Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дія перша

Пообідня година січневого вечора 1906 року. Бібліотека в господі леді Брітомарт Андершафт у Вілтон-Кресчент. Посеред кімнати широка зручна канапа, оббита темною шкірою. Особа, що сидить на канапі (зараз на ній нікого нема), мала б праворуч письмовий стіл, що біля нього працює леді Брітомарт, ліворуч іззаду другий письмовий стіл меншого розміру; біля леді Брітомарт у задній стінці — двері й безпосередньо ліворуч — вікно з широкою луткою. Поблизу вікна стоїть крісло.

Леді Брітомарт — жінка років п’ятдесяти; одягнена добре, але недбало; гарно вихована, але не надає жодного значення своїй вихованості; має чудові манери, але жахаюче щиро висловлює свої думки й цілком байдуже ставиться до думок своїх співрозмовників; люб’язна, але не терпить сперечань, деспотична й запальна надмірно. Заразом типовий зразок жінки вищого товариства, що вміло господарює. До неї ставилися, як до вередливої дитини, аж поки сама вона стала сувора матір і, маючи великий практичний хист і життєвий досвід, нарешті влаштувала собі власне кубло. Проте світогляд її якось чудно обмежений родинними й класовими забобонами, і світ вона уявляє як щось подібне до великого будинку на Вілтон-Кресчент, але своїм куточком у ньому керує дуже спритно. Книжки в бібліотеці, картини по стінах, ноти в теках і статті в журналах виявляють достатню її освіченість і певну широту поглядів.

Увіходить Стівен, її син. Це молодий чоловік, років двадцяти п’яти, суворо коректний; він надає сам собі великої ваги, проте все ще відчуває деякий острах перед матір’ю; це можна пояснити більше звичкою дитячою й юнацькою соромливістю, аніж хиткістю вдачі.

Стівен. Що сталося?

Леді Брітомарт. Зараз я тобі відповім, Стівене. (Стівен покірно підходить до канапи, сідає й бере газету).

Леді Брітомарт. Не берися до читання, Стівене! Мені потрібна вся твоя увага.

Стівен. Я хотів почитати, поки ви звільнитеся.

Леді Брітомарт. Не треба, Стівене, перепрохувань. (Він відкладає газету). Ну, ось. (Закінчивши писати, встає й підходить до канапи). Я не примусила тебе довго чекати, сподіваюся.

Стівен. О, ні, мамо.

Леді Брітомарт. Принеси мені мою подушку. (Він бере подушку з крісла біля письмового стола й кладе її на канапу, де вона сідає). Сідай. (Він сідає й починає нервово смикати краватку). Не шарпай краватки, Стівене; з нею все гаразд.

Стівен. Пробачте. (Шарпає ланцюжок од годинника).

Леді Брітомарт. Ти мене слухаєш, Стівене?

Стівен. Звісно, мамо.

Леді Брітомарт. Ет, не досить мені цього «звісно». Мені потрібно, щоб ти взичив мені значно більше уваги, аніж завжди — я маю дуже серйозно поговорити з тобою, Стівене. Дай спокій ланцюжкові.

Стівен (поквапливо випускає з рук ланцюжок). Чи не прогнівив я вас чимось, мамо? Коли так, то це сталося мимоволі.

Леді Брітомарт (здивовано). Дурниці! (Вже трохи каючись). Мій бідний хлопчику, невже ти думаєш, що я на тебе гніваюсь?

Стівен. У чому річ, мамо? Ви примушуєте мене непокоїтись.

Леді Брітомарт (звертаючися до нього з войовничим виглядом). Стівене, хотіла б я знати, коли ти нарешті зрозумієш, що ти дорослий чоловік, а я — тільки жінка?

Стівен (збентежений). Тільки...

Леді Брітомарт. Не повторюй моїх слів, прошу тебе; це надзвичайно неприємна звичка. Ти повинен навчитися серйозно ставитися до життя, Стівене. Справді, я не можу нести на собі увесь тягар наших родинних справ. Ти повинен дати мені пораду, ти повинен узяти на себе відповідальність.

Стівен. Я?

Леді Брітомарт. Так, авжеж ти. Тобі виповнилося двадцять чотири роки в червні. Ти вчився в Гарров і Кембріджі. Ти був в Індії та Японії. Ти тепер мусиш багато знати, а як ні, то скандально змарнував свій час. Отже, дай мені пораду.

Стівен (цілком розгубившись). Ви знаєте, що я ніколи не втручаюся в господарство...

Леді Брітомарт. Річ певна, ні. Я й не маю на думці, щоб ти замовляв обід.

Стівен. Я хотів сказати, що ніколи не втручався в наші родинні справи.

Леді Брітомарт. Так, але тепер ти повинен втрутитися, бо я не можу дати собі ради.

Стівен (збентежений). Я іноді думав, що повинен був би втрутитися, але справді, мамо, я так мало про них знаю. А те, що я знаю, таке важке й так тяжко говорити про деякі речі з вами... (Він зупиняється, засоромлений).