Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І в Москві утверджує, і до шведів преться. Скільки ж тому Владиславові тих корон треба? — перервав хтось гетьмана з натовпу.— Дулю б йому під ніс!..

— Просить вас спорудити,— продовжив гетьман річ, ніби не почувши тієї шпильки з товпища,— тридцять чайок для цього і охочекомонних на них, та одночасно, кажу ж, він же готує військо і на Москву, щоб утвердити укладену гетьманом Жолкевським домову з боярами про вибори Владислава на Московський престол. Чи хоче він іти на шведів та на Москву, не дуже відомо, а що хоче мати добре озброєне військо козаче при собі, яким би можна було при нагоді погамувати отих свавільних королят-магнатів, то сумніватися в тому, мабуть, марно... Отож, гадаємо, що, може, в тому провидіння для нас бога нашого, бо, давши такого наказа через коронного гетьмана, король ніби аж заслаб, а магнати, як і завжди, балюнки та свєнта влаштовують, грамоти, фундуші, процесії та ординації на наші посполитські зимівники, хутори та селища в нього клопочуть, про сейм товмачать; то гадаю, добре вчинимо, як змайструємо небарно оті чайки-байдаки отут, на Січі вашій, як зрихтуємо похід на шведів, розмістивши наше військо десь побіля Острога, Березані чи деінде ще, щоб евентуально полегшити під протектом випадку нашим депутаціям розмову на сеймі...

Сказавши оте, гетьман якийсь час примовкло дивився в юрбище, ніби шукав там підтвердження чи заперечення сказаному, і, не дочекавшись, продовжив:

— ...Гадаю, від Січі й гетьмана ви згодитеся послати на польський сейм Федора Вешняка, нашого достославного, хоч і молодого військового товариша, вправного воїна в ратстві і зело свідучого в таких справах добродія... Лишаю вам те на розсуд без мене, а мене прошу оповістити в домок черкаський, як все те вирішить військо ваше запорозьке... Наостанку дякую за увагу,— розкланявся він на чотири боки.

— Знакомиті достойники! — звернувся по паузі до натовпу за гетьманом кошовий, Варлам Нетеса.— Правду пан гетьман мовив. Біда сараною пливе на нашу землю. Отож, вислухавши його мудрих казань, і зважимо громадою, як те вчинити маємо. А чинити конче мусимо, бо вимремо, як мухи в приморозок. До речі, і морози близяться, то треба вирішити, хто, де і що робитиме взимі. Дозвольте просити від вас пана гетьмана запевнити його величність, пана круля, що ми й надальніше будемо вірно сторожити від людоловів святий наш край... Просимо також нагадати, що скарбники його забули вислати нам обіцяну ясновельможним платню за послуги, то ми, погнавшись за напасниками, мусили звільнити з наглого ясиру наших братів та сестер з майном і дрібком і дещо роздобути їм і собі на життя за труди наші, щоб полегшити тим обіднілу королівську казну... А чи так я мовлю, славні лицарі? — гукнув він у козацький натовп, сховавши посмішку у вус.— Пропозу ж про побудову байдаків приймемо як слушну!..

— Свята правда! Згода! Згода! — підтримали сказане весело кілька голосів з натовпу.

— То, гадаю, на тому і скінчимо на днесь нашу зборню. Осавули, викотити по падку сему п’ять барил браги для товариства,— підняв він догори розцяцькованого бунчука, засперечавшись тут же гаряче з Кулагою.

Ще старшина не зайшла в гостину кошового, а в дворищі вже заметушилося, завирувало різнобарвне юрмище. Особливо вирував майдан і гомоном, і рухом. Ішли хто куди, говорили хто що...

— Підемо і ми з такої оказії пополуднуємо? — подивився на побратима Левко.

— А чого ж, підемо. Не відмовлятися ж нам? — осміхнувся Іван.— Часто згадую тут, як ти відмовлявся їсти коржі в маковому молоці, що виходили на лиці муратинням...

— ...А я всюди тебе нишпорю, шукаю...— перепинив їх, зненацька появившись, Корній.— Як не спиш ти, то на вправах десь. Ти, Левчику, іди полуднуй, а ми тут ще одну пильну справу полагодимо з Івасем... Чи ти, може, того?..

