Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іванко не міг стримати сліз. Він припав до неї в постіль лицем і трясся, як у пропасниці, забувши за все і за всіх.

— Знайшлася-я, таки знай-шла-ся-я, ма-му-сю-ю!.. Рідна моя-я!.. Знайшлася!..

Судомно тиснула його до себе мати, і, мабуть, в гарячці щось говорила, досі ним не чуте, тепле, материнське, поки, втомлена і знесилена до краю, не змовкла...

— Ідіть, діти, в хату,— розгублена і прибита новизною, тихо розпорядилася Мотря...— Отаке горе ховала в собі скільки... Ідіть же, дайте хворій заснути по всьому.

— Мені б, може, лишитися?..— звів до неї заплакане лице Іванко.

— І тобі треба йти! — спохмурніла господиня.— Я сама навідаюсь згодом.

19.

У придунайському глухому селищі під Кілією, яке по спаленні Варни та по боях під Білою Горою з турками, по зведенні моста через Дунай у Ізакчі і по хотинській звитязі розрослося за рахунок всіляких втікачів-викотців і стало називатися на честь Луки Нечита Луковим, життя ішло своїм руслом...

Рибальська спольна артіль, з якої почалося воно ще при банові Гашпарові Жилостичу і розросталося при Степанові Томжі, обрала Луку Нечита кет-худою, старостою і господарем над усіма тут; а той, чесно старостуючи і поставляючи через шафарів відбірними гатунками сухої, в’яленої, солоної і навіть свіжої риби Томжу, татарського Еміра, ординських вождів та галацьких купців, що возили все аж анатолійському райї чи кесареві Фердінанду, домігся не лише постійного щедрого припливу в селище динарів і злотих, курушів пеньонзів, аспрів, акче і зрідка дублонів, а й охоронних паперів-фірманів і на ловлю, і на продажу та обмін риби від канцелярії Високого Порога, скріплених візирем Алі-пашею священною, засургученою тугрою самого хандкара-султана.

Влітку й зимової пори правилися шафарами в Лукове дубові, букові, липові чи й вербові клепки, а там невгамовно гупали бондарі, збиваючи із них кадуби, бодні і діжки під рибу, привозилася мажами сіль для засолу, щоб таки зразу ж отими мажами й назад у різні кінці правитися з рибою.

Життя кипіло в Луковому і поволі повнилося достатками, хоч Осман Другий і не барився знищувати все, що ставало на ноги в його безмежній і жадібній до визиску всеядній імперії. Поки був молодшим Нечит, то якось давав «недільній» артілі раду і напрямок, та скоро зрозумів, старіючи, що одному йому з отим не впоратися і взяв собі на поміч зятя Дмитра Половця.

Навчений горем зять, знаючи турецьку мову, був знахідкою не лише тестеві-старості, а й сябрам-артільникам. Одне, що чесний, як і його тесть, а друге — міг заступитися при потребі і перед баном чи чаушем, що вважали його турком за циганкуватий відтінок шкіри і припухлі, хоч і сірі, очі...

Не знати, як би справлявся з тим невдовзі і Дмитро, коли хворий задухою Лука Нечит почав скаржитися на втому і потроху відходити від справ, та підросли Нечитові внуки, а Дмитрові сини; спершу — старший, білявий Максим, а слідом — і молодший, такий же циганкуватий, як батько, Нестор.

Баба Текля, як і мати Ївга, більше втішалися внукою та донькою Настусею, світлою, як великодній день, і вродливою, як польова сарна, ну а чоловіки давали перевагу, ясна річ, хлопцям.

Обидва вони, крім помочі дідові та батькові, проводили час й за суто своїми розвагами: боролися, вправлялися на стрілянні з лука, та найбільше, як і дід Лука та батько, любили коней. Отож, підрісши, мучили старого доти, поки таки якось перед Великоднем він купив їм пару лошаків.

Брати так захопилися доглядом за лошатами, що скоро майже зовсім перестали допомагати батькові в артільних ділах. Навіть Настусю спокусили своєю любов’ю. Час ішов, і вигуляні лошата, добре харчуючись, помітно росли. Вже вільно давали одягати на себе оброть, пізніше звикли і до підв’язаного рядна на спині, а згодом і до сідла. Єдине, чого не могли досягти з ними хлопці, та й дівчина,— це сісти на них верхи. Лошата сатаніли, рвали поводи, скидали негайно вершників чи й зовсім не давали можливості сісти на них. Не корилися вони й іншому примусу: зовсім не хотіли залягати чи бодай стати на передні коліна...

Там, на луках, козакували підлітки мало не щодня, нерідко відмовляючись і від обіду. Коли їх сварив за це дід, вони ухитрялися знаходити захисток у батька, матері та бабусі, а коли сварив Дмитро, у захист брали діда, а з ним і незамінних матір та бабусю... Дмитро геть зморювався і вечорами повертався додому ледь живий, але Ївга, палко кохаючи чоловіка, втішала його злобивість лестощами, догодою і теплом...

