Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Закінчила уявний монолог і розридалась, несподівано для себе. Пані Іда кинулася втішати:

– Не засмучуйтесь, усі чоловіки однаковісінькі, тут уже нічого не поробиш, ви жінка заміжня. А Олексій Антонович вас дійсно любить, так на ваш приїзд чекав! Я вірю, що у вашому житті все владнається, ви обов’язково будете щасливі.

Вистава мала шалений успіх, аматори перевершили самих себе, але це сталося завдяки неповторній зірці – Марії Хлистовій – це її гра опромінювала й надихала всю трупу, її талант примушував інших втілюватись у героїв, не фальшувати. А Марія – Марія жила своєю Наталкою, коханням до Петра, і грати не доводилося, бо була єдиним цілим із героїнею, як у маренні. Почула оплески – і наче прокинулася, здивовано оглянула залу, радісне обличчя чоловіка – навіть йому личить український стрій, щасливі очі Тобілевича. Як він їй до пари, як до пари… на сцені.

Вечеряли разом, великою компанією у Хлистових, раділи успіху, піднімали тости за господиню дому, за її неперевершений акторський талант, і Марія вже не пам’ятала, хто першим сказав чоловікові, голосно, так, що всі почули:

– Відпустіть, Олексію Антоновичу, дружину до акторської школи. Я в самому Петербурзі такої гри не бачив. Не можна, щоб такий талант загинув.

Вина було випито чимало, усі загули – відпустіть, відпустіть! А чоловік жартуючи, щоб не ображати гостей, відказував:

– Хіба не чуєте, у Марусеньки акцент малоросійський, який там Петербург. От якби був український театр, тоді – будь ласка.

Розумний, знав, що в Україні національний театр заборонено. Думав, завжди так буде.

Теж жартуючи, Микола Тобілевич подав йому чистий аркуш, ручку, чорнило:

– Пишіть, пане, розписку: якщо буде український театр, то дозволите Марії Костянтинівні в ньому грати. Так, а тепер ще ваша печатка й підпис, – зухвалий прапорщик акуратно склав папірець і заховав у кишеню під оплески і сміх довколишніх. Одне слово, жарт, та й годі.

Ще декілька вистав зіграли разом. Тільки зі сцени казала те, на що не мала права натякнути, і жодна людина не здогадається, не буде пліткувати, що дружина полковника Хлистова закохалася до нестями, до божевілля. А найголовніше, щоб цього не відчув, не дізнався він сам, Микола, біля якого спалахувала, знищувалася й відроджувалася знову!

Грала вдало і вірну люблячу дружину, та які то були тортури, муки пекельні!

А Микола? Бачила його захоплені очі під час вистав, бо грали разом, як і співали – в унісон, наче одне серце на двох, наче плоть єдина. А по виставі повага і шана: Маріє Костянтинівно – Миколо Карповичу. Він ще й друг-товариш чоловіка, підлеглий, ще й молодший од неї на два роки. І що має робити? Як жити далі?

Щастя тривало недовго. Спочатку командир фортеці заборонив вистави, мовляв, вистачить з вас і музичних вечорів, так безпечніше й спокійніше, а наприкінці літа покинув Бендери прапорщик Тобілевич, дочекався наказу. Попрощався з подружжям Хлистових сердечно, чемно, але ні слова, ні натяку на дружнє листування. Та й навіщо? У них мандрівне військове життя, і його майбутнє не визначено.

Наче сонце в душі закотилося, без його голосу в серці запанувала тиша, мертва… Вперше відчула справжній біль, змарніла, схудла…

Через три роки опинилася у Свеаборзі. Нове підвищення по службі дістав Олексій Антонович, призначили на посаду командира фортечної артилерії. Місцевість виявилася лікувальною, сувора північна природа заворожила. Ліс, скелі, сиві хвилі – на все це Марія могла дивитися, не відчуваючи часу, хоча було лячно перед стихією, наче сама – крихточка перед Всесвітом. Сподобалися і старовинні кам’яниці, гострі шпилі церков.

