і виказував те неодноразово і козакам, і старшині та писареві. Цінувалося в ньому навіть те, що при пиятиці, яка часом траплялася, він не впивався, не говорив зайвого, не ліз у бійки. Щоправда, зовсім уникнути їх не поталанило. Якось по весні вже, вперше добре випивши, три молодики, змовившись, напали на Сірка зненацька з наміром віддухопелити товариша. Заздрили, либонь, його успіхам, як затятості. Напад, правда, несподіваним не стався, бо Сірко ще в трапезній звернув увагу, як вони перешіптувалися, здогадався, що мова йшла про нього, був напоготові. Отож, напад із-за рогу, хоч і був зненацька, та Сірка в розгубі не застав. Першим кинувся на Івана Матвій Найда, і хоч удар його засвітив блискавочкою в Сіркових очах, в нього знайшлося сили, щоб німо витримати отой раптовий біль і, схопивши миттєво за руку супротивника, пошпурити ним через плече в Левка Коржа, що саме підбирався на поміч товаришеві. Майнула ще мить — і Сірко вже вовтузився з Ларьком Півтораднею, третім із нападників. Окривавивши тому лице і збивши його з ніг, Іван встиг зустріти і тих, перших, що прийшли до тями після падіння. Бійка тривала до безконечності довго, поки-таки нарешті Іванові супротивники були кінцево побиті до знесилення і не могли вже битися. Весь закривавлений, обірваний до сорому Сірко вистояв у тому побоїщі, більше того, на очах десятка молодих і старших козаків попіднімав своїх напасників, відвів до берега і вимив їм кривавицю, як і собі. Цей вчинок невдовзі був знаний на всій Січі, він ще вище підняв молодика в очах запорожців і молодих, і старших. Одні стали боятися його, інші — поважати.

І треба ж було незабаром статися біді. Одного погожого ранку, як заспівали перші жайвори у облущеному гінкими вітрами небі, сотник Шуліка послав по улов до рибалок у далекі плавні і свого джуру, того ж Матвія Найду, а з ним його сябрів: Левка Коржа та Ларька Півторадні. Повинність така собі, навіть для молодиків. Та чекали їхнього повернення увечері до запізна і не дочекалися. Другого дня до наказного кошового прибіг в обід ледь живий малий Шевчик, що зимував з рибалками на ловах, і розповів, що посланих наказних по рибу молодиків-хлопців захопив роз’їзд татарських ушкалів, як лиш вони відійшли геть з уловом від рибалок.

Хоч ця подія й була, вважай, звичайною, але вона так вплинула на всіх січовиків, що кілька днів тільки й мови було про неї. Старий сотник, обнишпоривши з кількома козаками степ у пошуках схоплених у полон, з горя навіть не вишколював молодиків, а хлопці поминали побратимів, як рідні померлих. Не міг знайти собі місця й Сірко, подвійно горюючи за побратимами. Це ж треба було побитися перед такою бідою. Кілька днів ходив сам не свій, і не здивувався писар, коли він зайшов у канцелярію просити, щоб Січ викупила бранців через гендлярів...

Швидко появилася й нагода для викупу. Послані Шулікою до татарів для викупу рідних ясирників черкаські купці, що мали охоронну грамоту-берат від самого султана, хоч і викупили більше десяти полонених козаків, молодиків не знайшли. Сотник по тому зовсім засмутився і загорював, став зчасту подовгу і ретельно молитися у січовій церкві, годинами сидіти на колодах в самотині, говорити в сні і наяву сам з собою... Не меншим горем носив те й Сірко довго, як пересторогу і разом з тим як власний гріх, хоч і не було, здавалося, підстав звинувачувати себе.

Життя входило поволі у звичні колії. Знову верталися з домівок разом з теплом на Січ козаки, рибалки й мисливці, гутники і смолярі, теслі і бондарі, колісники і лимарі. Як і щороку, приходили ледве живі й теплі і поодинокі, і ватагами втікачі з татарського чи аж з турецького полону, від розбещених магнатів з Польщі і від Ненаситних бояр опричних з Московії і тут, в оцьому горнилі-середовищі, поволі чи й раптово перероджувалися, повнилися тією вірою в свою силу, тією любов’ю до батьківщини, до товариства, його чеснот і звичаїв, якими не могли перейнятися ні колишній головоріз чи злодій, ні захланець чи пройдисвіт, ні дука чи святенник.

Чи ота лиховісна подія, чи щось інше змінило звичне життя молодиків. Шуліка лише іноді виїжджав тепер з ними на вправи, передавши їх до рук славному отаманові Левкові Конограєві. Досвідчений мореходець-чорноморець, як прозивали його на Січі, став цієї весни майже постійним навчителем не лише молодикам, а й дорослим. Вважай, щодня він випливав з козацтвом у плавні на чайках-байдаках і на човнах, водив їх за собою між тряскі болота та заплавні саги і нетрища з кошиками збирати яєць, здіймаючи в небо кружава розмаїтого птаства, що навіть сонце тінило собою, а згодом — до ревунів-порогів, що були бажаними острашливими легендами для кожного гребця чи тільки-но всадженого стерничого. Гребли з засвітку до полудня без передиху, гребли до знесилення, за водою, проти води, впоперек води і навскоси. Гребли, доки ставало сили, і навіть тоді, коли її не було вже.

Левко Конограй приховано посміхався, бачачи оте знесилення гребців. Щоб хоч якось облегшити одноманітність, він придумував різні грища на воді — взяття «супротивників» на абордаж, перевертання чайок або наказував пробитись до порогів, що козаки завжди робили із задоволенням, захоплені казковістю їх.