Та зовсім інакше вели себе і дід, і батько в свята та недільні дні. В Луковому святкувалися магометанами і п’ятниці... Дмитро, помившись і святочно одягнувшись, знімав зі стіни придбані у турецьких воїнів луки і шаблі, аркани і списи і йшов із синами, часто й з дідом, на безлюдний вигін, де привчалися до бойового ремесла. Для хлопців це заняття було найутішнішим. Крім штуки та хитрощів бою, борні і бійки не лише між собою, а й з батьком і навіть з дідом Лукою, що й тепер ще не раз перемагав батька в борні на очах у синів, хлопці потроху дізналися від батька та й від діда про існування славнозвісних Запорогів.

Почалося все те відтоді, як до них у Лукове завітали під вечір загони Петра Одинця, котрі правилися на Січ із звільненої від турків Варни. Чого лише не подарували отоді дідові для громади-селища одинцівці, дерма що турецьке все було, та й луковчани не поскупилися ні возами, ні шандалами, ні рибою... Хлопці ж дивилися на козаків як на велике диво і не могли надивитися ніяк.

Старий Лука і Дмитро, не знати дітям чому, зустрічали їх завжди як рідних, годували і навіть частували, зодягали і переховували, посудили фелюги і відправляли кудись, ніколи не беручи жодної платні за оті послуги...

Отож коли нарешті на цьому вигоні вони дізналися спершу про гостей та викупи, а згодом і про таємничу долю діда-втікача та батька-ясирника, то оті їхні вправи на луках, оповіді на перепочинках стали дітям істинними святами, бо кожного разу все більше відкривали братам, хто вони і звідки, бо від Нечита взнавали діти про дідів рід і горе, яке його спіткало, а від батька — про другого діда, бабу, спалене село, в яке батько Дмитро неодмінно їх колись повезе...

В отих оповідях крутилася і виблискувала всіма барвами знад і Січ-мати, постаючи перед дітьми цілою вервечкою казок, в які й повірити тяжко було. Серця дитячі завмирали, коли вони слухали про оті дідові та батькові страхіття, про героїзм людей, що захищали звідусюд край. Намальована Дмитром і прикрашена дідом Лукою Січ стала хлопцям землею лицарства і чеснот людських на грішній землі. А сподіване повернення туди або хоч до Буші чи й до Грушівки стало бажаною мрією. Правда, Настуся вже знала, що до Січі їй і близько підійти не можна, проте вона не дивувалася тому.

Якось завітала до Лукового новина, ніби дідів дідич, від якого він колись утік, Самійло Корецький, попавши в полон до Стамбула, довго сидів у Семивежовій фортеці в’язнем, поки нарешті його не задушив там султанський чауш за наказом Османа і Алі-паші. Дід зрадів — адже небезпеки потрапити у лапи дідича вже не було, отже, можна попробувати і повернутися на батьківщину.

Лука Нечит ладен був уже, переконавшись у щирості отієї новини, спродувати господарство і правитися додому, та стримала Текля, не радили й односельці. Старші так ні на чому і не зупинилися до весни, а діти поволі відривалися від ріднизни оцього місця і напластовували малюнки свого майбутнього все ліпші і красивіші...

Та ось прийшла нарешті й весна, а з нею, як нарочито, до кет-худи Луки Нечита неждано-негадано завітав кілікійський халавуз-стражник від самого Кази-ясанчі, судвиконавця, з вимогою оплатити збитки, які поніс капудан-ага, втративши втікачем Дмитра, а самого ясирника негайно вернути господареві на галеру. П’ять днів староста поїв до непробудності халавуза, продаючи Дмитрове обійстя, а Дмитро з Ївгою, дітьми та тещею пересиджували в очеретах на фелюзі лиху годину...

Час минав для схованих в очеретах повільно, зате в Луки клопоту та й клопоту було. На господарські набутки покупців отак нагло не відшукалося. Та, нарешті сяк-так спродавши чи подарувавши помежникам-односельцям і сябрам своє і зятеве майно, він лише з грошима та з харчами, спровадивши на тимчас халавуза з цілою підводою скарбів, прийшов у місячну північ з кількома провожатими на фелюгу. На ній одразу ж, хоч була холодна і сира ніч, і вирушили, нап’явши вітрила, в море...

Хоч і великим горем була оця подія для всіх старших, Дмитрові сини і донька ледь приховували в собі якусь неусвідомлену ще радість, малюючи рожевими фарбами очікуване майбутнє.

— Ми коло самої Січі, діду, житимемо? — допитувався в Нечита Нестор, як утікачі вибралися геть із отих покручів-заплав на широчінь.

— Буде нас всюди, хлопче,— зітхнув старий Лука, налягаючи на стерно і слідкуючи за жегелями-вітрилами.

— А нас уже приймуть у козаки? — допитувався присмирнілий Максим.