Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нікого живим не змогли взяти... Рубалися до останнього,— ніби виправдувався Гуня.— Коні та кантару привіз, а їх...— подивився він в очі кошовому,— не далися... Майно й зброю взяв... Ледве наздогнав вас з тими кіньми та поклажею,— додав він згодом, ніби переступив щось, тільки ним та отаманом знане.

— Жаль, пане Дмитре,— схитнув скрушно головою Сулима.

— А мій бейчук утік-таки,— журився кремезний Островерха.— До Осіннього Потоку гнався за ним, а там слід як у воду впав... Не розберу: куди подівся, окаянний?..

— Не біда, Яремо. Ти так налякав його, що нескоро за ясирем прийде,— розрадив Сулима повеселіло.— А ти, Варисмоло, чому такий кислий повернувся? — звернувся до широкоплечого осавула з горбатим носом і розхристаними кошлатими грудьми.

— Біля Міжлук догнали з дюжину людоловів, але вони ощирилися, і ні один, даруй, не здався, як і в пана Гуні, то довелося битися, і без полону вертаю... Між ними об’явився один купчик-москаль, але мав папери, а на них і тугра султанська, і печать московська царська, то мусив відпустити його, бо хреста мав на шиї...

— Що ж то за купець, що з людоловами тікає від хрещених? — подивувався Сулима.— Треба було оцим, звільненим нами московитам, привести його, то ті не подивилися б ні на хреста, ні на тугру та печать. А ти, Чураю, говорив, нема про що думати та сумувати, на царя запевнення й надії покладаєш. Бач, які надії!..— досадно вилаявся отаман, оглядаючи кінець обозної валки, що обіччям порівнялася з ними.— Ви їдьте, а я затримаюсь,— погнав він коня до обозу, зачувши стогін пораненого з воза.— Це хто ж тут мучиться так? — поцікавився у візника в подертій на спині сорочці.

— Воскобій, батьку. Почав ще зрана мучитися. Хоч би живим довезти,— скривився білявий, у ластовинні фірман.

— Рушника мокрого клади йому, уста змочуй частіше, а зможеш — оковитою пригости...— порадив Сулима і, проїхавши якусь хвилину поряд з возом, приострожив коня.— Отця Данила не помічав близько? — спитав він на ходу якогось козака.

— Попереду були,— вказав той рукою.

Сулима пустив білаша жвавим клусом, обігнав сотню старого Джмеля, що лежав десь ледь живий позаду на фірі після трьох поранень в бою.

— Ти наказним тут? — запитав у козака, що їхав обіч Джмелевого строю.

— Так, отамане! Щось мали наказати мені? — спинився той шанобливо-гідно.

— Звели поїти часто водою хворих, бо спека,— кинув на ходу наказному.— А це твої, Островерше?..

— Мої, отамане... Трохи пощербилися в бою. Десятий не вертається своїм ходом.

— Не диво, кипіли ви там у самому пеклі, то де ж вертатися всім? — Повернув він раптово коня убік, угледівши отця Данила коло мажар.— Не загнали ви, отче, коня, ганяючи від воза до воза цілоденно? — порівнявся отаман з кантарою, повною хворих.

— Вирвиріг і Калина побажали мати розмову із Всевишнім, царство небесне їхнім душам,— наспіх перехрестившись, доповів отець Данило.— Чорновусенко кров’ю стікає, і нема мочі спинити її... Дівчина та побивається...

— Родину якусь має вона? — поцікавився згодом сумовито кошовий.

— Стара мати була, та нехристи спалили живцем...

— Жаль, доміне, дівчат, та, бог дасть, оположиться й жінкою стане. Повитуха ж коло неї? — пустив він білаша поряд з накритим від оводів попоною владичиним сивим конем.

— Коло неї, але просить дозволу зупинитися...

