Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько всадовив мене на ліжко до матері, але вона відсахнулася, скрикнувши:

— Облиш мене! Іди геть! Облиш мене саму!

— Облишити, кажеш, га? — спитав батько, зводячись на ноги. Його обличчя втратило барви, а збоку на голові різко проступили вени. — Поглянь на себе, поглянь, як ти поводишся на очах решти своїх дітей. Адаку, хіба ти не знаєш, що нема такого видовища, від якого очі заплакали б кров’ю? Хіба ти не знаєш, що нема такої втрати, яку ми не зможемо пережити? — Він махнув на неї долонею з розчепіреними пальцями, провівши від її голови до ніг.

— Тоді марній далі, давай, марній собі.

Я помітив, що Девід, який стояв коло мене, тримався рукою за мою сорочку. Поглянувши на нього, я побачив, що він от-от заплаче. У мене раптом виникла потреба обійняти його й зупинити його сльози, тож я підтягнув його ближче й притиснув до себе. Я вдихнув запах оливкової олії, якою того ранку намастив йому голову, і згадав, як Ікенна, бувало, купав мене, коли я був малим, і тримав мене за руку, коли вів до школи. Я був сором’язливою дитиною, яка дуже боялася вчителів з їхніми ціпками, і не піднімав руку, коли мене припирало сказати: «Перепрошую, пані, мені треба піти зробити ка-ка». Натомість я подавав голос і щосили кричав мовою іґбо, щоби Боджа, чий клас був відділений від мого лише дерев’яною перетинкою, почув мої слова: «Братику Боджо, achoro mi iyun insi». Тоді Боджа вискакував зі свого класу й відводив мене до лятрини, поки всі його й усі мої однокласники аж падали від сміху. Він чекав, поки я зроблю своє, витирав мене й повертав до мого класу, де вчитель шмагав мене за те, що я зриваю урок. Таке траплялося багато разів, і Боджа ніколи не нарікав.

Батько більше не дозволив нам з Обембе ходити до шпиталю. Він іноді брав Нкем і Девіда навідати матір разом із собою, і то лиш тоді, коли вони так його діставали, що він уже не міг терпіти. Мати залишалася під замком ще три тижні. Ті дні були холодні й неприродні, і навіть вітер, що дув щоночі, підвивав, як вмираючий звір. Наприкінці жовтня почався сезон харматану, коли сухий пропилюжений вітер із Сахари на півночі Нігерії летить до океану, обвіваючи більшу частину Африки південніше Сахари, — прийшов наче за одну ніч, розвісивши густий, непроникний туман, що довго висів купчастим тентом навіть після сходу сонця над усім Акуре, наче накривши місто потойбічною марою. Батько заїхав до нашого двору, везучи в машині матір. Її не було п’ять тижнів, і вона схудла вдвоє. Її світленька шкіра потемнішала, ніби вона безперестанку засмагала незліченну кількість днів. Її руки вкрилися цятками шрамів від уколів у вени, а один з великих пальців був обліплений пластиром, під яким трималося чимало вати. Хоч і було зрозуміло, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше, нам було важко сприйняти всю неосяжність змін, що з нею сталися.

Батько охороняв її, наче яйце рідкісної пташки, й часто кишкав на нас — здебільшого на Девіда, — наче ми були мошвою. Тільки Нкем дозволялося крутитися коло неї. Він переказував нам її слова і заводив її до їхньої кімнати, коли хтось приходив навідатися. Він тримав її стан у таємниці від усіх, окрім найближчих друзів, і збрехав сусідам, що більшість часу вона була відсутня, бо їздила до нашого села коло міста Умуагія, щоб побути зі своєю родиною і набратися сил після втрати дітей. Він якнайсуворіше застеріг нас, узявшись руками за мочки вух, щоб ми нікому не розповідали про материну недугу.

— Навіть комарі, що дзижчать коло ваших ліжок, — і ті не мають про це дізнатися, — попереджав він.

Він і надалі готував страви, подаючи їх спочатку їй, а тоді нам. Він один вів усе господарство.

Якось майже через тиждень після її повернення ми вловили уривки розмови, що здалася нам напруженою суперечкою, яка велася пошепки й за причиненими дверима. Ми з Обембе ходили в кіно коло пошти, а коли повернулися, то побачили, що батько виносить коробки, в яких Ікенна тримав багато своїх книжок і малюнків. На місці, де ми грали в футбол, вже височіла купа речей, що належали нашим братам. Коли Обембе спитав, чому він хоче їх спалити, батько відповів, що на цьому наполягла мати. Вона не хотіла, щоб прокляття, яке лежало на наших братах — прокляття Абулу, — перейшло на решту нас через дотик до їхніх речей. Він не звернув до нас очей, поки пояснював нам це, а договоривши, похитав головою й знову зайшов до будинку взяти інші речі, поки не випорожнив усю кімнату. Письмовий стіл Ікенни стояв відіпхнутий до фіолетової стіни, вкритої нарисами олівцем і акварельними малюнками. Його перекошений стілець стояв зверху на тому столі. Батько вийшов надвір з останніми торбами речей Боджі й висипав їхній вміст на купу. Він докинув туди стару гітару Ікенни, котру йому дав музика-растафарієць, що, бувало, розважав народ на вулиці, коли Ікенна був малим. Той чолов’яга з дредами, що спускалися аж на груди, часто награвав Лакі Дубе і Боба Марлі, збираючи навколо себе чимало дітей і дорослих з нашого району. Він багато разів співав під кокосовим деревом перед нашими ворітьми, і часто Ікенна — попри заборону батьків — танцював коло нього, розважаючи публіку. Його стали називати «раста-пацаном» — і батькові довелося викорінювати це прізвисько з нашого вжитку силою просвітницького прочухана.

