Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На зібраній принцем Конде воєнній раді з участю маршала Тюрена і викликаного аж із Фонтенбло Христофа Приємського, після довгих суперечок був нарешті прийнятий Сірків план взяття отієї неприступності. З неговірким, ще геть моложавим полковником Сірком тепер рахувалися всі, навіть отой Христоф Приємський. Щоправда, Сірко не володів латиною і грекою, як інші, але серед козацтва, як і серед польських піхотинців та навіть фландрійців, був незаперечним авторитетом. Були й інші причини, що підсилили опінію Сірка серед усіх. На вимогу козаків і польських піхотинців оплатити їм останні звитяги дюк Конде відповів відмовою, і в полках забродило ворохобство. Припинив оте аж третього дня не П’єр Шевальє і не маршали, а таки він, Сірко, докоривши Шевальє через товмача Михая Ханенка, що козаки і польські пішці прийшли сюди не заради завоювання, а для звільнення люду.

Та вже й зовсім спантеличила всіх звістка про те, що козаки і навіть окремі поляки по намові отого ж Сірка роздали з таким трудом вирваний у дюка Конде останній зарібок хворим і зубоженим війною фландрійцям... Роздали без жодних умов і причин, ніби й не заробляли його своєю кров’ю й життям!

Дюк Конде стримав у собі гнів і на своїх ратників, і на Сірка, бо на узвишші ще бовваніла, розкинувшись високими і довгими стінами-мурами, сіра фортеця Дюнкерка, яку конче треба було взяти. Якщо це станеться, він виявиться вершителем тридцятилітньої війни в Європі... Мабуть, не вельми вірив, що буде саме так, бо спішно відлучився зі ставки, лишивши наказним замість себе Приємського...

Щоночі тепер під посиленою обороною поповнених фландрійцями полків велися підкопи під твердиню здвобіч. Велися здалеку, бо дотемна сипалося із-за валів каміння, хлюпалася смола, летіли ядра і вогненні смолоскипи. Закидали і нападці у відповідь просторе дворище фортеці тим же, коли вдавалося. Та вже за кілька днів копачі за зведеним насипом-пагорбом заглибилися у видовбані лази і в подальшому копали вже їх і вдень, і вночі, міняючись подобово тільки затемна.

Гарячково йшов час у перестрілках, вилазках та відходах. А наблизитись до фортеці і досі не можна було. Оборонці, видно, не знали про підкопи чи, може, надіялися на прихід помочі збоку, бо захищалися уперто. Щоб прискорити взяття фортеці і вчинити його за відсутності дюка Конде, і Шевальє, і Приємський, і Тюрен пообіцяли козакам та полякам передати всі фортечні цінності разом із полоненими для викупу, хоч ті й так невпинно наступали, шукали ослаблених місць для кінцевої перемоги. Напередодні наміченого вибуху козаки Сіркового полку Кость Колішня та Гапон Гонивітер з гармашами навіть кілька бомбард та гаківниць викотили на отой свіжонасипаний вал, чим кінцево налякали боронців, бо, уздрівши раптом оте начиння на рівні своїх мурів, ті безперервно палили з бомбард, сподіваючись, очевидно, скинути його геть.

Тим часом були нарешті готові здвобіч і лази, занесена в них вибухівка, засипані і утрамбовані знову ходи. Натомлені копачі, помолившись перед завтрашнім боєм, залягли на спочин. Та неспокійним він був, бо обложені теж спробували зробити серед ночі вилазку, тихо відкривши брами. По знаку варти все раптом піднялося, ожвавилося, завозилося. Загахкала пальба, залунали накази, кинулися до брам за втікачами-вилазцями козаки, але дійти до брам не встигли і відхлинули геть під шпаркими цівками смоли...

Так настав і отой рокований ранок. Над розсіяним туманцем показалося охмарене сонце і вежі фортеці. Залягли лава за лавою в ровах і за валами козаки, за ними — фландрійці і збоку поляки. Тиша вчинилася така, ніби раптово вимерло все. Мовчали, мабуть чогось очікуючи, і обложені у твердині... І в цю мить гримнула десь звіддалік сигнальна бомбарда, їй умовлено відповіли здвобіч П’єрова і Сіркова, а слідом несамовито грякнули вибух за вибухом у фортечних стінах, піднявши в небо стовпи землі і мішанину каміння, пороху й диму. Ще й не розсіялася ота хмара, як у пробиті великі провали в мурі полетіли з кількох боків смертоносні вогні бомбард, гаківниць, камнеметів, а їм услід несамовито кинулися, посхоплювавшись, лави козаків і фландрійців.

