Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поки що ми не знаємо, але ми докладно все розслідуємо. Члени нашої команди… — почав казати він, а тоді закашлявся в долоню, трохи здригаючись тілом.

Батько пробурмотів:

— Будьте здорові, — і чоловік подякував йому.

— Я хотів сказати, що наша команда веде пошуки, — продовжив він, сплюнувши у хустинку. — Але, розумієте, навіть ці намагання будуть марними, якщо не оголосити нагороду, і то дуже скоро. Я хочу сказати, що тоді ми залучимо собі на допомогу всіх людей міста. — Він розкрив книжку у твердій палітурці, що лежала перед ним і, здавалося, уважно вчитався в неї, промовляючи: — Коли на столі лежатимуть гроші, я впевнений, що люди відгукнуться. Бо коли ні, то наші зусилля будуть подібні до підмітання вулиці вночі, тобто при тьмяному світлі місяця.

— Я розумію, про що ви, заступнику, — сказав батько трохи згодом. — Але я хочу довіритися в цьому своїм інстинктам і дочекатися, поки ви завершите етап попередніх пошуків, перш ніж переходити до моїх персональних планів.

Заступник голови швидко закивав.

— Щось мені підказує, що він десь у безпеці, — продовжував батько. — Просто ховається, наляканий тим, що зробив.

— Так, може бути, — сказав заступник голови, трохи підвищивши голос. Здавалося, йому було незручно на власному стільці — він налаштовував його спинку, сіпаючи за важіль під сидінням, клав руки на стіл і механічно перебирав ними аркуші паперу, розкидані по всій його поверхні. — Знаєте, дитина, та навіть і дорослий, скоївши таку жахливу річ… тобто, убивши кровного брата… мусить бути налякана. Він може злякатися поліції, навіть вас, своїх батьків, а ще майбутнього — та всього на світі. Може навіть бути, що він утік із міста.

— Так, — сказав батько жалобним голосом і похитав головою.

— До речі, — сказав полісмен, клацнувши пальцями. — Ви не питали якихось своїх родичів, які живуть неподалік…

— Питав, але я не думаю, що це вірогідно. Мої сини рідко навідували наших родичів у селі, хіба що як були геть малими, і то ніколи без мене чи їхньої матері. Та й більшість наших родичів живе тут, і ніхто його не бачив. Вони приходили на похорон його брата, який закінчився якихось кілька годин тому.

Заступник голови на мить зустрівся зі мною очима, коли я глипав на нього, розмірковуючи про разючу схожість, яку він мав із військовим у темних окулярах з портрету позаду себе — із нігерійським диктатором, генералом Сані Абачею.

— Я розумію, про що ви. Ми зробимо все можливе, але сподіваємося, що він повернеться сам — коли прийде час.

— Ми теж на це сподіваємося, — кілька разів приглушено повторив батько. — Дякую за ваші зусилля, сер.

Чоловік ще спитав про щось у батька, але я не розчув, бо знову провалився у спогад — перед моїми очима вкотре постав Ікенна з ножем у животі. Батько з полісменом підвелися, потисли одне одному руки, і ми вийшли з того кабінету.

Боджа також був грибком, що викриває себе сам. Після чотирьох сповнених муки днів, за які ні в кого з нас не з’явилося й гадки про те, що з ним сталося і куди він подівся, він нарешті показався. Він пожалів матір, яка ледь не помирала з горя, або, може, він якось дізнався, що все це витіпує сили з батька, котрий не міг сидіти вдома, бо мати постійно лаяла його й звинувачувала. Коли батько заїхав до двору наступного ранку після того, як помер Ікенна, вона підбігла до нього, розкрила дверцята машини, витягла його з неї під дощ і закричала, душачи його коміром сорочки:

— Хіба я тобі не казала? — ридала вона. — Хіба я не казала, що вони вириваються з моїх рук? Хіба не казала, хіба не казала? Еме, хіба ти не знав, що поки стіна не розкриє рота, роззявивши свої тріщини, ящірки в неї не позалазять? Еме, хіба ти не знав? — Вона не відпускала його, навіть коли місіс Аґбаті, розбуджена криком, прибігла на наше подвір’я, благаючи матір впустити батька до будинку. — Ні, не впущу, — впиралася мати, плачучи ще сильніше. — Поглянь на нас, поглянь. Ми порозкривали роти, Еме, ми широко порозкривали роти й ковтнули цілу зграю ящірок.

