Але його поява не була схожою на воскресіння — це було страхітливе видовище розбухлого мертвого. Батько загнав нас із Обембе до будинку, щоб воно не закарбувалося в нашу пам’ять.
— Ви двоє — посидьте тут, — видихнув він із самовладанням, якого я раніше ніколи не бачив. На його обличчі з розчервонілими очима раптом з’явилися зморшки. Коли ми сіли, він опустився до нас на коліна, поклав долоні нам на ноги й сказав: — Відтепер ви обидва маєте стати сильними людьми. Ви будете чоловіками, котрі дивляться цьому світові просто в очі й знаходять у ньому власні шляхи й дороги… з… такою сміливістю, яку мали ваші брати. Зрозуміли?
Ми закивали.
— Добре, — сказав він, кілька разів замислено кивнувши.
Він схилив голову й закрив обличчя долонями. Я чув, як у його роті скреготять зуби, поки він стримував механічне бурмотіння, з якого ми могли розібрати саме тільки слово «Господи». Коли він опускав голову, я побачив середину його голови, де лисина, на відміну від дідової, перестала розростатися й залишилася лише безволосою галявинкою, оточеною волоссям і прихованою в ньому.
— Пам’ятаєш, що ти сказав мені кілька років тому, Обембе? — спитав батько, знову піднявши обличчя.
Обембе похитав головою.
— Ти забув, — ображена усмішка проскочила його обличчям і одразу зжухла, — що сказав тоді, коли твій брат Іке привіз вас на машині до мене на роботу під час заворушень через М.К.О.? Прямо там, за вечерею, — він вказав на стіл із покинутими в хаотичному стані недоїденими стравами, на які тепер повсідалися мухи, недопитими склянками води й чайником з гарячою водою, з якого, не знаючи про те, що ніхто не чаює, продовжувала підніматися пара. — Ти спитав, що мав би робити, якби вони померли.
Тепер Обембе кивнув — і я теж, бо пригадав той вечір 12 липня 1993 року, коли батько привіз нас додому на своїй машині, і ми всі за вечерею почали розповідати історії про заворушення. Мати розказала, як вони з друзями побігли до військових казарм, коли заколотники, що підтримували М.К.О., спустошували ринок, убиваючи кожного, в кому підозрювали північника. Коли всі договорили, Обембе сказав:
— А що стане зі мною і Беном, коли Ікенна і Боджа постаріють і повмирають?
Усі засміялися, окрім найменших, мене й Обембе. Хоч я тоді й не замислювався над такою можливістю, але це питання здалося мені гідним відповіді.
— Обембе, тоді й ти теж постарієш — вони не набагато старші за тебе, — сказав батько зміненим від сміху голосом.
— Добре, — Обембе повагався якусь мить. Він не зводив з них очей, і різні питання сповнювали його голову нестримним потоком. — Але що як вони помруть?
— Та цить уже! — крикнула на нього матір. — Боже милий! Як ти взагалі пускаєш такі думки собі в голову? Твої брати не помруть, ти мене чув? — Вона взялася за мочку вуха, і Обембе, що набрався страху, ствердно закивав.
— Добре, тоді бери їж! — гримнула мати.
Пригнічений, Обембе низько опустив голову й далі їв мовчки.
— Так от, коли вже це сталося, — продовжував батько, побачивши наші кивки. — Обембе, ти муситимеш вести й себе, і своїх молодших братів, Бена і Девіда. Вони дивитимуться на тебе, як на старшого.
Обембе кивнув.
— Я не кажу, що ти мусиш вести їх, узявши за руку, ні, — батько похитав головою. — Я маю на увазі, що тобі треба буде їх направляти.
Обембе повторив свій кивок.
— То направляй їх, — пробурмотів батько.
— Гаразд, тату, — відповів Обембе.
Батько підвівся й витер носа рукою. Слід протягнувся по зворотному боці його долоні, схожий на мазок вазеліну. Я дивився на нього й пригадував, що колись читав у «Атласі тварин», що більшість орлів відкладають лише по два яйця. І що орлят, які вилуплюються з яєць, часто вбивають старші пташенята — особливо в часи нестачі їжі — і в книзі це називалося «синдромом Каїна й Авеля». Я читав, що орли нічого не роблять, аби запобігти таким братовбивствам, незважаючи на свою міць і силу. Можливо, ці вбивства трапляються, коли орли покидають гніздо і віддаляються від нього на відстань верблюжого переходу, щоб добути їжі для родини. Тоді вони ловлять білку чи мишу й злітають вище хмар, чимскоріш летячи до свого гнізда, але повертаються і знаходять орлят — скоріше за все, двох орлят — мертвими: одного скривавленим, темна кров якого аж крапає з гнізда, а іншого розбухлим удвоє, що плаває й розкладається у найближчій калюжі.
— Залишайтесь обидва тут, — сказав батько, урвавши мої думки. — Не виходьте, поки я вам не скажу. Гаразд?
— Так, татку, — відповіли ми хором.
Він встав і збирався вже йти, але несподівано повільно розвернувся. Здається, він почав промовляти якесь прохання, щось на зразок: «І, будь ласка, я вас благаю…» — але то було все. Він пішов і залишив нас обох переляканими.
А після того, як батько вийшов, я раптом ясно зрозумів, що Боджа був також саморуйнівним грибком — таким, що, живучи в якомусь організмі, сприяє його поступовому знищенню.
Саме це він зробив з Ікенною. Спершу він підточив дух Ікенни, а тоді вигнав геть і його душу, завдавши смертельної перфорації, через яку кров Ікенни покинула його тіло й утворила під ним червону річку. Після цього, як заведено у його виду, він узявся за себе самого і знищив себе також.
Першим про те, що Боджа убив себе, мені сказав Обембе. Він підхопив цю думку від людей, які з’юрмилися на подвір’ї, балакаючи про те, що саме так і мало статися, і чекав, поки зможе мені про це розповісти. А щойно батько вийшов з кімнати, він повернувся до мене й спитав:
— Знаєш, що Боджа зробив?