Сірко йшов на чолі, першої лави і перший, відбившись на бігу від кількох переляканих астурійців, у самому проломі побачив аж ген зтогобіч, як вломилися в отаку ж проломину поляки і хлинули впереміж із фландрійцями у двір лавиною, а потім уздрів поряд із іспанською корогвою над палацом велике біле полотнище з хрестом. Побачили те полотнище й інші, і ревом та криком покрили все дворище. За мить, ще б’ючись з обложеними, всі почули звуки рога, що неслися з коридорів палацу, як наказ обложеним до капітуляції...

Битва не скоро вляглася. Стіною стали перед рештками обложених грізні і невблаганні лави обложенців, що, здавалося, заступили собою світ. Купчилися, вилазячи зі шпарок, виснажені і перелякані колись неустрашимі астурійці і кастільці. Та ось із палацу до Шевальє і Сірка, що стояли попереду переможців, тримаючись за рукояті мечів у піхвах, вийшла старшина твердині. Передній, уже зовсім сивий між ними маркіз Лейд ніс на простягнутих руках два великих мечі із золотими рукоятями. Зупинившись на віддалі, він поштиво уклонився козацьким лавам і, ступивши крок в бік старшин, промовив:

...— Здаємося на вашу лицарську милість, як осилені... Хочемо чути волю переможців, а не двору франкського!.. Якою буде вона, славні лицарі?..— закінчив він, подавши першого меча Іванові Сіркові, а другого — П’єрові Шевальє.

— Дозвольте порадитись нам з соратниками та з лицарством,— попросив Шевальє, захлинаючись від радості.— Де месьє Тюрен? — обізвався він до своїх розгубливо.— Де Приємський?..— повторив.

— Пане Михаю! — гукнув Сірко в гущу козаків, шукаючи очима Ханенка.

— Слухаю! — відізнався той, на ходу поправляючи одіж.

— Тлумач отут з переможеними, бо цей пан шукає боягузів! — сказав він, злобиво глянувши на розгубленого П’єра Шевальє.— Спитай спершу у лицарства, чи згодне воно з тим, щоб переможені вийшли якомога швидше з фортеці, сіли на галери і відпливли без зброї на свою батьківщину; переможені будуть трактувати всі свої претензії або милості з двором франкським на чолі з королем Людовіком Чотирнадцятим, принцем Конде, кардиналом Мазаріні та іншими, до того призначеними,— закінчив Сірко, глянувши ще раз на Шевальє, що не знав, як тому перечити.

— Хіба пан Сірко не буде чекати панів маршалів і дюка Конде? — цікавився Шевальє, поки Ханенко виголошував оті умови військам на польській, французькій і українській мовах. По певній мовчанці війська загули, даючи згоду.

Маркіз Лейд низько вклонився спершу обом старшинам, а потім і їхньому війську.

— Переможені дякують вам за гідну лицарів милість, приймають достойні лицарів умови і просять захисту в путі до порту Дюнкерка.

Тут-таки він наказав своїм підлеглим залишити тяжку і всяку, крім особистої, зброю і вилаштуватися якомога швидше для відходу з фортеці до галер. Маркіз не сказав своїм прибічникам, що поспішає вийти з фортеці, доки не появилися чільники франкські, котрі зажадали б неодмінно і контрибуції, і викупу, і ще хтозна-чого. Але його підлеглі, видно, й без того добре розуміли, бо за якусь годину вони вже відчалили від порту Дюнкерк...

Прискакавши наступного дня, дюк Конде рвав і метав у гніві за оті самочинства воєвод, грозився Сіркові неоплатою боргів, а Шевальє карою, але, порадившись із кардиналом Мазаріні і графом де Брежі, дальше погрози не пішов.

— Чи ж варто, шановний принце, рахуватися зі срібними дрібницями, коли в наших руках тепер золота перлина отакої величини і ваги? — заспокоював його де Брежі, показуючи на захоплений Дюнкерк.

— Еге ж, коли отака перлина прилучилася до нашого королівства! — повторив, перехрестившись, і кардинал Мазаріні.

Дюк Конде довго стояв і дивився на мурашливе вештання міщан на вуличках, оглядав проломи в мурах фортеці, дивився на білий прапор, що ледь полоскався над вежею палацу, і намагався відгадати: печаляться чи радуються мешканці отією подією, що сталася?.. І в грудях у нього влягалось невдоволення, вставала і росла радість від звершенця звитяги і не отут лише, айв Лотарінгії, в Мезі, Вогезах і Лозерських горах... Оте усвідомлення поволі п’янило його, як довго-вистояне вино, розбуювало серце, здіймало груди... Як добре він вчинив, що послав в оті Лозерські гори шефа-колонеля цих забіяк-козаків Богдана Хмеля, і як добре сталося, що лишився отут оцей мосьє Сірко, бо лише вони змогли винести на собі всю вагу боїв, не схитнувшись, подвоївши сили і самих фландрійців, і когорт польських... Він навіть забув про Сіркову милість до переможених іспанців і втішався, як малюк, баченим. Адже тепер уся Фландрія з фламандцями належатиме Людовікові, а там... А слава від завершення тридцятилітньої вовтузні буде пов’язана з ним, принцем Конде, і не на роки — на віки!..

