Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона витерла мокрі руки об раппу, а батько, скреготнувши зубами, схопив пульт від телевізора й накрутив гучність так, що йорубські репліки акторів майже заглушили материн голос.

— Можеш прикидатися, що не слухаєш мене, — піддражнила вона, плеснувши долонями. — Але ти не зможеш вдати, що наші діти померли так, як повинні були. Еме, ми з тобою знаємо, що це не так! Піди подивися. A na eme ye eme — це не нормально, ніде такого нема. Батьки не повинні ховати власних дітей — має бути навпаки!

Хоч телевізор і лишився ввімкнутим, і звукові ефекти з фільму ревіли з екрана сиренами, материні слова накрили кімнату ковдрою тиші. Горизонт надворі укривався сірою імлою важких хмар. Щойно мати договорила й опустилася на одну з канапок, небом пролетіли вибухи грому, пославши на землю просяклий дощем вітер, що з розмаху грюкнув кухонними дверима. Тієї ж миті зникла електрика, зануривши кімнату в майже повну темряву. Батько позакривав вікна, але не засунув завіски, щоб впустити всередину бодай стільки світла, скільки його ще лишилося на вулиці. Він мовчки повернувся на своє місце, осаджений легіонами, що їх породили материні слова.

Материне місце у просторі буття поступово зменшувалося з кожним днем. Її оточили звичайні слова, типові мотиви, знайомі пісні, і всі вони стали ворогами, чия єдина мета полягала у знищенні без сліду її єства. Знайоме тіло Нкем, її довгі руки й довге заплетене волосся — які мати раніше обожнювала — зненацька стали для неї ненависними. А одного разу, коли Нкем спробувала вмоститися до неї на коліна, вона назвала її «ця штука, що до мене лізе», чим геть відлякала дівчинку. Батька, котрий на той час занурився у світ «Ґардіан», це стривожило.

— Сили небесні! Ти це насправді, Адаку? — нажахано спитав він. — Ти справді отак повелася із Нкем?

Після його слів вираз материного обличчя різко змінився. Ніби бувши сліпою, а тоді раптом повернувши собі зір, вона оглянула Нкем із силуваною уважністю, і її рот розкрився. Перевівши погляд із Нкем на батька й назад, вона сказала:

— Це ж Нкем, моя донька, — так, ніби одночасно і здогадувалася, і стверджувала, і питала.

Батько стояв, наче його обидві ноги прибили до землі. Хоч його рот і відкрився, він не заговорив.

Тоді мати знову сказала:

— Я не знала, що то була вона, — а він тільки кивнув і, піднявши до грудей Нкем, яка плакала і смоктала пальця, тихенько вийшов з нею надвір.

У відповідь на це мати заплакала:

— Я не знала, що то була вона, — сказала.

Наступного дня батько приготував сніданок, тоді як мати, вдягнена у светри, ніби захворіла на застуду, шморгала носом у своєму ліжку й відмовлялася вставати. Вона пролежала увесь день аж до самого заходу сонця, а тоді вийшла зі своєї кімнати до нас у вітальню, де ми всі дивилися телевізор із батьком.

— Еме, ти бачиш білу корову, що пасеться он там? — спитала вона, показуючи пальцем в інший бік кімнати.

— Що? Яку корову?

Вона нахилила голову й гортанно засміялася. Її губи були сухі й потріскані.

— Хіба ти не бачиш, як вона стоїть отам і жує траву? — зажадала знати вона, розкривши долоню.

— Що це ще за корова, подруго моя?

Вона говорила з такою впевненістю в погляді, що батько коротко обвів очима кімнату, ніби й справді очікуючи побачити в ній корову.

— Еме, чи ти осліп? Це тому ти не бачиш яскраво-білої корови?

Вона вказала на мене, я сидів на стільці збоку з подушкою на колінах. Я не міг повірити тому, що почув. Мене так здивувало, що вона вказала в мій бік, що я розвернувся подивитися — ніби таке було можливо — чи стоїть позаду мого стільця корова. І лише тоді зрозумів, що насправді мати вказувала на мене.

— Ось ще одна, а ось інша, — продовжувала вона, вказуючи на Обембе й Девіда, — а ще одна їсть надворі, а ще одна у цій кімнаті — вони пасуться скрізь. Еме, як це ти їх не бачиш?

— Та закрий же ти рота! — заревів батько. — Про що ти балакаєш? Сила небесна! Відколи це твої діти стали для тебе коровами, що пасуться в домі?