Відчув чародійну велич порогів і Сірко. Як не малювалися вони в уяві, в дійсності буди і значно грізнішими, і загадковішими. Спокійний зчаста Дніпро, що ласкав своїми хвилями береги, очеретяні і рогозяні нетрі та жовто-білі піщані обмілини-коси, тут ставав потемнілим, розбурханим, страшним і навіть хижим видовищем. Голі спичкуваті скелі ще звіддалік видавалися закам’янілими вартовими над сповненими клекотів ненаситними проваллями, хланами і вертепами, які бездушно, як і правіки до цього, хоронили в собі віковічні таємниці буття на доокільних землях. Скелі ж душила, мила, полірувала і глянсувала століттями запінена в своїй нестримній силі й люті лавина Славути. Загадкові подзьобини і віспини рубців, знаків і буков на оцих стрімчаках нагадували про тисячолітньо-давній, мовчазно-грізний, навіки непрощений заклін богів, що чатував на сміливців і нападників-зайд. На самих вершинах оцих бескидів, ніби темні богатирські шлики, опущені на чола із сивих голів, зеленіли кущі дикоросту і вересу, а в щілинах-тріщинах велетнів причаєно ховалася отетеріло нажахана богами темна мовчанка.

Плюскотливі, заглушені ревищем порогів джерела-струмочки, що бог знає звідки бралися, як піт і сльози велетнів, стікали по раменах і грудях стрімчаків униз, на зелені острівки по підошвах, несучи з собою прохолоду й життя.

Байдаки і човни слідом за отаманом ледь добралися попід берегом сюди і без наказу чи змови один по одному спинилися, онімілі й оглушені. Замшілі велетні кожному нагадали казку-легенду про давніх лицарів, що, виставлені колись богами на прю з оскаженілими валами, не стримали своїми грудьми ошаленіло-бурхливого плину вод, пропустили їх у обвали річищ і в покару за те залишилися навік отут — в ревові й стогонові, гулові й громові, в риданні й плачі, видивляючись, як неподоланий ними Дніпро глумиться над ними й кидає у пінявий вир їхнє безчестя-поразку...

Немов із казки, вертали хлопці по обіді від порогів. Рев і стогін ще довго не вщухав у кожному. Мовчали. Тільки отаман, що, кажуть, перепливав їх всі, від того ніби повеселілий, викрикував накази, велів співати пісень, пихкаючи на передньому човні кадною люлькою. Аж на березі вже трохи позбулися тих чарів, сподіваючись на смачний обід у трапезній, та отаман розвіяв і ті сподівання...

— Наказую смолити човни, доки пан тесля не відпустить вас геть,— насупив він брови, удаючи чимось розгніваного і, нахилившись до майстра, тихо щось сказав тому та й пішов у бік дворища.

Довгенько козаки, озброївшись палицями з віхтями на кінцях, змазували гарячою смолою пішви човнів і байдаків під наглядом теслі, що і сам коло них не ловив гав, бігали з цебрами від казанів, у яких кипіла живиця над ватрищами, переносили колоди до пильні, складали запашні соснові дошки, доки тесля, подякувавши, їх не відпустив.

— Затримав би вас і ще на трохи, роботи ж, бачите самі, скільки, та пан стерничий велів зважити на ваш голод; то йдіть уже з богом,— ніби виправдовувався човнар на прощання.

Відмиваючи, здавалося, навіки прилиплу до рук живицю коло водопійних корит, Сірко пригадав розмову із Слимаченком, і перед очима з’явою стала як жива Софійка, слобідська, мовчазно-тиха вуличка, берег над Мжею і коло висланого на вибіл полотна — мати. «Згодилася бути господинею в нього,— ніби виразка, з’ятрився болем спогад у грудях, але тут же й затих зразу: — Мабуть, вирішила вийти заміж! А як же ще? Певно, а я й досі не второпав того,— приходила до тямку ця новина.— Пора вже їй мати і свій куточок на землі, і своє життя»,— влягалось бальзамом там же.— І Корній,— зупинився він подумки,— Слимаченко... батько,— намагався в пам’яті виговорити це слово і не міг.— Непоганий він чоловік, і козак знакомитий... Дивувало, що він побачив його в уяві не вчорашнім, а отим давнім, летючим через паркан у двір на розігнанім ускач коні.

«Рушника передала,— знову згадав Софійку, витираючись пропахченим вітрами, вишитим на відбіленому полотні, рушником.— Чи то ж сама все й гаптувала?..»

— Ти де це такого вишиванця дістав? — зненацька почув він чиєсь кепкування за плечима.— Та не ховай, дай огляну,— стояв перед ним з простягненою рукою юний Дорошенко.

— Не ховаю... Подивись, коли кортить.

— Ну й вишила!.. Мати чи, може, суджена? — заздрісно роздивлявся малюнок Петро.

— Посестра а чи суджена — не знати...

— А, це сотника Григора донька, може? — споважнівши, здогадувався Петро.— Чув про тебе від діда ще. І про неї. Вродлива ж?..

— Мені — так, а тобі — не відаю,— рушив від нього Іван в бік куреня.

— Та ти куди ж? Я по справі до тебе,— пішов обіч Дорошенко.— Батько Шуліка мене послав, їй-богу! — забожився він, бачачи, що Сірко не йме віри.— Там коло домика з писарем сидить. Ти не поспішай, бо сказав: як пообідаєш,— то йди трапезуй... Смачного тобі!..

— Спасибі!..

Перед січовою канцелярією на лавці сиділи, стиха розмовляючи, козацький писар Семирозум і наказний кошовий Шуліка.