Ми дивилися, як батько хлюпав на купу керосином із червоної каністри, виливши усе, що ми мали вдома, до останньої краплини. А тоді, кілька разів поглянувши на матір, він чиркнув сірником. Купа зайнялася й пахнула в повітря клубами диму. Поки вогонь поглинав речі Ікенни й Боджі — усе те, чого вони торкалися на цьому світі, — моє тіло пронизало тисячею цвяхів — відчуттям їхнього кінця. Я добре пам’ятаю, як боролося з вогнем улюблене вбрання Боджі, його каптан. Щойно його торкнулося полум’я, він розгорнувся, ніби був живою істотою, що бореться за життя, а тоді почав потроху згортатися й жухнути, перетворюючись на чорний попіл. Зненацька я почув материні схлипування й озирнувся. Вона вийшла зі своєї кімнати і сиділа на землі за кілька метрів від тієї купи, а коло неї присіла і Нкем. Батько довго стояв поруч із порожньою каністрою з-під керосину, витираючи сльозаві очі й замурзане обличчя. Ми з Обембе стояли коло нього. Помітивши матір, він впустив каністру на землю й пішов до неї.

— Nwuyem, — сказав він. — Я казав, що це горе минеться, — ну от. Ми не можемо горювати вічно. Ми не можемо розвернути хід подій назад. Не можемо зустріти попереду те, що лишилося позаду, і не можемо закинути назад те, що попереду. Вже досить, Адаку, благаю тебе. Я з тобою, і ми пройдемо через це разом.

Зграя пташок, що її ледь було видно у прийдешній темряві, почала кружляти навколо стовпа диму, що злітав у небо, яке набуло над нами кольору яскравого полум’я, а дерева, що поперетворювалися на прості силуети, видавалися моторошними свідками спалення на попіл дипломата Ікенни, рюкзака Боджі, їхнього одягу, їхнього взуття, поганенької гітари Ікенни, їхніх зошитів з М.К.О., їхніх фотографій і блокнотів з нарисами Йойодона, пуголовків і річки Омі-Али, їхнього рибальського одягу, однієї з бляшанок, в яких ми збиралися тримати рибу, але так і не використали її жодного разу, їхніх іграшкових пістолетів, їхнього будильника, їхніх альбомів для малювання, їхніх коробок з-під сірників, їхнього спіднього, їхніх сорочок, їхніх штанів — усіх речей, які вони колись мали чи яких торкалися, — і той попіл піднімався хмарою диму і зникав десь у небі.

12

Пошуковий пес

бембе був пошуковим псом.

Тим, хто щось відшукує, тим, хто знає, хто, знайшовши щось, вивчає його. Він постійно плодив ідеї, а коли приходив час — випускав їх назовні крилатими істотами, здатними летіти.

Саме він першим дізнався, що за полицею у вітальні в нас лежить заряджений пістолет — через два роки після того, як ми в’їхали у наш будинок в Акуре. Він знайшов зброю, ганяючись по кімнаті за якоюсь мушкою. Мушка дзижчала над ним і двічі уникнула енергійних замахів підручником з алгебри, який Обембе швидко мобілізував для битви з ворогом. Мушка злетіла вгору після другого промаху й полинула до полиць, на яких стояли телевізор, відеопрогравач і радіо. Погнавшись за нею й туди, він скрикнув від несподіванки і впустив підручника. Свого часу ми просто перебралися до будинку, і ніхто не зазирнув за полиці й не побачив пістолета, що трохи визирав з-під низу. Батько тоді взяв його й відніс у поліцію, так само скам’янілий від страху, як і всі ми, але вдячний долі за те, що його не знайшов хтось із молодших дітей, Девід або Нкем.

Обембе мав очі пошукового пса.

Очі, які помічали дрібні речі, незначні деталі, які інші люди пропускали. Я зрештою став вважати, що він мав підозру про Боджу в криниці задовго до того, як місіс Аґбаті знайшла його там, тому що того ранку, як вона побачила Боджу, Обембе виявив, що вода якась жирна і має неприємний присмак. Він приніс собі трохи, щоб умитися, й помітив якусь плівку на її поверхні у відрі. Він покликав мене подивитися на неї, і я зачерпнув її рукою, а тоді плюнув і витрусив руку. Я теж вловив запах — гнилизни чи мертвечини, — але тоді не міг сказати, що воно було.

