Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну й зілля росте,— поклав у стриманому гніві ложку господар.— Так-то ти виховуєш її тут! — кинув він суворий погляд на дружину.

— Казала ж тобі, що до добра це не доведе,— натякнула Мотря чоловікові.— Насміявся тоді, то потішся тепер.

Господар нічого не відповів. Похитав головою, витер рушником лице і вийшов з-за столу.

— Ти, Софійко, ніколи не смій такими образливими словами говорити зі старшими, чуєш? Не смій ні з ким, кажу!..— нагримав.

Козаки і охочекомонники давно зібралися вже у дворі Кривошапки-Гунди, а він все ще обходив господарство, заглядав у комору, лазив на горище, сходив на луки, сіножать і знову повернувся, даючи настанови татаринові. Та нарешті почав-таки прощатися в дорогу.

— ...Домна за тобою побивається, то... зайшов би попрощався з нею,— нагадала Мотря чоловікові, що ледве не забув за недужу годованку.

— Їй краще?..

— Та щось не видно,— повела Мотря до хати чоловіка.— Іди, а я тороки перев’яжу як слід,— і спрямувала ходу свою в чуланчик.

— Щось хотіла спитати?.. Ми й не поїхали б, не побачивши та не побажавши тобі, дочко, здоров’я,— збрехав господар, присідаючи на краю постелі.— То як воно?..

— Прохання в мене до вас сердечне,— прошепотіла сухими вустами слаба.— Дуже сердеч-не-е.

— Говори, Домасю, послухаю,— розчулився господар.

— Іванка б не брали ще. Син він мій. Простіть!.. Син!. Лишіть, мо’ ж, якось одужаю... Він же моя єдина радість і втіха на цьому світі. То лишіть сина... Простіть, що ховалася,— ледь видушувала слова, бачачи в очах господаря чи то гнів, чи такий подив.

— Сина, кажеш, Івана? — заговорив зрештою Кривошапка-Гунда.— Пора ж йому вже, дочко...

— Не знає ж нічого він. А зі мною все може статися. Хоч натішусь ним, як своїм уже... не криючись.

— Статися з кожним із нас може, молодице,— роздумував спантеличено Гунда,— а ось що не знає, то недобре... Коли таке діло, то доведеться на який час лишити хлопця, хоч це й недобра ознака. Не так недобра, як нещаслива, та, видно, йому на роду вже так написано... Ти той... видужуй і не печалься цим. Воно-то не твоя вина, а більше наша, козацька...

— Не покритка я... Заручалася із козаком, Дмитром Половцем, може, чули, а в передвесільну ніч ми в ясир потрапили. Його забили в Кафі, а я...

— Та, кажу ж, не переживай... Знаю тебе, і чия ти, і яка ти,— рвучко підвівся він.— То лишу поки що Івана, а ти, кажу, видужуй скорше,— сказав він, роблено усміхнувшись, і вийшов.

Домна полегшено заплакала...

— А ти не поїдеш на Січ, не поїдеш! — вибігла з кати зраділа Софійка.— Мало ще гусей пас,— знову показала вона язика Іванкові.

— Яких гусей?.. Не базікай, коли нічого не знаєш,— образився Іванко.

— Сам ти нічого не знаєш... Самі батько казали, ось і Левко чув...

Той ішов повагом і, як здалося Іванкові, чванливо перехилявся.

— Не їдеш ти... вона не в жарт каже,— ніби зловтішався він.— Лишають тебе батько, поки виздоровіють тітка... А ти проводжатимеш нас, мала? — спитався він хизувато в дівчини.

— Куди?

— А хоч би й за слободу. В похід же йдемо.

— Не знаю,— глянула Софійка на розгубленого Івана і зашарілася, як ніколи досі. Від отієї таємниці в її грудях тепер, ніби пташка в сильці, билося серце... Нестерпно хотілося дівчині комусь розповісти оту почуту нею новину, а розповісти, як на біду, не було кому.

З тупотом та іржанням з двору Кривошапки-Гунди нарешті винеслися вершники і тут-таки й сховалися за пагорбами. Тільки виляски копит глухли ще відлунками на левадах.

Дівчина довго стояла, прислухаючись до отого відлуння, потім розглянулася й пішла у двір, де порався Сабрі.

— Твоя до тітки ходи,— спинився Сабрі з ношею.— Всі там...

...— Така я слаба,— відпивши з кухля сирівцю, казала Мотрі Домна,— а його на Січ... Помру, і не знатиме... Зважилася просити батька, а вони, спасибі їм, і зглянулись, бач, лишили,— повернула вона гарячкуваті очі на онімілого Івана.— ...Синку, до-ро-гий мій! Прости мені і, за приховування та мовчанку, і за зат-рим-ку-у оцю-ю... Мусила ж я колись признатися тобі і людям у моєму чорному горі... Чекала, доки трохи підростеш, побільшаєш... Батька твого,— придушивши ридання, згодом сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві,— Дмитра, татари в Кафі на торговиці вбили. Дід в бою з людоловами впав, родичів і мене заарканили, на торжище повели. Бабусю вони продали ясирницею до греків... Прости, синку, що так довго таїлася, що бу-ла-а по-га-но-ю-у ма-тір’ю то-бі-і! — повернула вона скривлене плачем обличчя до сина.