— Та ні! Я й потім пополудную,— трохи розгублено виправдувався хлопець перед товаришем.— То побачимося, Левку, ще...

— Побачимося,— пішов той.— Я он в рефектарі буду тим часом... бурсацькому...

— Був я в Домни... чи то пак, в матері,— заговорив якось збуджено, ніби вкрадливо, Корній, коли вони лишилися сам на сам.— То поклін передавала, піклувалася дуже, просила чемним бути і шануватися, як рівно ж і пані Мотря того наставляла. Я тепер тобі до пригоди стану,— зупинився він, щось згадавши.— Матір мою, Вустю, і селище спалили ляхи, то я батьком назвав старого Капулу, купив за гасан-базаром на Базавлуці зимівник і посадив його там за господаря... Домовлявся з твоєю матір’ю, щоб була там господинею, то ніби, як ніхто і ніщо не перешкодить, згодилася на те, але ще має... Ти вже... не переч, бо скільки ж мені чекати того? — розвів він безпорадно руками.— Тут ось гостинець та ясочка передала тобі,— занишпорив Слимаченко у широченній кишені, кидаючи косі погляди на Сірка.— Ледь не забув було, бо на моїй голові всього тепер, багато забуваю, а чимало й не пам’ятаю... Просила, щоб тямив,— тицькає незграбно він у руки Іванові скатаний балабухою рушник-вишиванець.

Сірко, паленіючи, опустив долу очі:

— Дякую вам і їм...— ледь видихнув він, наспіх ховаючи за пояс дорогий дарунок-скарб, ніби боявся, що Корній роздумає і відбере його.

— Братом називала тебе Софійка,— продовжував далі Слимаченко,— і отак же паленіла, коли згадав їй, що їду на Запороги і тебе побачу... Розпитувала про все, то я наговорив їй сім кіп вовни, і всі неповні, хай тішиться.

— А мати ж як там? — спробував поміняти прикру розмову Іван.

— Та, кажу ж, згодилася на те, але ще подумає трохи,— гнув своєї Корній, явно радо втішений.— Ти, може, зголоднів, то підемо підполуднуємо, бо шкода буде, як з півсотки баранів, що їх звелів сьогодні зварити скупий кошовий, нам не лишиться й смачного кусня,— затурбувався він, поглядаючи в бік трапезної, що роїлася святкувальниками.— Заради отакого свята воно і душу святою юшкою не гріх відвести,— почухав він вдоволено потилицю, збивши набік кучмату шапку.

Випивши (вперше в житті) цілий коряк браги по намові Корнія і Левка, Іван осмілів, розговорився, пробував обнімати Кошовенка, хвалився успіхами на вправах, поривався похвалитися побратимові дарунком, але, потиснутий під столом Слимаченком, так і не зважився. Непевність у рухах, незнана досі теплота в тілі, тяжливість в голові не давали йому як слід розчути ні докладні оповіді Левка про останній похід та смерть Кривошапки-Гунди, ні повідані Корнієм пригоди та новини. Адже він вернувся оце від калмицьких тайшів, бачив там кочовища, табуни коней і овець, їхні бойові тумени-полки в степах... В голові Сірка змішувалися образки і обривки звільнених з неволі ясирників з обпеченими на сонці лицями і порепаними до крові ногами, овиди спаленого Слимаченкового хутора і купленого за гасан-базаром на Базавлуці зимівника, в якому старий Капула тепер за господаря, а мати його буде господинею... Цілі стоси припечених і зарум’янених на вугіллі запашних коржів-лавашів і баранячих туш на вертелах-шампурах в калмицьких єлагах-становищах; бурдюки з головками зміїв і чарівна, як у казці, донька тайші в розшитій сріблом і золотом лектиці на верблюді; звихрені в смертельному скачі, з розкритими пащеками буйні коні в курбан-байрамне свято і паленіюче перед Слимаченком лице Софійки — миготіли, крутилися і перекидалися в уяві, і Сірко не міг їх притримати, зупинити, розгледіти, хоч як намагався те зробити.