Втішалася і Данія, бо надіялася, звільнена від занесеного Іспанією меча, здобути реванш над Швецією, розірвавши Любекський мир. Били перемогу дзвони у Франції, Данії, Швеції. Гули валторни і барабани у Дюнкерку, лунали і дзвеніли подячні молебні в Ліллі, Берзі, Дує, Брюсселі, Остенде, Гаазі і в інших містах і містечках Європи. В еглісах, катедралах, кірхах і костьолах тиждень звучала «Осанна» хорів і органів, як прелюдії до майбутніх «Різдвяної» і «Великодньої» ораторій Баха. Лилися вина і браги, порожнилися чани в льохах, гуляли поставці, гальби і пінти на бенкетах і тризнах... Завершилась бойня, замовкла, оніміла, умерла війна... Тридцятилітня війна!..

А в Фонтенбло, аж за Парижем, обраний рештками полка Лавріна Вовченка та своїми козаками Прокіп Шумейко в прокльонах домагався платні за звитяги в Лозерських горах і відправи козаків на батьківщину і, не домігшись, пішов тараном на своїх кривдників, гублячи в сутичках побратимів, доки й сам не поліг. І розпилились, як порошини в повітрі, пішовши хто куди, рештки його полку, та й сліду від них не стало в історії...

— Сильне королівство польське, коли тримає в покорі і залежі отаких безприкладно вмілих воїнів,— говорив дискретно принцу Конде кардинал Мазаріні по всьому.

— Сильне. Жаль тільки, що короля над ними, бузувірами, немає хорошого. Був би він, де б вона була, та Польща!..

Тим часом у Дюнкерк, незважаючи на всілякі перешкоди, зі щедрою винагородою повернувся щасливо із рештками козаків і Богдан Хміль... Тяжким було в нього оте повернення, і тільки відчайдушно уміла сміливість, знання мов та неабиякий військовий хист допомогли йому вернутися з отією жменькою побратимів. Навідавши могили полеглих соратників у Дюнкерку, він спішно подався до козаків та Івана Сірка, що вже посудився в далеку дорогу обік порту. Зустріч і козаків, і старшин була особливо теплою... Принц Конде, дізнавшись, що шеф-колонель уже в Дюнкерку, щоб згладити свої підступні дії отам, у Вогезах, дарував обом старшинам свою особисту берлину вчотирикінь на зворотну путь, та не поласилися на неї полковники, чемно відмовившись, а відпливли в день Воздвиження галерами між січових ватаг та переданих Сіркові мосьє Шевальє польських пішців додому, поспішаючи потрапити на рідну землю до свята своєї покровительки Покрови Параскеви...

У довгій одноманітній путі був час і поплакати в душі над долею залишених на чужій землі побратимів, і оглянутись назад та подумки осмислити пережите і пройдене на чужині. Отож, обидва уцілілі отамани — і не лише вони — в тривалій морській бовтанині думали одне і те ж, хоч і не змовлялися. Але як по-різному воно вимальовувалося і тлумачилося в обох. Якщо Богдан-Зіновій Хміль, якого ще за життя батька частіше й частіше стали називати на польський кшталт Хмельницьким, втішав себе придбанням у цих суксцесах протекторства і принца Конде, і кардинала Мазаріні, і П’єра Шевальє та колонелів, що, може, йому пригодиться в глибоко захованій від чужого ока мрії визволення рідного краю, в якому і ота ж Франція чи Данія та й Швеція стануть, гляди, у пригоді, якщо й не подадуть поміч, то принаймні не пошлють проти нього своїх драбантів, то Сірко, крім жалю за побратимами, що полягли в боях, віз із собою ще й прикре усвідомлення, що, визволяючи фламандців від іспанського ярма, вони, козаки, допомогли франкам накинути на них свіжі шори, що з огляду на близьке сусідство можуть виявитись із часом ще тяжчими. Думали про це і Вешняк та Ханенко осібно.

— Ніяк я оце, пане Богдане, не позбудусь думки,— не стримав своїх гризот Сірко,— що допомогли ми звільнити голандів від гішпанців, а вони під франками опинилися, то воно: не вмер Данило, як кажуть, то болячка задавила.