Я не можу забути, як батько, який ледве міг дихати й промок під дощем, зберігав такий спокій, який — до того я міг заприсягнутися — був йому просто недоступний, а тоді хтось відтягнув матір від нього. Багато разів за минулі чотири дні вона пробувала нападати на нього, і її часто стримували люди, які приходили нас втішати. Мабуть, Боджа також зглянувся над Нкем, яка всюди ходила слідом за батьком і безперервно рюмсала, бо мати не могла з нею няньчитися. Обембе здебільшого придивлявся за Девідом, котрий іноді теж плакав без причини і одного разу отримав стусана від матері, коли надто їй надокучив. Мабуть, Боджа побачив усе це і зглянувся й на нас. Або він просто був змушений відкритися, бо не міг ховатися далі. Цього ніхто ніколи не знатиме напевне.

Він явив себе невдовзі потому, як ми з батьком повернулися з поліційного відділку. Його фотографія, на якій він пригнувся й простягнув руку до фотографа, ніби приготувався збити його з ніг, щойно проскочила в рекламному блоці каналу OSRC під заголовком «Зник безвісти», одразу після ролика про те, як натовп зустрічав олімпійську «команду мрії» Нігерії, коли вона прибула до Лаґосу зі Сполучених Штатів, привізши золото Олімпіади з футболу серед чоловіків. Ми їли ямс із соусом з пальмової олії — Обембе, батько, Девід і я. Мати лежала на килимі в іншій частині вітальні, і досі вбрана в чорне. Нкем сиділа на руках мами Бозе, аптекарки. Одна з наших тітоньок, остання із жалібниць, які ще залишилися з нами, але котра мала поїхати нічним автобусом того ж вечора до Аби, сиділа коло мами Бозе й матері. Мати балакала з жінками про душевний спокій, і про те, як люди відгукнулися на горе, що спіткало нашу родину, а я зосередився на екрані телевізора, де Джей-Джей Окоча з «команди мрії» саме тиснув руку генералові Абачі на президентській віллі «Азо Рок», коли місіс Аґбаті, наша сусідка, забігла в наші передні двері. Вона прийшла набрати води з колодязя, нашого колодязя в одинадцять футів завглибшки, про який казали, що він найглибший у цілому районі. Наші сусіди, особливо Аґбаті, часто ходили до нього, коли їхні колодязі пересихали або мали недостатньо води.

Вона впала на порозі дверей і загукала:

— Ewooooh! Ewooooh!!

— Боланле, що сталося? — спитав батько. Почувши її крики, він підскочив.

— Він… у тому колодязі, о-о-о, ewoooh, — спромоглася сказати місіс Аґбаті, ридаючи й скорботно звиваючись на підлозі.

— Хто? — голосно спитав батько. — Що, хто в тому колодязі?

— Там, там, у колодязі, — повторила жінка, котру Боджа не любив і часто називав ashewo, бо якось побачив, як вона заходила до мотелю «Ла Рум».

— Я питаю — хто? — але спитавши, він вибіг із будинку. Я кинувся за ним, а Обембе — за мною.

Колодязь із трохи погнутою металевою лядою був заповнений водою вище рівня восьми футів. Сусідчине пластмасове відро лежало у вогкому дрібноземі коло колодязя. На поверхні води плавало тіло Боджі, а його одяг утворював парашут, роздутий, наче повітряна куля. Одне око в нього було розплющене, і його було ясно видно крізь чисту воду. Інше було заплющене й запухле. Його голова наполовину висунулася над водою, впираючись у вицвілу цеглу стінок криниці, а світлі долоні плавали на поверхні так, ніби він лежав в обіймах когось невидимого для очей інших.

