Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ренкін. Я вже чув цей вислів: шукач долі, містере Дрінквотер. Це просто пірат. Ви це знаєте?

Дрінквотер. Боронь боже, тепер не можна бути піратом. Ці моря — це вам не Пікаділлі. Зроби я тут, на Атлантичному океані, те, що робив на Ватерлоо-роуд, і я б не зчувся, як мені поголили б лоба. До дідька піратів! Даруйте, добродію. Ну, а тепер я хочу вам довести, як недобре цей чесний чоловік, що про нього ви згадували, знав те, що говорив: як би ви думали, в кого служив капітан Брас-баунд? Хто був його вчитель?

Ренкін. Не знаю.

Дрінквотер. Ґордон, добродію, Ґордон! Ґордон з Хартума: його статуя й досі стоїть у Трафалґар-сквері. Отож він навчив Чорного Пакіта не потурати работоргівцям. І він пообіцяв Ґордонові ніколи не пачкарювати ні рабів, ні джину і (з притлумленим обуренням) нізащо цього не зробить, добродію, навіть якби ми навколішках благали його про це.

Ренкін (сухо). Ну і що ж, ви благаєте його про це навколішках?

Дрінквотер (трохи зніяковілий). Ще декотрі з нас не наверені на істинний путь, добродію. І вони говорять: адже ж ви абищицю пачкарюєте, капітане. Чом же не привезти ще дещицю?

Ренкін. Нарешті, ми до цього договорилися! Я так і думав. Капітан Брасбаундпачкар.

Дрінквотер. А чому ж ні? Чому ж ні, добродію? Ми нація вільних гендлярів. Нас, англійців, обурює те, що ці кляті чужоземці запровадили по всій Африці свої митниці тощо. Хіба Африка не така ж наша, як і їхня? Ось що ми говоримо. В кожному разі, в нашій справі немає нічого ганебного. Ми тільки супроводимо туристів або комерсантів. Так само, як екскурсії Кука в Атлаські гори, нічого більше. Адже ж ми цим поширюємо цивілізацію, чи не так?

Ренкін. Ви гадаєте, що екіпаж капітана Брасбаунда досить озброєний для цього?

Дрінквотер. Озброєний? Ну, ще б пак! Ґвинтівки по дванадцять набоїв. Хто ж спинить нас?

Ренкін. Найнебезпечніший у цій місцевості ватажок Шейк-Сіді-ель-Ассіф має новий американський десяти-набійний револьвер і шістнадцятинабійні ґвинтівки.

Дрінквотер (обурено). Отож! І люди, що продають такі речі цим чорним поганцям, звуть себе християнами! Це ганьба й сором, ось що!

Ренкін. Якщо людина здатна натиснути гачок, то хіба вже щось важить колір її руки, містере Дрінквотер? Ви ще що-небудь мали сазати мені, містере Дрінквотер?

Дрінквотер (підводячись). Нічого, добродію; я мав лише зичити вам доброго здоров’я та якнайбільше навернених. До побачення, добродію!

Дрінквотер збирається вийти; у цей час з дому виходить носій мавр і з ним два хлопчаки-тубільці.

Носій (біля дверей, звертаючись до Ренкіна). Бікуре! (в Марокко так вимовляють «Епікур», ім’я, яким маври звугь усіх місіонерів, гадаючи, що вони обрали свою професію з любови до розкоші та лінощів). Я привів до тебе християнського собаку та його жінку.

Дрінквотер. Ну й манери — справжній поганин! Називає сера Ґоварда Геллема і леді Вайнфліт християнським собакою і його жінкою! Якби ти стояв перед ним у карному суді, ти зрозумів би тоді, хто собака, а хто її хазяїн, враз зрозумів би!

Ренкін. Ти приніс їхні речі?

Носій. Ними можна було б нав’ючити два верблюди, свідчуся Аллахом!

Ренкін. Тобі заплачено?

Носій. Один нещасний долар, Бікуре. Я привів їх до тебе. Вони тобі заплатять. Дай мені щось за те, що я приніс золото в твою домівку.

Дрінквотер. Далебі, ти повинен був родитися християнином! Ти занадто розумний!

Ренкін. Ти приніс мені тільки видатки й турботи, Гассане, і ти це знаєш. Хіба я брав колись гроші за ліки для твоєї дружини та дітей?

Гассан (філософськи). Пророк завжди дозволяє нам просити, Бікуре. (Весело йде в дім разом з хлопчаками).

Дрінквотер. Зважився про всяк випадок спробувати. Людська натура скрізь однакова. Ці погани нічим од нас з вами не різняться, добродію.

До саду вступають чоловік і жінка, обоє англійці. Чоловік добре вже літній, але не охоче миритися із старістю. Він чисто поголений; чоло йому розумне, квадратове, ніс енерґійний з упертими ніздрями і міцно стулені вуста; видно, що свого часу йому доводилося глушити роздратовання і гнів.

Він звик прибирати собі владного та величного вигляду, але тепер, коли він лише турист, він намагається простіше та легше ставитися до життя, що ще підкреслюється його білим капелюхом та легким спортсменським костюмом. Дама віком від тридцяти до сорока років; вона висока на зріст, дуже гарна, симпатична, розумна, ніжна й обдарована гумором. Вбрання на ній вміло просте, це не скромний костюм і гетри, що їх носять діловиті туристки, а блузка й солом’яний капелюшок з квітами, неначе вона живе в сусідньому котеджі й зайшла випити чаю. Це жінка надзвичайно життєрадісна та м’якосерда; вона починає випадкові знайомства з тої стадії, якої англійці звичайно досягають після тридцятилітнього знайомства, якщо тільки вони взагалі здатні її досягти. Вона привітно і жваво звертається до Дрінквотера; останній, усміхаючись, дивиться на неї і тримає шапку в руці. Вигляд його виявляє палке привітання. Чоловік же, навпаки, ідучи садом, тримається ближче до дому, інстинктивно зберігаючи деяку відстань між собою та іншими.

Дама (до Дрінквотера). Добридень. Це ви місіонер?

Дрінквотер (скромно). Ні, леді, не хочу вас дурити, хоч ваша помилка цілком природна. Я один із обла-годіяних місіонером, його перший навернений, смиренний англійський моряк, ваш земляк, леді, і земляк лорда. Ось містер Ренкін, найневтомніший працівник на найубогішому винограднику цього узбережжя; (знайомлячи їх) містер Ренкін — сер Ґовард Геллем (делікатно відходить у дім).

Сер Ґовард (до Ренкіна). Вибачте, що ми до вас вдираємось, містере Ренкін. Але нам не лишається іншого виходу, бо тут немає готелю.