Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він ображений, обличчя то блідне, то червоніє, щоки палають. Й очі спалахують ненавистю.

– То був лише жарт. Крижаний тон:

– То був невдалий жарт.

– Може, і невдалий, але ж ви з братом потрапили на мій гачок, повірили, що я померла? Вибачте, я не хотіла поставити вас у смішне становище…

– Ви не мене, ви себе зганьбили. Ви доросла дівчина, вам наступного року виповниться шістнадцять, а поводитеся, як… як… Але я так мріяв… А втім, тепер неважливо, про що я мріяв, – додав гордовито, наче звисока подивився на Маню. – Ви розчарували мене, ваша легковажність недопустима, я пережив розчарування, ви вчинили жорстоко, – в голосі забриніли сльози. – Прощавайте! – хутко відвернувся й стрімко пішов геть.

Увечері його у Заньках уже не було, батько мовчав під час вечері, тільки Євтихій робив їй гримаси підтримки та ласкаво дивилася мати. А Маня тоді вперше по-дорослому зрозуміла, як це жорстоко: кохати, але не бути коханим. Так і той нещасний написав у записці, яку занесла маленька дівчинка і тихенько передала, щоб ніхто не побачив. Листок був трохи зім’ятий і переповнений докорами, доріканнями, жалкуваннями. Імені того юнака не пам’ятає, а останні слова у записці сплили у пам’яті: «Страшна річ – кохання, найпаче, коли ти кохаєш, а тебе – ні!»

Марія Костянтинівна проти волі всміхнулася, очі вдивлялися в темряву за вікном, у далекі вогники в горах. За всю дорогу жодного разу не проглянуло сонечко, нема чого дивуватися: пізня осінь.

Страшна річ – кохання… Вона, наче проклята ображеним юнаком, не знала кохання тривалий час. Навіть стояла на весільному рушнику, вінчалася, бо надіялася, що наречений виконає обіцянку, дозволить те, про що тато й слухати не хотів, не звертаючи уваги на умовляння вчителів, викладачів співу. Навіть Ніжинському предводителю дворянства, самому Радченку відмовив, майже нагрубив, коли той після вдалого її виступу підійшов до них і в надпориві звернувся до таточка:

– Моя порада тобі, Костянтине Костянтиновичу: трохи Маня підросте, віддайте дівчинку до театральної школи або до консерваторії. Вона винятково обдарована!

– От свою доньку й відправляйте до консерваторії, замість того, щоб давати мені такі поради! За своїх дітей сам потурбуюсь. Мене навіть дивує, навіщо ви заговорили на цю тему, хіба я питав вашої поради?

А Олексій Хлистов припав батькам до душі: дворянин, артилерист, красень, поведінка шляхетна, а доньці-то вже за двадцять. Наречений брав участь в аматорських виставах, вихваляв Маню, захоплювався її грою, підтримував у її прагненні вчитися співати – який голос! Так тільки ангели співають на небесах!

Давав розсудливо пораду:

– У таких випадках єдиний вихід, щоб позбутися тиранії батьків – фіктивний шлюб з людиною прогресивних поглядів. Ви не маєте права заривати свій талант у землю! Слухати вас, дивитися на вас – справжня насолода! Штукарство – то не кожен вміє, навчити неможливо, то від Бога, – подивився очима, повними кохання та захвату. – А може, краще вам вийти заміж за чоловіка безмежно відданого вам, який би підтримував ваші прагнення до сцени, вашу любов до театру?

І вона так довірилася йому! Так надіялася! Не знала, що то була змова і договір з батьком. Якби ж то знаття!

Під час вінчання під купол церкви злетіла біла голубка, старенький священик навіть заплакав, промовив зворушено:

– Прикмета добра і світла для молодих! Щасливим буде ваше подружнє життя.

Та Марія знала, що підстроїли це «щастя» друзі-аматори з театрального гуртка, хотіли, як краще, та жарт набув блюзнірських рис. Не пускали б ту голубку в церкві… Штучне це щастя, несправжнє, оманливе. Так і сталося…

Через декілька місяців спокійного сімейного життя, коли Маня нагадала Олексію Антоновичу про його дошлюбні обіцянки відпустити дружину до Петербурзької консерваторії, почула суху й злу відповідь: не годиться дружині офіцера лицедіяти, по сценах кривлятися, публіку розважати, призначення жінки – бути біля чоловіка і виховувати дітей, а не думати про консерваторії та театри.

– Маріє, у тебе перед очима приклад вашої шановної матері, вона – бездоганна господиня. Звідки ж ці незрозумілі прагнення? Тим паче, що я не проти твоєї участі в аматорських виставах, співай, якщо кортить, я й сам люблю послухати твій спів, але всьому є розумна межа, яку ніхто не має переходити без покарання.

Вона тоді три дні не виходила з кімнати, відмовлялася від найсмачніших страв, будь-якої їжі… Зненавиділа і скорилася. Грішна, зраділа, коли чоловік поїхав на війну, бо повернулася майже на рік до батьків, доки він воював проти турків, допомагав звільнити багатостраждальний болгарський народ. Там десь поруч воював і рідний братик Євтихій. Щодня молилася за обох, за одного – з любов’ю, за другого – з обов’язку дружини. Вимолила, залишилися живими.

Знову почалося мандрівне військове життя, опинилася з чоловіком у Бендерах, у Бессарабії.

Приїхала до нього в лютому, засмутилася: бачила закутини, глушину, нетрі – але таких! Може, найбільше засмутило, що лютий, а тут – дощі холодні, багнюка на дорогах непролазна, хатинки непоказні, після чернігівських лісів – пустка, гола пустельна рівнина, куди оком не кинь. І фортеця на фортецю не схожа… Три місяці звикнути не могла, як птаха у клітці бідкалася. Єдина надія, що у військовому житті все тимчасове, треба перебути, перетерпіти, не на віки вони тут поселились. У чоловіка кар’єра складається успішно, Євтихій вже служить у Петербурзі, може, зарадить.

З початком весни трохи розвиднилося, стало веселіше. Потоваришувала з жінкою коменданта фортеці Єсиповою, Ідою Гаврилівною, наче рідну душу в цьому мороці знайшла. Гарнізонні пліткарки виставляли її як зарозумілу й гонорову жінку, але Іда Гаврилівна колись навчалася співу в знаменитого італійського співака Евераді, і на першому вечорі, почувши голос дружини Хлистова, була у захваті від її музикальності, одразу запропонувала давати уроки вокалу. У них склався гурток любителів співу: війська поверталися з війни, у Бендерах було багато молоді з сильними та красивими голосами, прихильників хорового співу. І Марія, як і у Ніжині, стала солісткою в імпровізованих концертах. У квітні було по-літньому тепло. Наказала покоївці розчинити вікно, свіжий теплий вітерець грав легкою фіранкою, сіла до піаніно, підібрала на слух мелодію народної пісні, почала наспівувати:

І тут неочікувано до її мецо-сопрано приєднався незнайомий підбасок:

Кохання не з першого погляду, а з першого звуку! Ще й не побачила його, а вже охопив страх, в очах – наче яскраві промені сонця, у голові – запаморочення. Слухала б цей голос і слухала!

Пробудив від цього наслання, мороку незрозумілого голос чоловіка:

– Дозволь, люба, представити тобі мого друга й товариша по службі Миколу Карповича.

– Прапорщик Тобілевич до ваших послуг.

Красень, молодий, високий, широкоплечий, на грудях – георгіївський хрест, очі сміються, взяв за руку, цілує… Хіба так буває? Як сонце яскраве, одразу затьмарив чоловіка навіки.

– У вашої жінки чудовий голос, Олексію Антоновичу, дозвольте заспівати дуетом?