Колодязь, у якому він сховався, а тоді з якого з’явився знову, завжди був частиною його історії. За два роки до того самиця яструба — мабуть, сліпа чи скалічена в якийсь інший спосіб — упала до відкритого колодязя і втопилася. Пташку, як і Боджу, не помічали в ньому багато днів, тож вона просто лежала собі тихенько під водою, як отрута у кровотоці. А коли надійшла година, вона набухла і сплила вгору, але на той час уже почала розкладатися. Це сталося приблизно тоді, коли Боджу навернула до віри Велика хресна хода, організована німецьким проповідником і євангелістом Райнхардом Боннке у 1991 році. Після того як пташку витягли з криниці, Боджа, переконаний, що коли над чимось помолитися, то воно тобі не зашкодить, оголосив, що помолиться над водою і вип’є її. Він поклався на такий уривок із Письма: «Уздріть же, що Я наділив вас владою ступати по зміях і скорпіонах, і по злосилі усякій, і ніщо і ніяк не зможе вам зашкодити». Поки ми чекали на службовців з міністерства у справах води, яких викликав батько, щоб вони очистили воду, Боджа випив її цілу чашку. Боячись, що він може померти, Ікенна видав його, чим нагнав паніки на батьків. Заприсягнувшись суворо відшмагати Боджу пізніше, батько повіз його до шпиталю. Результати досліджень, що показали відсутність будь-якої загрози життю, принесли всім неабияке полегшення. Тож тоді Боджа переміг криницю, але кілька років потому криниця перемогла його. Вона його вбила.

Коли його витягли, форма його тіла постала неймовірно зміненою. Обембе стояв і з жахом дивився на мене, а навколо почав збиратися натовп з усіх куточків району. У невеликих громадах Західної Африки у ті дні новина про трагічну подію розповсюджувалася, мов лісова пожежа у сезон харматану. Щойно жінка заголосила, люди — знайомі й незнайомі — посунули до нашого двору, поки геть його не заповнили. На відміну від місця смерті Ікенни, ані я, ані Обембе не намагалися перешкодити тому, щоб Боджу забрали геть. Обембе поводився не так, як тоді, коли, відійшовши від нескінченного повторювання слів «червона річка червона річка червона річка», він тримав голову Ікенни в руках і несамовито намагався надути в його рота кисню, благаючи: «Іке, отямся, будь ласка, отямся, Іке» — аж поки містер Боде не стягнув його з Ікенни. Цього разу, коли батьки були вдома, ми дивилися з веранди.

Людей стало так багато, що ми ледве бачили, що відбувалося на подвір’ї, бо люди Акуре й більшості містечок Західної Африки були голубами: пасивними створіннями, які ледаче сновигали ринками чи гральними майданчиками, переступаючи з ноги на ногу, ніби чекаючи нової звістки чи плітки і збираючись у гурт щоразу, коли на землю кидали жменю зерна. Усі тебе знали, і ти знав усіх. Кожен був тобі братом, і ти був кожному братом. Було важко кудись піти, щоб тебе не побачив хтось, хто знав твого брата чи матір. Усе це поширювалося на всіх наших сусідів. Містер Аґбаті прибіг у самих лише коричневих шортах і білій майці. Батько й мати Іґбафе прийшли в однаково забарвленому традиційному вбранні, бо щойно прибули з якоїсь урочистості й не мали змоги перевдягтися. Прийшли й інші люди, включно з містером Боде. Саме він заліз до колодязя й витягнув Боджу. Як я зрозумів із коментарів людей, спочатку він заліз туди по спущеній у воду драбині й спробував потягнути Боджу однією рукою, але мертва вага Боджі й не думала рухатися. Тоді містер Боде вперся однією рукою в стінку колодязя й знову потягнув Боджу вгору. Цього разу сорочка Боджі тріснула попід пахвою, а драбина опустилася глибше. Побачивши це, чоловіки нагорі міцно схопили її, щоб вона не поїхала далі. Троє чоловіків тримали останнього, хто тримав драбину, за пояс і ноги. Але коли містер Боде зробив третю спробу, спустившись щаблями драбини трохи нижче, він нарешті витягнув Боджу з водяної гробниці, в якій той пролежав мертвим усі ці дні. І так само, як коли повстав із мертвих Лазар, натовп схвально закричав.