Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«О-са-вул, о-са-вул, о-са-вул»,— ніби чує він, як поскрипує під ним нове, не притерте сідло. «При-ї-хав, при-ї-хав!» — кигичуть, як навіжені, в путі чайки. «Мо-ло-дець, мо-ло-дець, мо-ло-дець!» — кричать перепели в травах... «В Оришки вже бігає чималий Гнатко,— згадує він оповіді Корнія уривками.— А Софія скінчила школу, святельницею стала, і не пізнати її...»

Позаду, як тінь, вірна йому, волочиться у високих шелестких травах степів, трюхикає в запилюжених коліях шляхів за вершниками теж радісний «Іванів побратим», як прозвали собаку козаки, пес Сірко. Звик уже молодик до цього прізвища. Зріднила їх доля, обох приблудних, і тримає разом, а для чого — і сказати тяжко. Це вже востаннє пес у путі, бо що старий і недолугий став, навіть гавкнути як слід не може, а що — і не місце йому, старцеві, на Січі. Отож і вирішили з Сулимою не зважати на свою прив’язаність до тварини, відвести його в рідну Мерефу та там і лишити на доживання...

Бідний пес тепер уже не біжить, як бувало, попереду, хоч звичай собачий ще тримає чітко: то качок, дроф чи й гусей (а їх же тьма-тьмуща) підніме з плавнів у небо, то налякає в травостоях зайців, козуль чи сайгаків, перепелів чи куріпок спудить, і ті схоплюються несподівано наляканими табунами і несуться світ за очі від нього, то з байбаками та лисицями загризеться десь знічев’я. По його поведінці, правда, не можна подумати, що ця путь в нього остання з Січі, бо старанно він час від часу відмічає кожний кущик над шляхом, лиш на хвильку затримуючись і ставлячи всюди свою особливу, тільки йому, псу, притаманну помітку...

В нього також щось є на умі, бо часом, згадавши оте тільки йому відоме, видно, хрипло гавкне не знати з чого і замовкне, помітивши, що їздці почули і збагнули складність його заплутаних думок чи, хай і по-своєму, давнього і приємного спогаду.

— Я тобі забув, чи то пак — і не так забув, як не мав нагоди, оповісти про наші підземелля січові,— порушив Корній довгу мовчанку, порівнявшись із Сірком.

— Які підземелля? — повеселіло підняв обважнілу голову Іван, відриваючись від своїх візерункових спогадів і думок.

— Та про які ж би ще? Про наші, кошові. Козак з тебе тепер зацний, знакомитий, вважай, то мусиш відати, а не так відати, як знати, бо, може, колись і пригодиться,— замовк враз Слимаченко, ніби забувся, з чого почав мову.— Так, так — пригодиться, бо все буває в нас, то дорікатимеш, що не від мене першого про те дізнався... Отож, кажу, що й на Малій Хортиці, і на Великій, і на Микитинськім коші ще, може, з Байди чи з самого достарого Кулаги є пориті вузькі підземелля і виходи, що їх покійний гетьман Михайло Дорош таємно поновив повсюди перед останнім походом в поміч Гірею на турка...— порівняв свого коня Слимаченко з буланим.— Так ото, бачиш,— оглянувся він, ніби боявся, що його хтось підслухає,— коли б якісь, кажу, антихристи і надумали, дуля їм в пельку, зробити облогу Січі, то козаки при скруті відкрили б ляди, як те робили колись, і вилізли б із сильця та непомітно і зробили б отіч, чи пак — кільце, а вже потім і без ради можна дати собі раду. А виходи оті всі коло води якраз, під камінням, яке, кажуть, вкладав сам Вернигора та Мамай, що і в Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, та навіть у гречинів і в турецького султана є. У гречинів, кажуть, і турків,— ніби пригадав він згодом, притримуючи коня, що відбивався від оводів,— вони порили такі схови, як і на Україні, але так зацуркали їх, що коли туди зайдеш, не лишивши клубка ниток перед сховом, то й назад не вийдеш. І Вернигора, і Мамай характерниками були, то їм марниця було вибратися, а інші там полишалися, Найпаче бусурмени-нехристи, яким покруч-блуд наведено... А то ще кажуть, що до Сагайдака приїжджав якийсь руанець і золота достобіса давав, щоб той лише показав, як те зроблено на Січі, то Конашевич тому руанцеві навідріз одмовив...

— І багато козаків на Січі знає про ті лази підземні? — захопливо і одноразово недовірливо цікавився оповіддю Корнія Сірко.

— Та чимало... Старшини, що висвятилися і присягали не в реєстрі, писар і отець Данило, та ще, може, кілька січовиків, що поклялися на хресті тримати те утаємнення січове, не жалкуючи життя,— покосився поглядом Слимаченко на замисленого супутника.

