Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він не відповів, а просто стояв, мугикаючи якусь мелодію.

— Обе, — покликав я знову, мало не плачучи. — Але чому нам треба вбивати божевільного? — спитав я.

— Це просто, Бене, — мовив він із таким удаваним спокоєм, що мої нерви не витримали. — Я хочу вбити його, бо він убив моїх братів, тож не заслуговує на життя.

Коли він сказав це вперше, перед тим переповівши мені «Усе розпадається», я подумав, що він просто розбитий горем і говорить так через гнів, але тепер, почувши, як він повторив ці слова з похмурою рішучістю, а ще побачивши ці малюнки, я почав боятися, що він говорив серйозно.

— Чому, чому ти… хочеш убити людину?

— От бачиш? — сказав він, притишуючи дзвін, яким відлунювали мої слова, від чого слово «убити» я мало не прокричав, замість того, щоб просто вимовити. — Ти навіть не розумієш, чому, бо вже й забув наших братів.

— Не забув, — заперечив я.

— Таки забув, бо коли б ні, то не сидів би тут, поки Абулу і далі собі живе, убивши наших братів.

— Але хіба ми мусимо вбивати того демона? Хіба нема іншої ради, Обе?

— Ні, — сказав він, похитавши головою. — Слухай, Бене, якщо вже ми з тобою надто боялися втрутитися, коли вони билися, поки не повбивали одне одного, тепер нам не може бути надто страшно мститися за них. Ми мусимо вбити Абулу, бо інакше не знатимемо спокою. І батько з матір’ю не матимуть спокою. Мама знавісніла через того божевільного. Він завдав нам рани, що ніколи вже не загоїться. І якщо ми не вб’ємо того скаженця, ніщо й ніколи не стане, як було.

Я сидів, заклякнувши від сили його слів, і не міг озватися ані звуком. Я бачив, що в ньому вже визрів незнищенний задум, і він вечір за вечором сидів на підвіконні й курив, голий по пояс, щоб футболка не набралася тютюнового духу. Він курив, кашляв і плювався, і часто ляпав долонею, чавлячи на собі комарів. Коли Нкем придибала до наших дверей і загупала в них, пробелькотівши, що вечеря готова, він відчинив їх, і на секунду з дверей спалахнуло світло, а тоді вони знову причинилися, і темрява повернулася.

Так і не змігши за кілька тижнів переконати мене приєднатися до його місії, він відступив і готувався сповнити задумане самотужки.

Ближче до середини листопада, коли сухе дихання харматану надуло на шкіру людей попелясто-білої барви, наша родина вигулькнула назовні, як мишка — перша ознака життя з-під залишків погорілого світу. Батько відкрив книгарню. На свої збереження та за щедрої підтримки друзів — з яких найбільше завдяки містерові Байо з Канади, котрий оголосив, що скоро завітає до Нігерії провідати нас, і чиїх гостин ми з нетерпінням чекали — він винайняв крамничку на одну кімнату десь за два кілометри від королівського палацу Акуре. Місцевий тесля змайстрував йому велику дерев’яну вивіску зі словами «Книгарня “Ікебоджа”». Ту вивіску прибили над дверима, і в день відкриття книгарні батько повів нас усіх подивитися на неї. Він розставив більшість книжок на дерев’яних полицях, які всі пахнули лаком. Він розповів, що має для початку чотири тисячі книжок і що йому знадобиться кілька днів, щоб навантажити ними полиці. Мішки й коробки з книжками стояли в темній кімнаті, котра, за його словами, мала правити за власне крамницю. У мить, коли ми ступили всередину, з дверей крамниці вискочив пацюк, і мати засміялася довгим заливистим сміхом — уперше, відколи померли наші брати.

