Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Істинно так і волів те вчинити,— обрадувано відповів отець Данило і розмашисто перехрестився.

— То й бути по цьому, панотче,— підтвердив кошовий свій рішенець і, приклавши крисом руку до чола, додав: — Отож, здається мені, явори вже білозірські видно?

— Вони, слава богу.

Догнавши полонених татарів і турків, отаман здивувався, що його джура, їдучи поруч зі знакомитими людоловами, щось розмовляє по-татарськи.

— Кісмет, кісмет,— долетіли до його слуху слова, сказані полоненим татарином в сірім запорошенім бурнусі і білій чалмі.

— Етуті, етуті,— відповів джура ствердно і захопливо.

— Ти що ж, по-їхньому говорити навчений? — запитав отаман у Сірка, що, ніби спійманий на крадіжці, змінився враз.

— Пробую, батьку, та багато ще гаразд не розумію,— смикнув він буланого, направляючи його в обрядну відстань від отамана — збоку і трохи позаду.

— Маю тебе дещо спитати, джуро,— притишив згодом спохмурніло голос Сулима, навмисне не дивлячись на Сірка.

— Слухаю пана кошового! — насторожився джура, відчувши в настрої і мові отамана небезпеку собі, хоч і не знав, звідки їй раптом узятися. Ота нотка металу в голосі Сулими пантеличила його: досі такого не було.

— Хочу дізнатися: ти передавав Джулаєві мій наказ підняти куряву його сотнею проти бейчука лівіше нашої засідки?..

— Я, батьку,— спаленів Сірко, пригадавши, що він зробив те самовільно, обманувши Джулая, ніби той наказ був отамановим.

— Чи дозволить отаман смертному козакові притомним бути при його світлості? — порівнявся з буланим Гордій Чурай.

— В мене, друже, мало таємниць і від поспільства, а від тебе —: і поготів нема,— глянув приязно побратимові у вічі Сулима.— Ну, то розтовкмач, як те сталося? — посуворішав отаман, знову звертаючись до Сірка.

— Коли нас оточили татари,— перевів подих Сірко,— і мене від вас якось відтовкли обіч, я почув наказ того череватого, в білій чалмі мубашира якомусь татаринові, щоб той вернувся назад і попередив бейчука, що тут засідка на них, яку можна обійти правим крилом понад річищем. Розібрав я, крім цього, й інше: щоб бейчук неодмінно зберіг якісь скарби і гроші і допровадив їх у Бахчисарай... Не пробившись, даруйте, до вас спішно крізь заслону, я вискочив з бою, гукнув сотника Островерху, щоб подав вам поміч, а сам подався до Джулаєвого загону, бо зрозумів, що тільки в нього є змога послати кількасот козаків і хоч вигляд зробити, що там є наше військо. А щоб Джулай мене послухав, я мусив сказати, що то ваш наказ,— похилив повинно голову джура.— Пізніше, даруйте, забувся вас про те сповістити і повинитися.

— Ти запевняв, Гордію, що провидіння нам послало і гроші, і скарби. А воно бачиш, яке провидіння? — поволі веселішав Сулима, вислухавши сказане джурою.— Хоч таке порушення й карається тяжко, бо ти лишив мене в кільці ворогів, та твоє прикликання островерхівців мені в поміч і ота послуга стожди цінніші всього, то виказую поки що тобі дяку за кмітливість, а перед товариством і старшиною в коші будеш в десять паль битий, після чого домагатимусь тобі доброго паю за послугу, запису в січовий хронос і вибору тебе на курінного осавулу...— положив він руку на похилене плече джури.— Перекажи переднім, що отаборимося ми на базарищі в Рогачику, та повертайся вправно назад, бо будеш в потребі мені,— звелів отаман приязно вже, і джура був так обрадуваний тим рішенцем Сулими, що на радощах вихором понісся виконувати наказ.

— Ратоводець росте, і неабиякий, пане Гордію,— сказав джурі услід Сулима.— Додуматись тільки до такого!..

— Істинно так, брате!.. А ти його, бачиш, палями лякаєш,— докірливо подивився Гордій отаманові в очі,— чи, може?..

— Палиці йому не зашкодять, побратиме, і не принизять, а лише підіймуть...