— То й зупиніться, ми також те скоро вчинимо... Розбирав я оце подумки, отче, ту сутичку,— почав він, як Владика, віддавши наказа козакові, знову порівнявся з отаманом,— і не втямлю собі, що сталося, що той вельми іскусний бейчук, вже оминувши засідку, раптом повернув на нас, та ще зі скарбами і крулевою платнею?.. Не вкладається в голові те...

— Я, слава богу, був при тому, то відаю. Адже твоя милість вчасно наказав через джуру Джулаєвій сотні куряву здійняти стовпом, а вони, угледівши того стовпа пилюги і не розгадавши твоєї решпектової штуки, пішли в обхід ніби, та якраз, як у вершу, на основний загін і натрапили. А стовп той премудрий з пороху виглядав істинно так, ніби його кілька полків підняло там,— захопливо дивився у вічі Сулимі отець Данило.

— Наказав через джуру, кажете? — не йняв віри отаман.— Не пригадую собі такого... Чи старий вже став, чи пам’ять відібрало,— стенув плечима отаман.— Це ж звідки ви, отче, знаєте, що я давав джурі такого наказа?..

— Твій Сірко при мені передав того наказа Джулаєві куряву стовпом побільшим і поширшим зняти, гарцюючи кінно та галуззя на арканах волочачи... Не дивно, отамане, що ти забувся в такій опресії,— зауважив він згодом, приймаючи мовчанку Сулими за звиклу в його скромній поведінці вдачу.— Я спершу, яко невіглас, сприйняв твого наказа як необачність твою, даруй на слові, а потім зрозумів, що він тільки твоєї штуки гідний... Бо тепер і платня за послуги нехристам королівська, і майно та зброя, нагарбані по путі від Смоленого ними, і люд хрещений з нами пребивають, а що вже вирятувані росіяни втішені, то по всіх святих православних обителях свічки ставитимуть в твою козацьку честь... За отих знакомитих бранців теж чимало душ хрещених з бусурменської кормиги, дасть бог, виручимо...

— Росіяни-то молитимуть, та що заспіває нам пан круль, як хан і візир забагнуть сатисфакції від нього за послуги під Смоленськом і понесений від ребелій урон?.. А як же цар на те подивиться?.. Не дорожить він людьми... Недарма ж, видно, ото й купця до султана вислав...

— З крулем тобі в поміч стануть прелати,— кинув владика хитрий погляд очей своїх на отамана,— тямлячи твої послуги папіжеві... і твоя шановитість при дворі Жечі,— споважнів отець,— та серед товариства січового і посполитового, а що цар...— християнин же він, чей?..

— Папіж і прелати, отче, тільки для показу мені шану виказують, а в душах пакола для мене носять...— додав по роздумі Сулима.

Якусь мить їхали мовчки, кожний занурившись у своє, час од часу оглядаючи степове роздолля. Отець Данило дістав з-за закавраша колись білу хустину, протер нею запорошені очі, витер чоло і лице і знову сховав її за закавраш, поправляючи довгі запилені повитки і пасма кіс, що вибилися із-під клобука-чепця, а Сулима вдивлявся в довгий погнутий людський шнур, що, скільки видно було, простягався попереду і позаду, і в уяві порівнював його з своєю долею, такою ж барвистою і звивистою, повною надій і страждань всіляких...

— Скарби, мабуть, до схронок звелиш покласти? — обережно запитав згодом отець Данило отамана.— Наймудріше вчиниш, твоя милість, думаю, коли зразу ж трохи збіжжя припасеш, зброї та пороху придбаєш, бо матимеш рахубу як не з крулем, то з крулятами напевно за цю богом послану нам звитягу... Паювання здобутого ти ж коли думаєш зробити?..

— Та не думав про те гаразд, владико... мабуть, вже на Січі... Панахиду, думаю, вже в святій Покрові січовій відправимо, а молебень, гадаю, при прощанні таки годилося б вчинити, коли ви не перечите. Хоча б і на Рогачинській зупинці.