Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Леді Сісілі (встає, щоб подивитися. Захоплено скрикує). О, яка краса!

Сер Ґовард (також підводиться). Що це за горби, отам на південному сході?

Ренкін. Це, так би мовити, аванпости Атлаських гір.

Леді Сісілі. Атлаських гір! Де жила чарівниця Шеллі! Ми завтра зробимо туди екскурсію, Ґоварде!

Ренкін. Це неможливо, міледі. Тубільці тут дуже небезпечні.

Леді Сісілі. Чому? Хіба хтось із мандрівників стріляв у них?

Ренкін. Ні. Але кожний з них вірить, що за вбитого невірного потрапить на небо.

Леді Сісілі. Та що ви, дорогий містере Ренкін! Адже англійці теж вірять, що потраплять на небо, якщо роздадуть усі свої маєтності бідним. Проте вони цього не роблять. Я зовсім цього не боюсь.

Ренкін. Але вони не звикли бачити жінку без покривала.

Леді Сісілі. Мені завжди легше порозумітися з людьми, коли вони бачать моє обличчя.

Сер Ґовард. Сісілі, ви говорите нісенітниці й самі це знаєте! Ці люди не мають жодних законів, що стримували б їх, а це значить, просто кажучи, що вони всі злодії та душогуби.

Ренкін. Ні, ні, це не зовсім так, сер Говарде.

Леді Сісілі (обурено). Звичайно, ні. Ви завжди думаєте, Ґорварде, що тільки страх перед смертною карою перешкоджає людям убивати один одного. Але як не мудро так думати. І як зле! Якби ці люди не були призначені для чого-небудь доброго, не були б створені, чи так, містере Ренкін?

Ренкін. Це, звичайно, довід, леді Сісілі.

Сер Ґовард. О, якщо ви лагодитесь заходити в богословську розмову...

Леді Сісілі. А чом би й ні? Богослів’я, гадаю, не менш заслуговує на пошану, ніж право. До того ж, я міркую цілком розумно. Чому дикуни вбивають людей? Бо замість бути з ними ввічливими й говорити їм «доброго здоров’я», як це роблю я, ті люди наставляють на них зброю. Я бувала серед різних дикунів, і навіть людожерів. Всі казали, що вони мене вб’ють. Але коли я з ними зустрічалася, я говорила — добридень! І вони були зі мною дуже чемні. А королі їхні завжди прагнули одружитися зі мною.

Сер Ґовард. Це мене не переконує, що ви тут безпечні, Сісілі. І я, звичайно, якомога перешкоджатиму вам зробити крок без охорони консула й надійної охорони.

Леді Сісілі. Мені не потрібна охорона.

Сер Ґовард. Але мені вона потрібна. А ви, гадаю, сподіваєтесь, що я супроводитиму вас?

Ренкін. Це небезпечно. Тутешні племена дуже дикі, і тут є оселі, куди ще не ступала нога християнська. Якщо ви вирушите без надійної охорони, перший ватажок, якого ви здибаєте, затримає вас і заверне, щоб його прибічники вас не вбили.

Леді Сісілі. О, як це чемно з його боку, містере Ренкін.

Ренкін. Він це зробить не ради вас, леді Сісілі, а ради себе. Султан може наразитися на великі неприємності від Англії, якщо вас уб’ють, а султан, щоб умиротворити англійський уряд, убив би цього ватажка.

Леді Сісілі. Але я завжди і скрізь мандрую. Я знаю, що тут тубільці мене не займуть. Вони мають такі приємні обличчя, і така тут мальовнича природа!

Сер Ґовард (до Ренкіна, з покірливим виглядом сідаючи знову). Можете собі уявити, містере Ренкін, чого варта розмова з жінкою, яка надпоривається перед зовнішністю негідників, що заливають ці порти. Чи можна тут мати яку-небудь охорону?

Ренкін. Тут є якийсь капітан Брасбаунд, що торгує вздовж узбережжя й інколи супроводить купецькі каравани в глиб країни. Як мені відомо, він служив під зверхністю Ґордона в Судані.

Сер Ґовард. Це звучить непогано. Але я хотів би довідатися про нього трохи докладніше, перш ніж звіритися на нього.

Ренкін. Я цілком згоджуюсь з вами, сер Ґоварде. Я пошлю по нього Фелікса Дрінквотера. (Плеще в долоні. Хлопчик-араб стає на дверях). Мулей, моряк іще тут? (Мулей киває головою). Скажи морякові, щоб він привів капітана. (Мулей киває головою й виходить).

Сер Ґовард. Хто такий Дрінквотер?

Ренкін. Аґент його або приятель; я сам цього не можу визначити.

Леді Сісілі. О, якщо його приятеля звуть Фелікс Дрінквотер, то його екіпаж, мабуть, складається з порядних людей: це таке чудове ім’я.