А в аеропорту, як завжди, — нелітна погода.
Залітаю в буфет. А там — культурна молодь.
Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.
Тягнуть попід руки до стопки. Бо люблять театр. Наш.
Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.
— Хлопці! Ставлю сам! — речу.
— Ні в жисть! — скандують.
Перший тост, конешно, за мене.
Другий, конєшно, за женщин.
Потім пішло «на «біс».
— Покажіть перевтілення! — просять.
—Сипо-кійно! — речу. — Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось...
І наврочив.
Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на Полюсі.
Софіти світять. Що за мізансцена?
Кліп сюди. Кліп туди.
Зліва лежать мужчини. Голі.
Справа лежать женщини. Голі.
Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерочок теліпається.
Лап попід себе. Мармур!
Слава богу, думаю, уже живим акторам пам'ятники ставлять!
Ні! Щось не те. Господи, куди ж це я залетів?
Сипо-кійної Оно віконце. Заґратоване,
Що у віконці?
Человєк при берданці.
— Любєзний! — тарабаню в шибку. — Випусти мене звідси. Бо ввечері мені тре грать п'єсу. На моральну тему.
Человєк обертається. Руку до лоба дере. Ружжо падає. Человєк падає.
Нервенний...
Що діяти?
Відкручую з ноги паперочок. Підношу до очей і читаю: