Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я подумав про те, що сказав мені Обембе того дня, коли Ікенна штовхнув Боджу головою об металевий ящик. Він тихенько сидів у кутку нашої кімнати, обхопивши себе руками, ніби застудився. А згодом спитав, чи я побачив, що лежало в кишені шортів Ікенни, коли він заходив до нашої кімнати.

— Ні, а що? — спитав я тоді, але Обембе тільки замислено глипав перед собою, ледве прикривши рота, так що його великі передні різці здавалися більшими, ніж були насправді. Він підійшов до вікна, не змінюючи виразу обличчя, і дивився на довгу кавалькаду мурах-солдатів, що крокували кудись уздовж паркана, що й досі не висох після довгих дощовитих днів. На ньому висів шматок ганчірки, з якого довгою смугою збігала до підніжжя стіни вода. На горизонті над огорожею висіла купчаста хмара.

Я терпляче чекав відповіді Обембе, але коли те чекання затягнулося, то спитав його ще раз.

— Ікенна мав у кишені ножа, — відповів він, не озираючись на мене.

Я зірвався з ліжка й підбіг до нього, ніби крізь стіну до кімнати вломилося готове мене поглинути чудовисько.

— Ніж? — спитав я.

— Так, — сказав він, киваючи. — Я бачив, то був мамин кухонний ніж, той самий, яким Боджа зарізав півня. — Він знову похитав головою. — Я бачив, — повторив він, глянувши перед тим на стелю — ніби щось на ній ствердно кивнуло, щоб підтвердити його правоту. — У нього був ніж. — Раптом його обличчя засіпалося, а голос почав зриватися: — Мабуть, він хотів убити Боджу.

Сирена швидкої знову завила, і гамір натовпу став приголомшливим. Обембе відступив від вікна й підійшов до мене.

— Вони його забрали, — наразі хрипко сказав Обембе. Він повторив це знову, узявши мене за руку й поклавши на канапу. На той час мої ноги ослабли від того, що я просидів навпочіпки весь час, поки мене нудило.

— Дякую, — сказав я.

Він кивнув.

— Я приберу це й прийду полежати з тобою, а ти просто відпочивай собі, — сказав він і подався до дверей, а тоді, ніби згадавши щось, зупинився й усміхнувся, і дві переливчасті перлини зібралися під зіницями обох його очей.

— Бене? — погукав він.

— Га?

— Іке і Боджа мертві. — Його підборіддя затремтіло, нижня губа викопилилася, а дві перлини ковзнули донизу, залишаючи по собі однакові вологі доріжки на щоках.

Я не знав, що думати про ці його слова, тож просто кивнув. Він розвернувся й вийшов із кімнати.

Я заплющив очі, поки він прибирав ту неприємність із совком у руках, і моя уява намалювала картину смерті Боджі, на якій він, — якщо вірити тому, що казали, — убив себе. Я уявив, як він стояв над тілом Ікенни після удару ножем і заплакав, зненацька зрозумівши, що одним вчинком розграбував усе своє життя, як печеру зі стародавніми скарбами, одним-єдиним заходом. Він мусив це побачити, мусив подумати про майбутнє, що чекало на нього, мусив його злякатися. Мабуть, саме ці думки й народили ту жахливу сміливість, з якою він втілив самовбивчу ідею, і вона стала морфієм, що влився у судини мозку, почавши його повільно вбивати. А коли його розум помер, то йому вже, певно, було легко переставляти ноги, нести тіло вперед, поки страх і невизначеність прошивали його думки шов за швом, і вузол тугішав, шитво затягувалося, поки він не стрибнув — головою вперед, як пірнальник, як він завжди пірнав у річку, Омі-Алу. Коли він пірнав, то одразу мав відчути, як до очей вривається потік повітря, й прийняти це без жодного стогону чи слова. Його серце не мало почати битися швидше чи сильніше — скоріше, він мав би зберігати незвичний спокій і врівноваженість. У такому душевному стані, він, певно, побачив примарне одкровення, нарізку змонтованих кадрів зі свого минулого, серед яких мусив бути один із п’ятирічним Боджею, який виліз верхи на гілку мандаринового дерева у нас у дворі й співав пісню «Малий Тарзан» гурту «Балтимора»; ще один — із п’ятирічним Боджею, в котрого у штанях висіла ціла миска фекалій, коли його попросили стати перед усією школою на ранковому зібранні й зачитати молитву; ще один — із десятирічним Боджею, коли він грав у Різдвяній виставі 1992 року Йосифа Теслю, чоловіка Марії, матері Ісуса, і сказав: «Маріє, я не візьму тебе за жінку, бо ти ashewo!» — приголомшивши всіх присутніх; а ще той, у якому М.К.О. казав йому ніколи не битися, ніколи; і той, у якому Боджа завзято рибалив на річці кількома місяцями раніше. Ці кадри мусили наповнити його голову, мов бджолиний рій, що гуде у вулику, а він опускався дедалі нижче, поки не досягнув дна колодязя. Той удар розколов вулика й перемішав усі кадри.