Після Бендер дихалося легше, доля зглянулася над нею, всміхнулася: Фінляндія здійснила заповітне бажання – вчитися в консерваторії. Поруч зі Свеаборгом, катером можна дістатися, у Гельсінгфорсі було місцеве відділення Петербурзької консерваторії. Професор Гржималі, рідний брат відомого віртуоза-скрипаля, не міг натішитися новою ученицею, її музикальністю, широким діапазоном і красою голосу, силою легень. Пророкував блискуче майбутнє оперної співачки. Погано володів російською мовою, та слова його були бальзамом:

– Как ви пайот! Голос іде не з кріком, а от серца, от серца! Вона теж раділа разом з ним, вірила, що не випадково Господь обдарував її цим дивовижним голосом, співучим талантом.

У Свеаборг приїхали і Єсипови, знову Іда Гаврилівна була поруч, вірна подруга, розрада й підтримка. З нею Олексій відпускав Маню до Петербурга на гучні вистави в театрі. Зрозуміло, не грати на сцені, дивитися, насолоджуватися мистецтвом, заздрити, сумувати. Поруч, у Петербурзі, служив і брат Євтихій, який їй співчував, близька, рідна людина. Його кар’єра впевнено йшла вгору, мав уже генеральський чин, ставав впливовою людиною.

Через півтора року навчання їй запропонували стати професіональною співачкою, настільки блискучими були успіхи. І знову чоловік заборонив, знову – чорна прірва між ними! А як усе помінялося, закрутилося, наче на каруселі, коли випадково побачила на столі у чоловіка лист від Миколи Тобілевича, адресований їм обом. Розлютилася від огиди – чому не показав, що приховав від неї, яку таємницю? Лист був написаний 9 серпня 1882 року в Єлисаветгра ді, тиждень, як отриманий. Микола Карпович писав: «Лист четвертий і останній… Якщо і цього листа спіткає така ж сама доля мовчання, то я переконаюсь, що ви припиняєте будь-які стосунки зі мною, та хоча при повному нерозумінні, але краючи серце, замовкну навіки. Ось чому я цього листа так затитулував… Ще раз прошу пояснити причину, якщо вона є. Вибачайте, бажаю благополуччя. Якщо набридаю листами, звиняйте. Зі щирою любов’ю до вас той, що колись був Тобілевич».

Марія летіла в думках до Києва, а за вікном вагона краєвид поступово змінювався, і прозоре чисте повітря ставало чим далі, тим теплішим. Згадала, як на петербурзькому вокзалі стояв Олексій Антонович із пригніченим виглядом, а поруч – радісний Євтихій з дружиною, яка ледь стримувала презирливу посмішку. Хіба ця розманіжена, благополучна генеральша могла зрозуміти, скільки сліз, роздумів, вагань, безсонних ночей минуло, коли нарешті зважилася на цей відчайдушний крок. Марія дивилася на її застигле обличчя і чомусь згадала жорстокі слова:

– Маю надію, що наше ім’я не буде заплямоване. Ви, любесенька, не маєте права ризикувати високим становищем вашого брата, великий князь дуже скрупульозно ставиться до своїх підлеглих. Якою ви станете акторкою, ще невідомо, а у нас дочка підростає, її майбутнє не можна ігнорувати через чиїсь примхи.

«Примхи» – ось як це називається, це сплетіння з оголених нервів, кохання, розпачу, надій!

Стояла біля вагона, дивилася чоловікові в очі з вдячністю, відпустив-таки після стількох вагань, образливих слів, принижень, але ж відпустив. Богу дякувати треба та любому братику, вплинув, довів, нагадав про обіцянку, розписку, що зберігав усі ці роки пан Тобілевич.

Тепер попереду три місяці волі – стільки їй чоловік дозволив побути самій, дав посвідку на перебування. А потім? А потім нехай буде, як складеться…

Розкланялася з невісткою, розцілувалася з Євтихієм, ледь стримуючи сльози. Брат із дружиною пішли вздовж перону, залишивши наодинці з чоловіком.

– Пробачте мені, Олексію Антоновичу. Я не можу не їхати…

Рвучко притис її до грудей:

– Присягнись, що через три місяці повернешся! Обіцяй!

– Альошо, любий, може, мене ще не приймуть у трупу, може, дебют буде невдалим, може, ще раніше повернуся, я ж не знаю, як складеться, – спробувала всміхнутись, а всередині все обірвалося – а раптом так і станеться?