Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Колись порівняно тихі й спокійні вулички тепер ожили суєтністю й рухом людей, підвід і скотини, дзвоном ковалів і гудом бондарів, що відбивалися весь час луною аж на Мжі. Поближчала тепер і річка, хоч і меншою, здавалося, стала за цей відрізок часу, порісши верболозом, очеретами та ясою... Не знати звідки появилися знакомиті міщани, всілякі лихварі, перекупщики, гендлярі, що їх аж розпирало добробутом, придбаним нечесним шляхом. Напередодні їхнього приїзду міщанами були спіймані якісь дуки, що викрадали людей, а особливо дітей-підлітків і збували їх людоловам аж до Туреччини. І Корній, і Іван і віри не йняли отакому, а проте переконалися, відвідавши в другий день свого приїзду міський суд, що приховано захищав злочинців, намагаючись узяти з тих лише викуп, а самих злочинців помилувати шляхом підставних одружень з поручницями. Скарали міщани в гніві злочинців і пригрозили тим же самим суддям...

Вертаючи з отієї судової веремії, Іван відчув у душі щось відштовхуюче, незрозуміле йому в мереф’янському житті, і ота перша чарівність швидко замінялася розчаруванням, якимсь докором і тяготою. Ходив по містечку тепер, мовби щось втративши, як не свій, зустрічався зі слобожанами, в більшості колишніми виписчиками, та їхніми сім’ями, прислухався до нарікань і бід і поволі переконувався, що, чимось відійшов від них, став чужим отут, далеким, непотрібним, бо люди жили тут не батьківщиною, а майном, не горем поневолених братів, а надіями на збагачення, віддавали сили і вміння не на поміч бідним сябрам-підсусідкам, а на гендель і ремесла, купівлю і продаж.

Людську нерівність він уже давненько помітив і на Січі, але там вона чомусь скрадалася, старшини-дуки намагалися приховувати свій майновий стан, підспівувати, чи щиро, чи лише роблено, товариству, масі, загалу. Тут же ота маєтність купувалася і продавалася відкрито, виставлялася як перевага, як заслуга, як непересічність. Це викликало в Івановій душі обур і образу, хоч він і не міг пояснити собі чому ж... Оте розчарування за кілька днів настільки опанувало ним, вразливим і чутливим, що коли б не мати Домна, котра накопиченою за довге ждання пристрастю гріла і пестила його, сама гріючись, він би не витримав цього недовгого навіть гостювання, почуття відчуженості погнало б його з Мерефи.

Підсилила те почуття в ньому і Мотря, що помітно постаріла і поповніла тепер. Зустрівши їх із Слимаченком ніби й приязно, вона була собі на умі, і Іван в отій приязні якраз і помітив чи, скоріше, відчув щось недосказане, незрозуміле, що ставало невидимою стіною між родиною і ним. Придивляючись тепер до колишньої названої своєї матері, він відчував, що нічого рідного між ними давно не лишилося, що тому причиною була й Софійка, вірніше її прихильність до нього, Сірка, яку господиня тільки з людської ввічливості тепер терпіла... Але Сірко знайшов у собі хисту зрозуміти і те, що вона спромоглася стати йому рідною колись, бодай штучно чужого притулити і виглядіти в себе, допустити до нього справжню матір, і це будило в ньому не лише свідому, теплу вдячність, а й доброзичливість... Давно вже він грів у душі думку чимось гідно віддячитися їй, а можливостей не було, та й гаразд не знаходив чогось такого, що було б гідним отієї подяки...

З першого ж дня не сподобався йому вкрай Данько, що досить виріс тепер, побільшав. Той був примхливим і непогамовано вередливим, зовсім не розумів чемності і пошанувань, ріс бешкетником і забіякою. В розмові тільки й того, що хвалився вирости і стати бургомістром чи навіть воєводою...