— Чому ж ви мене без присяги і поклятьби на хресті в те посвятили? — запитався згодом по роздумі Сірко, не ймучи віри в сказане.

— Тебе?..— зам’явся Слимаченко з нерішучості.— Ти, може, здогадався вже, що я... відкрив, бо сином хочу назвати тебе, бо син надійніше має берегти таємницю батька, аніж той, що дає присягу і поклятьбу... Вірю, сину, що ти й без того збережеш ту таємницю краще, ніж інший з присягою... Бо вірю в тебе, як в себе, бо не лишилося в мене на світі нікого ріднішого, як твоя мати Домна і ти, її і мій тепер син. Двадцять три роки я чекав цього і певен: не зрадиш ти матері й мені ні за золоті, динари чи дукати, а ні на тортурах смертних... Подружилися ми з матір’ю,— глянув він розчулено на Сірка,— заручилися до смерті бути мужем і жоною між собою, то... згодься і ти сином рідним мені стати,— запинався на словах він,— а нам з матір’ю не переч стати в злюб чесний, людський і божий...

— Чого б мав перечити, коли мати на те згоду дали, коли і ви мені до вподоби, коли...— шукав Сірко слів, щоб гідно відповісти Корнієві на оту розчуленість.— Я радий бачити і щастя матері, і ваше щастя, було б лише воно довгим у вас обох,— нарешті знайшовся Іван.

На цьому, ніби гору з плечей зваливши, обидва вершники примовкли, їдучи якийсь час тихо і обдумуючи кожний своє. Слимаченко радів, що йому зрештою вдалося вирвати ту згоду в Сірка, а Іван тішився, що мати аж ось матиме власний притулок і життя якоїсь господині, а не наймички. Та ось Корній, ніби щось пригадавши, оперезав зненацька чалого таволгою, той зопалу скочив, як упечений, і понісся, аж грива сивою хвилею здибилася. За ним услід без нагая, переборюючи хитанням голови нехіть, пішов і буланий, спершу дрібним клусом-тюпцем, а згодом, мотнувши невдоволено головою, форкнувши і підкинувши на вітер густу гриву, глянув, що чимало відстав від чалого, смикнув натягнуті поводи і понісся вскач навздогін напарникові...

«Радується нареченою козак,— спливло в пам’яті Сірка.— Чи тож і мати такі раді будуть, забувши батька?..»

Жебонів джмеликом у вухах зустрічний вітерець, поволі долався довгий шлях, слалася у ноги квітчаста далечінь, чаруючи п’янким трунком трав зомлілий від спечності степ, вабила очі подорожніх мінлива просторінь. Вечорами, як отаборювалися десь на спочин, пустивши на попас коней, їх заколисували срібним дзвоном цвіркуни, нічна прохолода, викрики перепелів та гавкіт пса, що надійно вартував господарів і коней.

Що ближчав дім, то більше здавав у ході буланий, і Корнієві доводилося все частіше притримувати свого не в міру виносливого чалого, що, здавалося, і втоми не знав. Лишили позаду береги Берестової, обійшли, добре напасши коней, Багату, проскочили приорельські луки, яри й байраки, обігнули Калюжне і, напоївши коней, пустилися в той бік, де Мерефа.

Підтягуючи кульбаку, Сірко трохи затримався, і Корній, якого з наближенням кінця путі не можна було втримати, опинився далеко попереду. Місцевість почалася нерівна, горбувата, і буланий, вибравшись на узгірок потолоченим слідом, голосно заіржав, форкнув і понісся в байрак. Якась досі незнана тривога підказала Сіркові приострожити коня, і той, напружуючи останню силу, аж стогнучи в натузі, понісся через долину-яр, але на самому пагорбі, за яким щойно сховалася широка статура Корнієвих плечей, чомусь незвично затрясся, застріляв злякано вухами, несподівано захріп і крутнув убік так зненацька і різко, що вершник ледь утримався на ньому.

Сірко не встиг і зрозуміти до ладу, що сталося, як побачив у долині на схарапудженому коні Корнія і вовчу пару, що з обох боків, з піднятими догори, настовбурченими хвостами і вухами, готувалася до стрибків. Вовки були сміливими і не думали пропустити вершника. Затиснувши поводи і щосили приостроживши буланого, що аж застогнав від болю, Сірко хотів кинутися на поміч супутникові, але кінь зробив усього два скоки і став як укопаний, хропучи і стогнучи.

Не роздумуючи, Іван спішився, кинув повіддя і, помітивши, як із-за спини вітром пронісся побіля нього пес, направився бігцем і сам на поміч. Пес так навально кинувся з горба на вовчицю, що та перевернулася, засвітивши повним вим’ям. Та за мить, сплівшись у смертельному двобої, вони вже качалися клубком, підіймаючи шмаття шерсті над собою. Розібрати щось в отому клубкові марно було, бо то пес був зверху, то вовчиця, ловлячи момент для вдалої хватки.