Відчувши близький спочин, і козаки, і валки хур ніби скоріше стали рухатися, та й сонце вже не так смажило, бо клонилося геть на повний полудень. За наказом кошового, гармаш випалив тричі по три з гаківниці, а як луна затихла в довкіллі, то у відповідь тим пострілам глухо прогули отакі ж постріли із Січі, як знак, що в коші почули прихід і готуються до зустрічі визволителів. Ці постріли також надали сили усім подорожнім.

знялася голосна пісня десь спереду, розливаючись навкруги повінню, її дружно підтримали підголоски і задні голоси:.

Скоро вона вже котилася цілим потоком, поволі заливаючи довкілля, доки, підхоплена колишніми ясирниками: чоловіками, жінками та дівчатами — не наповнила простір співом-плачем, від якого душа ридала в кожного похідця.

— Ти, Дмитре, Тугай і Тумар, Островерх та мій джура в Рогачик не зайдемо, а завернемо зі скарбами та майном ошатнішим до Конки, тож пошли когось зустріти Шулічиних з човнами та плотами,— наказав Гуні Сулима і глянув на сонце, що розпеченою паляницею сідало в тьмянувате руття степів і заплав...

А ввечері вже, як ще лиш показався місяць над Великим Лугом, від берега в молочно-туманну пітьму Конки відчалив пліт, на якому кошовий з побратимами і гребцями пливли до лише їм відомого острівця — січового схрону давнього... По заповіту Сулими, скарб може бути використаним лише для нужд товариства і обов’язково з участю його джури, Івана Сірка, що зумів хистом своїм зробити цю послугу товариству і матері Січі.

Ніхто, звичайно, не перечив наказу Сулими, а Іван був надзвичайно зворушений і отим заповітом отамана, і посвяченням його у товариську січову таємницю...

30.

Життя під орудою досвідченого отамана — уже гетьмана — Сулими приносило Сіркові поволі все свіжі й свіжі знання, досвід і уподобання. Не по роках кмітливий, він швидко засвоював і стосунки між людьми, і їхню підступність непоодиноку, і щиру товариськість та побратимство, що цінувалося на Січі над усе. Сміливість і чесність чи то вже вроджена, чи набута ще в сім’ї Кривошапки-Гунди, відважність та відчайдушність якісь ніби затяті, неабияке здоров’я й сила поволі окозачували Івана, робили його і старшим ніби, і незвичайним. А після отого вдалого походу, ставши обраним осавулою, він хоч і джурував ще якийсь час у кошового, якось мовби споважнів і навіть змужнів.

Козаки сулимівського коша, та й не лише вони, все частіше тепер, ніби жартома, прозивали його «отамасем», «малим отаманом», пророчачи тим майбутнє молодикові і неабияк прив’язуючись до нього. По-різному проявлялася приязнь козаків, але майже завжди однаково стримувалася мовчазністю джури та отією затятістю в погляді, що то горів приязню безоглядною, то колов і свердлив зневагою і ненавистю. Середини ніби й не було в нього. Явна перевага на ристалшцах в січовім дворищі, що була понедільно в нього постійною, крім побоїв, синців та заюшень, також додавала йому й поваги неабиякої, ба й страшила декого...

Їдучи зі Слимаченком до матері в гості, Іван перебирав у пам’яті стосунки з людьми, події й пригоди з ними і не знаходив оправду ні приязні козацькій, ні довірі старшинській. В одному лише був певний, що нарочито він ніде не діяв, все складалося само по собі, може, й на заздрість декому. Успіхи його спричинилися, мабуть, і його сирітством, і отим набуттям із дідом Ничипором та Сабрі, і, нарешті, вихованням у кошових, а тепер — джуруванням у Сулими, шанованого всіма і за сміливість, і за кміт, і за душевну доброту та товариськість.

І те довір’я при схові скарбів, виказане до нього кошовим та іншими, а особливо заповіт отамана, і молитовна присяга в церкві по обранні його в осавули, і перемога в бійці в перший день джурування довгорукого і таранкуватого Панька Притули, і пересила в борні над іншими, і запис писарем його послуг в січові хроноси — усе це зобов’язувало і вимагало від нього чогось уже геть дорослого, обдуманого, відповідального.