Саме він розкрив таємницю того, що сталося з тілом Боджі, — адже ми не ходили його ховати. Не було жодних об’яв, жодних втішальних візитів, жодного оголошення про похорон. Я замислився над цим і спитав у брата, коли ж той похорон таки станеться, але він не знав і не питав наших батьків, дві камери серця нашої оселі. Хоч він тоді й не подав знаку і не розвивав думку, але якби не він, я б ніколи не дізнався, що стало з тілом Боджі після смерті. У першу неділю листопада, через тиждень після материного повернення з психіатричного шпиталю, він знайшов дещо, чого я не помічав раніше, хоч воно увесь час простояло на верхній полиці у вітальні, поруч із обрамленим портретом наших батьків у день їхнього весілля в 1979 році. Обембе показав мені прозору банку, що стояла на тій полиці. У ній була поліетиленова торбинка з чимось попелясто-сірим, схожим на глинистий пісок, накопаний з-під давно повалених стовбурів дерев, висушений на сонці й розтертий до розмірів шматочків солі. Я теж поліз туди і побачив напис на банці: «Боджа Аґву (1982–1996)».

Коли ми через кілька днів після того причепилися до батька, і Обембе повідомив, що знає, що дивна речовина в банці — то залишки Боджі, батько повагався і визнав його правоту. Їх із матір’ю, розповів він, родичі й близькі суворо попередили, що Боджу не можна ховати. Закопати самогубця і братовбивцю було б хулою проти Ані, богині землі. Хоч християнство і пройшлося мітлою по землях іґбо, але крихти й залишки африканської традиційної релігії уникнули того прибирання. Час від часу з нашого міста й від рідні у діаспорах чулися розповіді про таємничі нещасні випадки — і навіть смерті, — що були покаранням богів нашого клану. Батько, котрий не вірив, що богиня покарає його, та й узагалі — в те, що такий витвір «неграмотних головешок» взагалі існує, вирішив не ховати його заради матері, тому що їй уже випало немало трагедій. Він не сказав нам із братом ані слова, і ми нічого не знали, аж поки про це не довідався Обембе, пошуковий пес.

Його розум був розумом пошукового пса — він не знав спокою і завжди працював у режимі винюхування нового знання. Він був людиною, яка ставила запитання, — дослідником, котрий читав про все на світі, щоб підживити свій розум. Ліхтар, його супутник у нічних читаннях, був його найліпшим товаришем. До смерті моїх братів ми мали вдома три гасові лампи. Ґніт, яким можна було керувати за допомоги коліщатка, був умочений у посудину з пальним і вбирав гас. Через багаторічні проблеми з подачею струму в будинки жителів Акуре, Обембе щовечора читав при одному з тих трьох ліхтарів. Після смерті наших братів він почав читати так, ніби від того залежало його життя. Він був усеїдною твариною і зберігав зібраний з книжок врожай інформації у своїй голові, а тоді, переробивши її й виділивши головне, він щовечора передавав його мені у вигляді історій на ніч.

Ще до смерті наших братів він розповідав мені історію про принцесу, яка пішла за бездоганним джентльменом надзвичайної вроди до серця лісу, твердо намірившись вийти за нього заміж, але там дізналася, що він був лиш черепом, котрий позичав плоть і решту частин тіла в інших. Ця оповідка, як і всі хороші оповідки, посіяла зерно в моїй душі, і воно залишається там і досі. У ті дні, коли Ікенна був пітоном, Обембе розповів мені історію Одисея, короля Ітаки, про яку дізнався зі спрощеного переказу Гомерової поеми, навіки вишкрябавши в моїй уяві образи Посейдонових морів і безсмертних богів. Здебільшого він розповідав мені свої історії вночі, у майже повній темряві нашої кімнати, і я поступово заглиблювався у світ, який створювали його слова.

Через два дні після того, як мати повернулася зі шпиталю, ми сиділи на ліжку в нашій кімнаті, притулившись спинами до стіни, і нас потихеньку зморювало. Зненацька мій брат сказав:

— Бене, я знаю, чому померли наші брати, — він клацнув пальцями й підвівся, узявшись за голову. — Послухай, я щойно… я щойно зрозумів.

Він знову сів і почав розповідати мені довгу історію, яку колись вичитав у книжці, назву якої вже не пам’ятав, але котра, він був цього певен, була написана мовою іґбо. Я слухав, як голос брата лунав над гудінням вентилятора на стелі. Закінчивши, він замовк, а я тим часом намагався осягнути історію того дужого чоловіка, Оконкво, котрий був змушений вчинити самогубство через підступи білих людей.

— Розумієш, Бене, — сказав він, — жителі Умуофії були завойовані, бо не були об’єднані.

— Це правда, — сказав я.

— Білі люди були спільним ворогом, котрого можна було легко здолати, якби народ бився разом. Знаєш, чому померли наші брати?