Не змінився лише Сабрі, на лиці в якого коло вузьких очей прорізалися тепер поодинокі промінці зморщок. З першої ж хвилини він зустрів Івана по-давньому, запобігливо-уважно, як рідного і зверхнього. Навіть його теперішня дружина, колишня козачка Христина, припала до душі Сіркові своєю веселою натурою, щирою гостинністю і ластовинням під очима, що, здавалося, кожному всміхалися щиро й приязно. Жило молоде подружжя по волі Мотрі та з поміччю Домни в половині шопи-клуні, дообладнаній, чистій, охайній світличці, з гарно побіленими стінами і світлими вікнами. Два близнюки-хлопчики їхні були розрадою і втіхою не лише в господі батьків, а й у всьому дворищі своєю невибагливістю, зичливістю, постійним щебетанням: «цього» та «цьому». У Сабрі заволожувалися очі радістю, коли вони називали його «татком», а Христина, пурхаючи по розписаній і розмальованій по стінах та — комині, завішаній півнястими рушниками хатці, здавалося, не мала втоми від втіхи домашнім затишком. Працювали і Сабрі, і Христина в дворі і в полі, як воли, і Сіркові чомусь було їх надзвичайно шкода, хоч і не міг їм чимось допомогти...

І лише Софійка, і не Софійка вже, а — Софія, гнучкою, пишною і гінкою билиною виросла, маковою квіткою розцвіла. Літа одмінили її невпізнанно — подорослішав і став привабливим голос, розповніли під вишиванкою груди, аж сховати їх не могла, принадно горіли рум’янці на білих і свіжих щоках, манили пишні, кольору стиглої вишні уста. Ось тільки зустрілися вони не як рідні й закохані, дочекавшись жаданої хвилини, а як чужі і навіть байдужі одне одному.

Іванові іноді навіть здавалося, що він вловлював у її нечастім і холоднім погляді ненависть, ворожість і злобу, заховані під вдаваною повагою до гостей; а вона, лякаючись його поодиноких колючих поглядів і гри жовнів на застиглому циганкуватому лиці, бачила вже не «коханого Івася», якому так довірливо готувалася розповісти про свої підігріті часом і розлукою почуття і муки, а — чужого, в більшості мовчазного козака-старшину, що сміявся з неї і її уподобань...

Помічала тепер те на втіху собі і Мотря, спершу обрадувано, бо боялася за доньку, а згодом, як Іван цілими днями пропадав на луках і в слободі, а прийшовши додому, не звертав уваги ніби на неї, поволі стала досадувати, поки не відчула в собі ревності та образи за красуню доньку. Розум їй підказував, що то якраз те, чого вона так довго вже хотіла, бо Софія піде за найкращого міщанина-мереф’янина, що і гроші матиме, і не буде вічно сидіти на Січі та ризикувати життям, тиняючись по світу з ватагами січовиків. Таємно від доньки вона вже неодноразово думала і про дидаскала Вустима, що, ніде правди діти, захоплювався не так богом, як Софією, хвалячи бога...

Софія ж, вишиваючи в самоті і роздумуючи, гадала, що Івась запізнав тепер десь іншу і приїхав сюди лише заради матері (при цьому її кидало в жар від однієї думки, що якась вертка киянка чи й шляхтянка уже закрутила йому голову і не їй, слобідській козачці-сироті, розкрутити її; а Сірко, зустрічаючи холодний погляд колишньої посестри і помічаючи нарочиті її уникання в зустрічах, догадувався, що колишня її поведінка йому лише здавалася приязню і коханням, що то була лише дитяча забавка, яку час і, може, той же дидаскал Вустим, якого і вона, і особливо Мотря, хвалять завжди, давно розвіяли за вітром.

«Таки так,— в котрий раз уже приходив до переконання він,— вона кохає того Вустима і дає мені про те знати навздогад разом з матір’ю,— запалювався він полум’ям ревнощів.— Скоріше б звідси, негайно, тільки б Корній купив уже тих волів і ми виїхали, щоб ніколи сюди не вертатися... Ні, вернутися, але лише для того, щоб віддячитися Мотрі за ту поміч мені і матері, що вона виказала колись. Віддячитись по-рицарськи, щоб вся слобода почула про те».

Сидячи пізнього вечора з матір’ю на призьбі, син лише вдавав, що слухає її, насправді терзався і шаленів від душевної спраги і затаєних ревнощів (Софії ще звечора не було вдома). Домна відчувала ту синову печаль-тривогу і теж хвилювалася, безсила зарадити їй.

— Ось і нині просив тебе Корній піти з ним по воли, а ти образився ні з сього ні з того. Адже сам говорив, коли рідного немає, то кращого батька і не мислив мати,— зітхнула вона на мить.— А Софійці як ти відповів, як ото вона розумно порадила тобі піти по ті воли?..

— Вашій Софійці я — як більмо в оці, а ви ніяк не второпаєте чи не хочете второпати того... Випроводжала вона мене, щоб не мозолив очей їй...