— Його перші покупці, — сказала вона, поки батько ганявся за пацюком, що був удесятеро проворніший за нього, поки не прогнав його геть під наш регіт. Тоді батько задихано розповів нам дивний випадок одного з його колег у Йолі, у чиєму домі завелися щури. Той чоловік дуже довго терпів нашестя ворожого легіону, відбиваючись від них лише пастками, бо не хотів, аби вони повмирали у місцях, куди було б важко дістатися, щоб вони не почали розкладатися раніше, ніж їхні тіла будуть знайдені. Усі заходи виявилися пустими, та коли двійко щурів зганьбили його, показавшись у будинку серед білого дня, коли він приймав у себе двох друзів, батьків колега вирішив покласти край цим мукам. Він на тиждень вивіз родину до готелю, а тоді обсипав усі закутки й щілини в будинку засобом під назвою «Ота-піа-піа». А коли повернувся, то знаходив дохлих щурів по всьому будинку, навіть у взутті.

Батьків письмовий стіл і стілець розташувалися посередині книгарні, розвернуті до входу. На столі стояли квіткова ваза і скляна статуетка Атланта, якого Девід перекинув би на підлогу, якби батько швидким рухом не врятував його. Вийшовши з книгарні, ми побачили якесь заворушення через дорогу. Там билися двоє чоловіків, а навколо них зібралася юрба. Не звертаючи на них уваги, батько показав нам велику вивіску при дорозі, на якій було написано «Книгарня “Ікебоджа”». І тільки Девіду довелося пояснювати, що така назва — то поєднання імен наших братів. Звідти батько повіз нас до великого супермаркету «Теско», щоб купити тістечок, а повертаючись додому, він вибрав маршрут, що проходив задвірками нашого району, через вузеньку вуличку, з якої було видно зарослу кущами есану смугу землі, що ховала за собою річку Омі-Алу. Дорогою ми проминули групу, що танцювала під музику з бумбоксів, які стояли в кузові вантажівки. Вулицю було заставлено дерев’яними рамами кіосків, укритими тентами, під якими жінки торгували домашнім дріб’язком. Інші мали на продаж бульби ямсу, розкладені на полотняних мішках, рис у мисках і навіть кошиках, а ще купу інших звичайних товарів придорожніх лавок. Мотоцикли з пасажирами так небезпечно проскакували між машинами, що комусь із них розбити голову об дорогу було тільки справою часу. Статуя Самуеля Оквараджі, колишнього гравця збірної Нігерії з футболу, котрий помер просто на полі гри у 1989 році, височіла над будинками зі свого постаменту коло стадіону. М’яч навіки прилип до його ноги, а сам він застиг, показуючи пальцем у бік невидимого товариша по команді. Його дреди припали пилом, а ззаду шортів чудернацько звисали ослаблені металеві дроти, що виплелися з конструкції скульптури. Через дорогу від стадіону під брезентовим навісом зібралися люди, вдягнуті у традиційне вбрання. Вони сиділи на пластикових стільцях, а перед ними стояло кілька столів, заставлених вином та іншими напоями. Двоє чоловіків схилилися й вибивали мелодію на балакучих барабанах, що за формою нагадували піщані годинники, а навколо них акробатично танцював третій — в аґбаді й довгих штанях з такої ж тканини, — розмахуючи вільними полами вбрання.

Ледве ми досягли об’їзного шляху, з якого провулок ліворуч мав вивести нас просто до нашого будинку, як побачили Абулу. Це сталося вперше з часу смерті наших братів. До того він був зник, наче його ніколи не існувало, — здавалося, він увійшов до нашого дому, розпалив невеликий вогонь і щез. Після повернення матері батьки взагалі рідко згадували його, за винятком одного разу, коли вона принесла про нього якусь новину. Він був кудись подівся, вільний від будь-якого тягаря на своїй шиї — люди Акуре ніколи нічого з нього не вимагали.