Як я собі все уявляв, той політ мусив бути коротким. Коли його голова занурилася у воду, вона мала вдаритися об камінь, що стирчав зі стінки колодязя. Одразу потому мав почутися звук розламаного, розтрощеного черепа і хруст кісток, а тоді в голові мусила набратися, розлитися й завихритися кров. Його мозок мусило розірвати на шматочки, а судини, що з’єднували його з рештою тіла, мусили повідриватися. Мабуть, у момент удару в нього з рота випав язик, барабанні перетинки тріснули, як стародавня вуаль, а частина зубів посипалася на язик, наче гральні кості. За тим мала відбутися безліч нечутних одночасних реакцій. Якусь коротку мить його губи намагалися промовити щось нечутне, але з них вилітали лише бульбашки, які спливають нагору, коли закипає чайник, а тим часом усе його тіло судомило. Ця мить мала бути кульмінацією всього. Конвульсії почали помалу відпускати його, і до кісток повернувся спокій. А тоді на нього мало спуститися неземне вмиротворення і помалу заколисати його до смертельної нерухомості.

11

Павуки

авуки були створіннями горя.

Істотами, про кого іґбо кажуть, що вони гніздяться у згорьованих оселях, де розгортають своє павутиння й нечутно плетуть ще більше, невпинно, поки їхня пряжа не напнеться й не покриє цілі кімнати. Вони стали однією з багатьох речей, що змінилися у світі після того, як померли мої брати. У перші тижні після їхньої смерті я ходив з відчуттям, ніби якийсь тент чи парасолька, під якими ми ховалися усе життя, тепер зірвало й віднесло геть, а мене залишило неприкритим. Я почав згадувати братів, думати про найменші подробиці їхніх життів, роздивлятися минуле в мікроскоп, котрий збільшував кожну деталь, кожен дрібний вчинок, кожну подію. Але після того, що трапилося, змінився не лише мій світ. Ми усі — батько, мати, Обембе, я, Девід, Нкем — страждали кожен по-своєму, однак у перші кілька тижнів після їхньої смерті мати, вочевидь, страждала найбільше.

Павуки набудували тимчасових сховищ і завелися у нашому будинку точнісінько як вони роблять у повір’ях іґбо в будинках, де тужать за померлими, але вони також вивели своє вторгнення на вищий рівень і наповзли до материного розуму. Вона першою помітила павуків і пузаті кульки, пришпилені тонкими павучими іклами до стелі, але це було не все. Вона почала бачити, як Ікенна підглядає за нами з-за черевець павуків, що висіли на своїх сітках, або бачила його очі, що дивилися на неї зі спіралей павутиння. Вона жалілася на них: «Ndi ajo ife — ці огидні, лускаті, страшні створіння». Павуки її лякали. Вони доводили її до плачу, і вона показувала на них пальцями, поки батько — намагаючись заспокоїти її, а ще тому, що аптекарка мама Бозе разом з Ією Іябо тиснули на нього з усіх сил, аби він прислухався до голосу жінки в жалобі, яким би абсурдним не здалося йому її прохання, — не позмітав усі до єдиного сіткасті житла в будинку й не розплющив кількох павуків об стіни. Тоді він ще повиводив геконів, які гніздилися в стінах, і почав бойові дії проти тарганів, чия плодовитість швидко перетворилася на стихійне лихо. Тільки тоді до будинку повернувся мир, але то був мир із набряклими ступнями, що кульгав на обидві ноги.

Тому що невдовзі потому, як павуки зникли, мати почала чути голоси з потойбіччя. Вона раптом усвідомила нескінченні маневри армії кусючих термітів, котрі, як їй відчувалося, заповнили її череп і взялися точити сіру речовину. Вона казала людям, котрі приходили її втішити, що Боджа попередив її уві сні, буцімто вона помре. Мати часто згадувала дивний сон, що наснився їй напередодні того дня, як померли Ікенна з Боджею, перед сусідами й членами пастви, котрі вилися в нашому будинку в ті дні, що настали після смертей, наче бджоли, ліплячи ті сни до трагедії, тому що люди в тій місцині, та й навіть по всій Африці, сильно вірили, що коли плід жінчиної утроби — її дитина — помирає або от-от помре, то вона якось отримує про це провидюще знання.