Іржав несамовито Корніїв кінь і як ужалений крутився, не слухаючи вершника, щось вигукував у безпорадності Слимаченко, гарчав і клацав зубами коло нього вовк, шукаючи підступу, і Сірко, тупцюючи безпорадно між ним і отим клубком, раптом почув, як смертельно скрикнув пес, а через мить, як крізь туман, що поволі розсівався, він побачив, як корчиться в останніх муках з перегризеним горлом Сірко, а поряд конвульсивно здригається посічена його ятаганом вовчиця. Як те відбулося й коли, Іван не пам’ятає гаразд, бо зрозумів він усе і прийшов до тями лише згодом, побачивши крізь пелену в очах великі собачі очі, покриті олійним глянцем, що прощально дивилися на нього і сіпалися повіками, ніби змовницьки моргали йому, і в чистих краплинах собачих сліз світилося сонце...

Сірко оглянувся, угледів лютого в своїм намірі спружинитись і стрибнути на Корнієвого коня вовка, і не знати від чого — від жалю за Сірком чи з великого гніву на звірів, як у сні, посунув на сірого. І, дивно, вовк злякався його, закрив витягнуту наперед пащеку, клацнувши зубами, поволі опустив войовниче наставленого хвоста й став відступати бокуючи.

Іван кинувся за вовком, але той поза лозняками пустився через пагорб навтьоки. Зрозумівши, що погоня марна, Сірко повернувся назад і по путі натрапив на вовче лігво, в якому, скулячи, вовтузилися сліпі ще вовчата. Він обережно розгрібав їх ятаганом, перевертав і розглядав, відчувши в грудях жаль і, потупцювавши якусь мить на місці, пішов геть, наче в сні.

— Візьми в тямки собі,— почув він спокійні слова Корнія,— залишити живим ворога, що ніколи не стане другом, а навпаки, буде загрожувати, не можна. А ти їх цілих п’ять залишив,— поколовши вовчат, витирав об траву він ятагана.

Вже як загорнули пса свіжонакопаною землею, вершники постояли якусь мить над горбиком, підійшли мовчки до заспокоєних тепер коней, неквапно сіли в сідла й поїхали, оглядаючись.

— Дякую тобі, сину, за це спасіння,— виговорив тихо згодом Корній.— Обавив мене від біди, а може, й більше...

— Ми обидва псові вдячні,— по паузі відказав глухо Сірко...

Хмарним димом курився, мов червоною сажею вимазаний, далекий захід, розпеченою паляницею пеклося на ньому, як на черені, вичахаюче сонце. Брів здалека тихий і теплий літній вечір... Вершники так розговорилися, що й не помічали того навкілля. Особливо говорив, правда, Слимаченко, а Сірко більше слухав та запитував, не ймучи віри оповідям. А були вони знову про Січ і Хортицю, про її довжину, якої поволі й за півдня не перейдеш, про скелі, в шість січових церков заввишки, про Сутень-річку, Молочну, про Гілею — Великий Луг і про ті ж таки печери: Змійову, Вищу, Голову, Три Стовпи, про запорозьку Миску, з якої козаки колись один одного годували кулешею, про люльку з чубуком і притичкою, ліжко і крісло Сагайдака і про Проточний Брід, що манив у чисту воду цікавого...

31.

Якими райдужними фарбами не малювалася досі домівка в спогадах, насправді вона була набагато кращою і привабливішою уже хоч би тим, що не йшла в порівняння з січовим одноманіттям, що наблизила Сірка до дитинства. І рідний двір, що став тепер чомусь набагато меншим, і вигін, та лука, що нагадували всілякі дитячі пригоди, і люди, що за цей час ніби попривітнішали до нього, з першого ж дня зачарували його геть. Навіть сонце, що весь час досі сходило і заходило «не там», тепер підіймалося і йшло знову своїм, давно звичним, шляхом.

Мерефа також змінилася набагато: з одного боку, вона ніби поменшала, але з другого — значно розбудувалася, і якими будівлями! Солому на дахах деінде поміняли на гонт чи й черепицю, вікна поспіль з міхурів — деінде на скло, ворини та живоплоти навіть — на паркани і ворота, голі горби — на садки та квітники. Появились мальви в присадках перед вікнами, розмальовані віконниці, двері, ганки і свіжостесані скрипучі журавлі над криницями в садках чи дворищах. Та чимало було ще осель з дірявими солом’яними стріхами, без парканів і огорож, з перекошеними дверима і потемнілими міхурчастими вікнами в бідарів.