...«Чому господинею коло Капули?» — силкувався здогадатися він і ніяк не міг втямити, чи справді те чув отут, а чи йому приверзлося все в тяжкій від п’янкої браги голові.

виводив десь невдалік хриплувато кобзар думу під рокіт струн...

— Двісті аспрів купці платили за раба на галери, півста аспрів — за підлітка, пригожого в аджем-оглани, п’ять соток аспрів — за дівчину-тринадцятилітку, достойну вродою в гарем...— долітали до свідомості Сірка Левкові оповіді, пухкі й легенькі, як сніжинки, і так же легко, підігріті хмелем у голові, там розтавали, танули...

знову доноситься рокіт струн, прориваючись крізь дужі козацькі голоси. Сірко, підперши рукою тяжку голову, дослухався до тих пісень і оповідей, а сам час від часу в подумках намацував нагрітий тілом рушник-дарунок за поясом і, як з’явида, виходила з туману й ставала перед очима до щему пам’ятна Софійка з насупленими бровами і квітчастим віночком із зела на голові, мигтіло лукавинкою її дороге поличчя, світилося перед ним і зникало, заступлене нарочитою холодністю Мотрі... Гув, двиготів і гупав переповнений козацтвом, розмаїто вцяцькований січовий майдан, святкували і перемогу, і побудову чайок Запороги...

27.

Кілька днів уже бурлять і нуртують як курені, так і майдан на Січі. Ось-ось, здається, збіжать через вінця пристрасті і виллються окропом в зашерхлі води Славутича, та хтось ніби холодною водою бурхне у той окріп і загасить шумну піну пристрастей та обурів, і знову ввійдуть вони в свої давні вінця-береги, традиціями та звичаями освячені з дідів.

Новобранці, що чималою своєю масою вже й опіритися устигли, не все ще знали, проте й від того, що доходило до них, страшнувато робилося. Раніше, кажуть, такого не було, а коли й траплялося, не бушувало так, не сатанилося, як тепер. Жили собі січовики-низовики, поціновуючи д’недавні звичаї матері-Січі та батьків своїх, і з горем менше зналися, а після переяславських «ординацій», після «Статей для заспокоєння руського народу», котрі зробили Запороги реєстровою залогою Жечі Посполитої (таки домоглися магнати), й заварилася каша. Реєстровики вважають, що вони повинні верх мати, бо їм і пан круль допомагає, і платню вряди-годи надсилає, а низовики за старі дідівські права тримаються, незалежну від круля волю і освячені звичаї поціновують, своїм промислом керуються, і хоч всього їх лише жменька лишилася, коли рівняти з посполитими, перемогти себе не дають.

Не йдуть і рядові реєстровики на повний розрив з низом, бо як-не-як це ж братовбивством кінчиться, а чим його озискує пан круль та магнати — всім відомо заздалегідь. Інше думають їхні старшини.

Молодики знають, що по тому кипінні та нуртуванні розподілили козаки з-поміж себе і виписчиків оті нещедрі статки, настарані в походах та ловах, лишили дещицю для тих, що зимуватимуть в Коші, і пішли хто куди: одні на зимівники до себе чи побратимів в Нові Кодаки, Діївку, Сухачівку, Половицю, Озерну, Лоцманську Кам’янку, інші вписалися теслями до молу на всю Зиму таки тут, на Січі, ті посябрилися в чоти рибалок і до весни будуть ковбанитись з плішнями, вершами та хватками в ополонках, треті пішли гуртами на гути та рудні, на буди та бурти, на воскобійні й смольчуги. До молу вписалися й клепники та бондарі, крицники та вудженики. На Січі залишалася, порівнюючи, лише пригорщ прислуги-сіроми з конюших, комірних, шевців, ковалів і стельмахів та три неповні курені залоги-охоронців.

Ті ж із молодих, що не погодилися піти додому чи не мали куди йти, теж зазимували на Січі, бо з Запорогів, за звичаєм, нікого не виганяли силою без провин. Випровадив кошовий Варлам Нетеса побратимів і козаків та й сам, лишивши на час своєї відсутності сотника Шуліку наказним кошовим, виїхав з кіньми й мажарами у плавні, де мав уже пару літ на займанщині зимівника і сім’ю...