— Яке більмо?!. Що ти говориш, сину? Гордість чи бозна-що засліпило тобі очі, а вдача не дає змоги побачити, де ніч, а де день! — розчулилася до невтерпу Домна.— Софійка так ждала тебе, так виглядала, а діждалася, бач, чого! Мов окропом облив її, як лиш у хату вступив.

— Я — окропом? — обурився Сірко.— Вона мене то таки ошпарила, а я що їй?.

— Ти, сину, ти... Хіба я не бачу, як ти мовби й не смієшся з неї, а в очах недобра смішинка теплиться й теплиться, аж мурашки поза шкірою лізуть. Я давно приглядаюся до неї й бачу без ума вже вона від тебе!..

— Вона — без ума? Що ви говорите?! Я всі ці дні лише одне й відчуваю, що вона гордує мною та віється з попом чи з тим дидаскалом, може,— поскаржився він притишено, жалкуючи матері.

— З попом, з дидаскалом? Бог з тобою, сину! Знали б вони, як ти про них думаєш, знала б вона в молитвах своїх, до чого ти домалювався чи в тлупоті, чи в ревнощах своїх! Адже в мене з Нею тільки про тебе й мови було і за роботою, і коли відпочивали, тільки й молитов, що за тебе бога просили... А свічок скільки святим наставили за твоє здоров’я!.. Ганяла на тому Велесові, а він же звір звіром. Два місяці, як його виклали, то хоч підійти до нього стало можна. «Приїде, каже, Івась, то покажу йому, яка я козачка на коні...» Скільки раз він її скидав із себе, думали з пані Мотрею, що калікою лишиться навік... А вишиванок тобі нагаптувала, що аж мати її сварила, хоч і не всі бачила, бо ховає їх, і в мене, і в Христини... Та що казати, билася з тим конем, щоб лягав та вставав, старого Вихриста і Сабрі прилучала стожди, поки домоглася свого, а ти... з дидаскалом, попом!.. — докірливо зітхнула вона і змовкла.

Іван слухав ту оповідь її і не йняв віри. Йому здавалося, що мати лише заспокоює його, пізнавши оте пожарище в його грудях.

— ...А на того Купали навіть мене потягла на луки за квітами... Плела вінки, клечала Кострубонька, та все про тебе торочила, як очманенна, а ввечері, як усі подалися до Мжі, лишилася зі мною в сльозах та риданнях... І, вважай, усю ніч проплакали і вона, і я, тобою гризучись... З ненависті до тебе хіба оте все?.. Із зневаги?

Іван слухав, затаївши подих, ці розповіді, і чув, як у груди йому вливається гарячим струменем насолода, як вона п’янить і будить там кров, аж стриматися серцю несила... «Першим тебе не попрошу, не простягну, як жебрак, руки, не діждеш»,— крутилося, як закляття в голові, а тихий пізній вечір щебетом пташок чарував і манив, кликав і волав далекими дівочими голосами, що лунали аж з левад... Та ось на дзвінке, заливно-довге іржання буланого примирливо-тихо загоготав звіддалік Велес із задвір’я, зайохкав селезінним гроканням з грудей, віддаляючись у бік луки.

— Свят, свят, свят! — перехрестилася у темноті Домна.— Подалася як навіжена в глуху ніч,— вихопилося в неї.— Прямо юродивою стала дівчина, спаси боже!..

Іван не дочув материних слів, хоч вона і благала його в чомусь. Той вистук Велесових копит, відбиваючись в його грудях, підняв, ураз цілу бурю, запаморочив голову і, наче вітром, підняв його і поніс до стайні.

— Отямся, сину, що ти робиш? — простогнала йому вслід мати.— Вона вернеться скоро!..

А за мить їй у відповідь почувся квапливий тупіт кінських копит, що прискорювався і лопотів у ніч в шаленому леті...

 ...Вже давно повернувся додому охмелілий Корній з запряженими в мажару волами, поколотилися всі тим і вляглися спати, а молодих не було та й не було. Корній, вислухавши від обраділо настраханої дружини про те, що сталося, заспокоїв її:

— Молодець у нас син, Домасю!.. А що?.. Осавул уже, чому це він не повинен мати коханої дівчини?

І розповів про борню з Притикою на січовому майдані, про відзнаки її сина на Січі, перемогу над Шулікою і пригоду з вовками в дорозі.

Вірила й не вірила Корнієві Домна. Прихилилася до чоловіка, слухаючи, та так і заснула з усміхом на устах, не дочекавшись закоханих.