Він згріб її й попхав до спальні. Вона спотикалася, її заплетене в коси волосся спадало на обличчя, а масивні груди танцювали під попелястим светром.

— Облиш мене, облиш, дай подивитися на світленьких білих корів! — кричала вона, поки вони боролися.

— Мовчи! — вигукував батько щоразу, як вона щось казала.

Її голос дивно вищав, а батько продовжував пхати її перед собою. Побачивши їхню боротьбу, Нкем завела плач. Обембе взяв її на руки, але вона затупала по ньому ногами й ще гірше заплакала за матір’ю. Батько затягнув матір до їхньої кімнати і замкнув двері. Вони залишалися там тривалий час, і нам іноді було чутно їхні голоси. Нарешті батько вийшов і попросив нас піти до своєї кімнати. Він також попросив Девіда і Нкем посидіти трохи з нами, поки він сходить по хліб. Була вже десь шоста година вечора. Вони погодилися, але щойно замкнувши свої двері, ми почули протяжний звук, яким сунулися підлогою ноги, грюкіт дверей об стіну й несамовитий крик: «Еме, облиш мене, облиш, куди ти мене тягнеш?!», і звук важкого батькового дихання. А тоді гучно грюкнули і зачинилися парадні двері.

Мати зникла на два тижні. Як я пізніше дізнався, вона пролежала цей час у психіатричному шпиталі, схована від усіх, ніби була небезпечною вибуховою речовиною. В її розумі стався катастрофічний вибух, і її сприйняття знайомої дійсності розлетілося на друзки. Її органи чуття набули такої надприродної сприйнятливості, що цокання годинника в палаті перетворювалося в її вухах на дзижчання дриля. Звук щурячих лапок їй здавався калатанням багатьох дзвонів.

У неї розвинулася руйнівна ніктофобія, тож кожна ніч стала вагітною матір’ю, що народжувала жахіття, котрі її переслідували. Великі предмети стискалися до мікроскопічних розмірів, тоді як маленькі роздувалися, розпухали й ставали страхітливими. Ожиле листя ачари, списової трави, на довгих колючих стеблах — із надприродною здатністю рости не по днях, а по хвилинах — зненацька оточило й почало потихеньку вичавлювати її з дійсності. Поки її мучили видіння цієї рослини — і лісу, в якому, на її переконання, вона знаходилася, — вона почала бачити й інші речі. Її батько, котрому відірвало кілька шматків тіла снарядом у битві на біафранському фронті під час громадянської війни 1969 року, часто приходив, щоб потанцювати посеред лікарняної палати. Здебільшого він танцював, звівши догори обидві руки, у своєму довоєнному тілі. Втім, бувало, — і в такі часи вона кричала найголосніше — він приходив у своєму воєнному/повоєнному тілі, з однією рухомою рукою й обрубком скривавленої плоті. Іноді він ласкавими словами підманював її до себе, щоб танцювати разом. Але серед усіх цих марев видіння орди павуків затьмарювало усі інші. І під кінець другого тижня у медичному закладі з її оточення прибрали найменшу павутинку й прибили до стіни кожного павука. Здавалося, що з кожним знищеним павуком, з кожною чорнуватою плямою на стіні вона наближалася до одужання.

У ті дні, поки її не було, нам було важко. Нкем плакала майже безперестанку й ніяк не хотіла втихомирюватися. Я багато разів пробував співати їй пісень — колискових, яких їй часто співала мати, — але вона не бажала їх чути. Намагання моїх братів також більше нагадували cізіфову працю. Коли батько одного ранку побачив Нкем у стані безпорадного горя, він оголосив, що повезе нас побачитися з матір’ю. Нкем одразу припинила плакати. Перш ніж ми вийшли з дому, батько, котрий куховарив на всю родину, відколи мати залишила дім, зготував нам сніданок — омлет із хлібом. Після сніданку Обембе пішов з ним до двору Іґбафе набрати кілька відер води — наша-бо криниця була замкнена з того дня, як із неї витягли Боджу. Тоді ми одне за одним вмилися й одяглися. Батько убрався у велику білу футболку з пожовклою від прання шиєю. У нього відросла незвично пишна борода, котра абсолютно змінила його зовнішній вигляд. Ми всі пішли за ним до машини, і Обембе сів попереду, а ми з Девідом і Нкем умостилися позаду. Він не сказав ані слова, а тільки замкнув двері, опустив вікно й завів двигуна.