Коли я вперше почув, як мати переповідала цей випадок — напередодні похорону Ікенни, — реакція на її розповідь зворушила мене. Мама Бозе, аптекарка, кинулася на підлогу й заголосила. «О-о-ой, то ж, певно, Бог попереджав тебе, — стогнала вона, катаючись від одного краю кімнати до іншого. — То Бог попереджав тебе про те, що мусило статися, о-о-ох, е-е-ех». Це виверження болю й горя, що виштовхувалося назовні безсловесними стогонами, що складалося зі спотворених голосних, котрі розтягувалися до межі зриву — іноді вони не мали жодного значення, але їхній сенс був чітко зрозумілий кожному. А ще більше вразило тих, хто це бачив, те, що зробила мати після цієї історії. Вона стала коло календаря Центрального банку, що висів на стіні й досі був відкритий на сторінці з орлом — на травні, — тому що ніхто й не думав перегортати його у тижні метаморфози Ікенни. Здійнявши обидві руки, мати закричала: «Elu n’ala — Дивіться, о небо і земля, мої руки чисті. Дивіться, дивіться, ось шрам від їхнього народження, він ще не загоївся, а вони вже мертві. Сказавши це, вона підняла блузку й показала на місце нижче пупа. — Гляньте на груди, що вона ссали — вони ще повні, але дітей уже нема». Вона задерла блузку вище — вочевидь, щоб показати груди — але одна з жінок хутко кинулася наперед і опустила блузку донизу. Але запізно, бо майже всі в кімнаті вже побачили їх — пару помережених венами грудей з випнутими сосками — серед білого дня.

Коли я вперше почув материну розповідь, мене охопив пекучий страх, що я, можливо, отримав ще ясніше повідомлення у сні про місток, але якби ж то я знав, що сни можуть бути попередженнями. Я розказав братові про свій сон після того, як мати переповіла свій, і він сказав, що то була засторога. Мати знов переказала свій сон проповіднику нашої церкви, пастору Коллінзу, і його дружині приблизно через тиждень після того. Батька тоді не було вдома — він поїхав купувати бензин на станцію на околиці міста. На тому тижні, коли було знайдено тіло Боджі, уряд підвищив ціну на пальне з дванадцяти до двадцяти однієї найри, змусивши заправки притримувати бензин для запасу, що вилилося в довгі, нескінченні черги по всій країні. Батько стояв коло однієї з них від обіду до надвечір’я, поки не повернувся з повним баком і повною каністрою в багажнику. Утомлений, він пройшов просто до одного з крісел, до свого «трону», і опустився на нього. Він ще знімав свою змоклу сорочку, коли мати почала розповідати йому про всіх людей, які заходили того дня. Хоч вона й сиділа просто коло нього, а не помітила сильного запаху пальмового вина, що летів за ним, як мухи, що в’ються коло корови зі свіжою раною на шкірі. Вона довгенько говорила, поки він не викрикнув: «Годі!»

— Я сказав, годі! — повторив він і скочив на ноги, ставши над матір’ю, котра заклякла й зчепила пальці на колінах. На його голих руках повиступали жили. — Що за маячню ти мені розповідаєш, га, подруго моя? Хіба мій будинок тепер став притулком для усього живого в цьому місті? Скільки ще людей прийде до нас поспівчувати? Вже скоро й собаки приходитимуть, і кози, й жаби, і навіть товстоморді коти. Хіба ти не знаєш, що дехто з цих людей — то просто плакальники, що голосять сильніше за осиротілих? Хіба ж цьому не буде кінця-краю?

Мати не відповіла. Вона опустила очі до колін, прикритих вицвілою раппою, й похитала головою, дивлячись на них. При світлі гасової лампи на столі перед ними я побачив, як її очі наповнилися слізьми. З часом я переконав себе, що саме та розмова стала голкою, що проштрикнула її душевну рану, котра почала кровити від того дня. Вона перестала балакати, і з того почалася тиша, котра приглушила увесь її світ. Відтоді вона німо сиділа посеред будинку, дико дивлячись у порожнечу. Більшість разів, коли батько до неї звертався, вона тільки кліпала на нього, ніби не почула ані слова. Язик, котрий колись плодив слова, як гриб плодить спори, тепер взяв і закляк. У годину неспокою слова часто вискакували з її рота, наче тигри, і лилися, наче вода з дірявої труби, коли вона була спокійна. Але від того вечора слова почали набиратися в її голові, рідко виливаючись назовні, а лиш застигаючи в її думках. Але коли батько — котрий трохи непокоївся через її мовчання — почав щоденно їй надокучати, вона порушила режим тиші й почала часто жалітися на присутність невпокоєної душі Боджі, яку вона відчувала десь поряд. На кінець вересня ці скарги стали щоденним пилянням, котрого батько вже не міг витерпіти.

— Як жінка, яка живе у місті, може бути такою забобонною? — вибухнув він одного ранку після того, як мати сказала, що відчувала, буцімто Боджа стояв за її спиною на кухні, поки вона готувала сніданок. — От скажи мені, як, подруго моя.

Материне роздратування швидко розгорілося, і вона спаленіла.

— Як ти насмілився мені таке казати, Еме? — закричала вона у відповідь. — Як ти насмілився? Хіба я не матір цих дітей? Хіба я не відчуваю, коли їхні духи мене тривожать?