Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я похитав головою.

— Через те саме — через розбрат.

— Так, — пробурмотів я.

— Але знаєш, чому Іке й Боджа були розділені? — він передбачив, що я не знатиму відповіді, тож не чекав довго, а одразу відповів: — Через пророцтво Абулу. Вони загинули через пророцтво Абулу.

Він поклав пальці однієї руки на зворотний бік долоні іншої й задумливо почухав її, не помічаючи білих смуг, що утворювалися на його сухій шкірі. Ми трохи посиділи мовчки, і мій розум поплив назад, наче я покотився на роликових ковзанах зі стрімкого ухилу спиною вперед.

— Абулу вбив наших братів. Він наш ворог.

Його голос ніби надломився, і слова долинули, як шепіт з іншого краю печери. Хоч я знав, що прокляття Абулу змінило Ікенну, я не вважав, що навіжений був прямо причетний до всього так, як описав мій брат. Я ніколи не думав, що його можна прямо звинуватити, хоч і бачив ознаки того, що саме він прищепив моєму братові страх. Але коли мій брат вказав на це, до мене дійшло, що це правда. Я міркував над цим, а Обембе підтягнув коліна до грудей і обійняв їх руками, стягнувши простирадло так, що з-під нього визирнув матрац. А тоді, повернувшись до мене й поставивши одну руку на ліжко так, що вона продавила матрац аж до дошки, він махнув кулаком у повітрі й сказав:

— Я вб’ю Абулу.

— Нащо тобі це робити? — жахнувся я.

Він обвів моє обличчя очима, які швидко затуманювалися сльозами, й сказав:

— Я зроблю це заради них, бо він убив наших братів. Я зроблю це заради них.

Приголомшений, я дивився, як він спершу пішов замкнути двері, а тоді подався до вікна. Він сягнув рукою до кишені шортів. Тоді я побачив спалахи двох спроб запалити сірника. На третій раз він зашкварчав, а невдовзі з’явився і згас маленький вогник. Я був шокований. Після вогника залишилося видовище братового силуета з цигаркою в роті й диму, що клубився вгору й у нічну темряву. Я ледь не вискочив з ліжка. Я не знав, я подумати не міг, я навіть не здогадувався, що сталося і як.

— Цигар… — забелькотів я.

— Так, але цить. Воно тебе не обходить.

За частку секунди його силует став силою, що навалилася на ліжко просто переді мною, а над його головою плавно тягнувся вгору дим від цигарки.

— Якщо ти їм розповіси, — сказав він, і його очі сповнилися неймовірною кількістю темряви, — то тільки збільшиш їхні страждання.

Він видихнув дим у вікно, а я з жахом стежив, як мій брат, який був лише на два роки старший за мене, курить і плаче, мов дитина.

Те, що мій брат прочитував, змінювало його і ставало його переконаннями. Він вірив у них. Тепер я знаю, що те, в що людина повірить, часто стає її постійним переконанням, а постійне буває незнищенним. З моїм братом так і було. Вивернувши мені на голову свій намір, він віддалився від мене і щовечора придумував за цигаркою нові ідеї. Він читав і читав, іноді видершись на мандаринове дерево у дворі. Він не приймав моєї нездатності бути хоробрим заради братів і нарікав, що я не бажаю вчитися з книжки «Усе розпадається» Чинуа Ачебе і битися проти нашого спільного ворога — навіженого Абулу.

Хоч батько й намагався повернути нас у ті часи, за яких ми жили до його від’їзду з Акуре, — чистісінько-білі, мов яєчна шкаралупа, — мого брата це не зворушило. Його не цікавили нові фільми, що батько приносив додому: нові стрічки з Чаком Норрісом, нова частина пригод Джеймса Бонда, ще один фільм під назвою «Водяний світ» і навіть кіно з нігерійськими акторами — «Життя в кабалі».

Вичитавши десь, що коли намалювати ескіз будь-якої проблеми й візуалізувати увесь стан речей, то ту проблему можна легше вирішити, Обембе проводив більшу частину днів, малюючи паличкасті людські фігурки, що зображали його плани помсти за наших братів, а я тим часом сидів поруч і читав. Одного дня я натрапив на ті малюнки, і вони мене нажахали. На першому, нашкрябаному гострим олівцем, Обембе жбурляє в Абулу камінням, і той падає й помирає.

На іншому, місцем дії якого було обрано район коло кювета, де стояв фургон Абулу, Обембе розмахує ножем, і його паличкасті ноги зображені в русі, а я йду за ним слідом. Там також видно далекі дерева й свиней, що вошкаються неподалік. А тоді, намалювавши частину зображеного прозорим, він показує, як його паличкасте втілення заходить до фургона й стинає Абулу голову — як Оконкво, коли той убив посланця.

Ці ескізи мене вжахнули. Я тримав аркуші, роздивляючись їх, і мої руки тремтіли, а тоді Обембе вийшов з туалету, де пробув близько десяти хвилин.

— Чого це ти до них придивляєшся?! — люто закричав він, штовхнувши мене так, що я впав на ліжко, тримаючи в руці той листок.

— Віддай зараз же! — шаленів він.

Я жбурнув аркушем в його бік, і він підняв його з підлоги.

— Навіть не думай ще раз брати щось із цього столу, — проревів він. — Ти чув мене, тупоголовий?

Я лежав на ліжку, прикриваючи рукою обличчя, бо боявся, що він може мене вдарити, але він тільки поклав папірці до своєї шафи й прикрив їх одягом. Тоді він підійшов до вікна й став коло нього. Знадвору чулися голоси дітей, які гралися, сховані від наших очей високою огорожею. Одним з них був Іґбафе, хлопець, з яким ми ходили рибалити на річку. Його голос коли-не-коли розносився над рештою: «Так, так, пасуй мені, бий! Бий! Бий же!!! Тьху, що ж ти робиш?» Знову почувся сміх і хекання забіганих дітей. Я сів на ліжку.

— Обе, — покликав я свого брата як тільки міг спокійно.