Абулу стояв на узбіччі й дивився кудись удалечінь, аж поки побачив нашу машину, що повільно пробиралася вперед через кількох лежачих полісменів. Він кинувся вперед, нам назустріч, усміхнений і привітний. У його верхньому ряду зубів був такий проміжок, що здавалося, ніби там бракувало зуба. Під його піднятою рукою виднівся довгий свіжий шрам, досі червоний і кривавий. Він обмотався раппою з квітчастим візерунком. Я бачив, як він ішов хідником, похитуючись і жестикулюючи, ніби мав супутника. Коли ми наблизилися до нього, щоб дозволити «бедфорду» з повним кузовом будівельних матеріалів обминути нас на вузькій дорозі, він зупинився й почав із живим зацікавленням роздивлятися щось на землі. Батько продовжував їхати, ніби не помітив божевільного, але мати протяжно зашипіла й пробурмотіла впівголоса: «Лихий чоловік, — клацнувши над головою пальцями. — Ти помреш жорстокою смертю, — продовжила мати англійською, ніби скаженець міг її чути, — так і буде. Ka eme sia».

Хаотично сигналячи, дорогою прогуркотів фургон, що тягнув на буксирі побиту машину. Я стежив за Абулу в бокове дзеркало, не зводячи очей, і скаженець віддалявся зі швидкістю винищувача. Коли він зник з очей, я все одно дивився на дзеркало і той напис на ньому: «Увага: об’єкти у дзеркалі насправді ближче, ніж здаються». Тоді я подумав про те, наскільки Абулу наблизився до нашої машини, й уявив, ніби він її навіть торкнувся. Це запустило в моїй голові лавину пов’язаних думок. По-перше, я замислився над материною реакцією на зустріч із божевільним, зважив можливість його смерті й дійшов висновку, що це маловірогідно. Хто, міркував я, міг би його вбити? Хто міг би підійти й засадити ножа йому в живіт? Хіба скаженець не побачив би його наближення й не вбив би того чоловіка першим? Хіба ж більшість людей цього міста не позбулася б його вже давно, якби могла? Хіба вони не вирішили натомість крутитися й бігати без тями концентричними окружностями? Хіба вони не перетворювалися щоразу на соляні стовпи коло воріт розплати, ніби Абулу був поза будь-якою владою?

Почувши слова, що вирвалися у матері, Обембе кинув на мене допитливий погляд, і тепер, коли я відвернувся від дзеркала, його очі впіймали мене в тенета питання: «Розумієш, про що я тобі казав?» За цим на мене зійшло одкровення. Я тут-таки побачив, що Абулу справді був творець нашого горя. Коли ми проминали «Аргентину», галасливу вантажівку сусіда через огорожу, з труби якої вилітали клуби чорного диму, мене вразило розуміння, що саме Абулу завдав нам того удару. Хоч я до того не підтримував ідею брата про покарання божевільного, та зустріч із ним змінила мене. Також мене зворушила реакція матері, її прокльон і те, як по її щоках побігли сльози. Я відчув, як моїм тілом поширюється заніміння, коли Нкем сказала своїм співочим голосочком: «Татку, дивись, мама плаче».

— Я бачу, — сказав батько, дивлячись у дзеркало заднього огляду. — Скажи їй, нехай не плаче.

Коли Нкем повторила за ним: «Мамо, татко сказав, щоб ти не плакала», моє серце не витримало, як прорвана дамба, через яку полилася хвиля кривди, що її заподіяв нам той чоловік.

1. Це він забрав у нас наших братів.

2. Це він запустив їдку отруту в кров нашого братерства.

3. Це він забрав у батька роботу.

4. Це через нього нам з Обембе довелося пропустити цілу чверть навчального року.

5. Це він ледь не довів матір до божевілля.

6. Це через нього довелося спалити всі речі моїх братів.

7. Це через нього тіло Боджі спалили, як сміття.

8. Це через нього всі згадки про Ікенну були поховані під купою землі.

9. Це через нього Боджа розбух, мов пухир.