Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Валпол хоче щось говорити, але Б. Боннінґтон раптово й запально читає далі, перебиваючи його.

Гаси, гаси той недогарок,

Не додаси нічого до прокляття...

Валпол (м’яко, бо почуття Б. Боннінґтона, безглуздо висловлені в даному разі, надто щирі й людяні, щоб з них можна посміятися). Так, Боннінґтоне, смерть змушує людей іти таким шляхом...Я не знаю чому, але воно так. До речі, чи ми виходимо звідси? Чи не пора вже нам вибратись? А може, нам краще почекати, доки не повернеться місіс Дюбеда?

Сер Патрік. Я думаю, що нам краще піти. Ми можемо розказати покоївці, що треба робити.

Вони беруть свої капелюхи й ідуть до дверей.

М-с Дюбеда (виходить із сусідньої кімнати, чудово й прекрасно одягнена, осяйна, з великою хусткою пурпурового пишно гаптованого шовку на плечах). Мені дуже шкода, що я змусила вас чекати.

Сер Патрік. Не варто про це згадувати, мадам.

Б. Боннінґтон. (Здивовані, всі разом зніяковіло жебоніють). Зовсім ні, зовсім ні.

Ріджон. То байдуже.

Валпол. Принаймні нема про що говорити.

М-с Дюбеда (підходячи до них). Я почуваю, що мушу ще раз потиснути руку його друзям, перш ніж ми розлучимося сьогодні. Ми разом зазнали великого привілею та глибокого щастя. Я думаю, що відтепер надалі ми вже не можемо вважати себе за звичайних людей. Ми були свідками чудового явища, і це дає нам віру, це визначає певний ідеал, якого ніхто інший не має. Життя завжди буде чудове для нас, — смерть завжди буде прекрасна для нас. Невже ми не можемо потиснути одне одному руки?

Сер Патрік (тиснучи руки). Пам’ятайте ж — усі документи краще передати нотаріусові. Нехай він сам у всьому розбереться і все влаштує. Ви ж знаєте, цього вимагає закон.

М-с Дюбеда. О! Дякую вам! Я цього не знала. (Сер Патрік виходить).

Валпол. Прощавайте. Я сам себе лаю. Я мусив домагатись операції. (Виходить).

Б. Боннінґтон. Я пришлю відповідних людей; вони знають, що треба робити: ви не матимете ніяких турбот. Прощавайте, моя мила пані. (Виходить).

Ріджон. Прощавайте! (Пропонує свою руку).

М-с Дюбеда (з лагідною величністю відхиляючи руку). Я сказала: «Його друзям», сер Коленсо. (Він кланяється й виходить).

Вона знімає велику шовкову хустку та йде в глиб сцени, щоб прикрити небіжчика.

Дія п’ята

Одна з невеличких картинних ґалерей на Бонд-стріт. З обох боків від входу розвішано картини. Близько від середини ґалереї стоїть письмовий стіл, за яким модно одягнений секретар сидить спиною до входу, читаючи коректу каталога. Кілька відбитків нової книжки лежать на конторці, на циліндрі та розкішному біноклі. Збоку, ліворуч, трохи позад нього, невеличкі двері, на яких написано «Приватне». Поблизу від нього, з того ж самого боку, м’яка лавка паралельно до стін, укритих картинами Дюбеда. Два паравани, також укриті картинами, стоять недалеко від кутків, праворуч і ліворуч від входу.

Дженніфер дуже гарно одягнена й, очевидно, дуже щаслива й вдоволена, входить у ґалерею через двері з написом «Приватне».

Дженніфер. Каталоги вже готові, містере Денбі?

Секретар. Ще ні.

Дженніфер. Який сором! Пройшло вже чверть години. Менш як за півгодини почнеться приватний огляд.

Секретар. Я думаю, що мені краще збігати до друкарні й підігнати їх.

Дженніфер. О, коли б ви були такий добрий, містере Денбі! Я тим часом сяду на ваше місце.

Секретар. Коли хто прийде завчасно, не зважайте на нього. Доглядач не пропустить нікого, не знавши його. У нас є кілька людей, що люблять приходити раніш від публіки, люди, які справді купують і ми справді раді їх стрінути. А ви бачили замітки в «Пензлі та олівці» і в «Мольберті»?

Дженніфер (обурено). Так, найганебніша річ! Вони пишуть так поблажливо, ніби були начальниками над містером Дюбеда. Забравши стільки сиґар й сандвічів, що вони їх дістали від нас у день преси, випити стільки трунків, що ми їм поставили, — я, справді, вважаю, що вони безчесно зробили, написавши так. Я сподіваюсь, ви не послали їм на сьогодні квитків?

Секретар. О, вони вдруге не прийдуть: сьогодні не буде сніданку. Перші відбитки вашої книжки вже прислали. (Показує на нові відбитки).