Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інтерсіті повільно рушає від львівського перону. Дивне відчуття, коли їдеш у потязі без звичного «тудух-тудух», що воно в минулому було незмінним музичним супроводом будь-якої поїздки залізницею.

Усі тринадцять листів, переписані і сфотографовані з копій, лежать у моєму наплічнику. Накочується втома, яку відчуваю так виразно, ніби всі три дні тяжко гарувала. Хочеться скрутитися калачиком у кріслі й задрімати. Але перед цим маю ще одну справу – хочу поглянути, наскільки точно Любомир передав лист пароха Лісницького. Він завжди дуже пишався своєю феноменальною пам’яттю, казав, що це для історика – безцінний скарб.

Звичним рухом розчохлюю і вмикаю ноутбук. Марно шукаю у всіх можливих папках те, що набирав Любомир кілька годин тому. Нарешті за датою створення знаходжу потрібний документ… у кошику з «видаленим». Дивно… Очевидно, Любомир вирішив видалити лист, бо надійшла пані Уляна з оригіналом. Заінтригована, відкриваю документ.

Яка «Оленка»? Це явно не те, що було в тому невідісланому листі з архіву.

– Ви могли б не смикати рукою? – раптом звертається до мене сусідка, огрядна літня пані у вишиванці. – Ви ж бачите, що тут завузькі крісла і кожен такий ваш рух заважає мені читати?

Чемно перепрошую і максимально вдивляюсь у скло віконця. Напевно, я й дійсно захопилося своїм ґаджетом і стала рухатися занадто активно.

Коли я знову обертаюся до ноутбука, екран зрадницьки блимає і просить підключити зарядний пристрій. Ще кілька таких блимань, і батарея цілком розряджається. Сонливий настрій тікає від мене, попутно відхрещуючись. Тепер до Києва ані заснути, ані задрімати. Увесь шлях додому буду думати над загадковим посланням Любомира.

У кишені знову дзенькає телефон отриманим повідомленням. Це, мабуть, Юліана Всеволодівна. Дивна вона останнім часом. Ми ж півгодини тому все обговорили по телефону, і я ще раз їй сказала, що листи привезу особисто і матеріал за ними також сама буду робити. Почула у відповідь: «А ви з характером… Але в журналістиці інакше й не можна…» Ні, есемес не від Юліани Всеволодівни. Це від Любомира:

Не знаю, скільки часу минає, відколи я застигаю із телефоном у руці. Завважую нарешті, що літня пані поруч перестала читати свою книжку в імпровізованій обкладинці зі старої газети і майже невідривно дивиться на мене. Здогадуюся, що вона має певні підозри стосовно моєї адекватності. Відвертаюся до вікна, щоб приховати від сусідки усмішку, яка міцно приклеїлася до моїх вуст. Сонечко береться немилосердно пекти, щойно ми від’їжджаємо від Львова, тож надіваю темні окуляри, затуляю вуха навушниками і починаю обмірковувати майбутню статтю.

Музика. Українська пісня у виконанні Соломії Крушельницької. За вікном – сонце, яке заповідає на завтра розморену літню спеку.

Раптом пісню перериває телефонний дзвінок. На екрані висвічується «Любомир». Я всміхаюсь і кажу «алло». Втім, це вже зовсім інша історія.

Світлана Горбань

Зірка та лев, або Лицедійка

Виявилося, що під стукіт коліс дуже легко думати, згадувати. І хоча вона знов опинилася в полоні радісних надій, спомини були сумними, найгірше, найважче спливало, додавало в діжку меду ложку дьогтю, хвилювало, напружувало хворі нерви.

На горизонті зранку піднімався туман, курилися гори, сонячна погода раптово оберталася на дощ, листопад був напрочуд холодним, вночі мороз прикрашав шибки вагона. Дивували галицькі пейзажі за вікном, незвична архітектура будинків, що пливли повз неї і зникали, бентежачи новизною іншої культури.

Втім, хай там як, але він написав листа і запросив її до себе, на Галичину.

Кожне його слово випромінювало радість: «Руська бесіда» зустріла як рідного, цілковита свобода для творчості, трупа рветься до роботи, чекають на неї. Приїжджай, кицюню, не барися! Проблем багато, але разом подолаємо все.

Зірвалася, поїхала. За рік спокійного життя – без нього, без ревнощів – майже одужала, почувалася набагато краще. Через серце пройшли жахливі погроми, коли сама-одна виходила з дому до озвірілого натовпу, наче на сцену в трагічній виставі, та починала вмовляти, спокійно, розсудливо. Майже кожному намагалася заглянути у вічі, знайти хоч подобу людяності у погляді, а сама говорила, говорила, як молитву, як роль, як благання. Не вбили, не пограбували, розійшлися.

Скільки разів, почувши ґвалт і лайку, бігла рятувати інших, іноді вдавалося зупинити, іноді було марно…

Зараз, у потягу, перетнувши кордон, уперше за останні місяці відчула себе в безпеці, але як там старенька мати, рідні, друзі?

Під стукіт коліс прокинулася вночі, думки, спогади, як марення, з’являлися перед очима живими кольоровими картинами.

Маленька дівчинка, ледь прокинувшись, у самісінькій сорочці летить крізь лісок по знайомій, захованій темрявою, стежці зустрічати сонце, бо кращого видовища, як схід сонця, у своєму дитячому житті ще не знає. Встигла – з пагорба, як на долоні, видно перші промені, вони вмить заливають небо малиновою фарбою, а потім швидко, радісно випливає сонце. Ніч відступає, птиці щебечуть тисячами голосів, тепер можна повертатися додому щасливою без будь-якої причини.

Як вільно й природно співали птахи, так само співалося разом із батьком у церкві. У рідній церкві, у Заньках. Ще малою співалося, як дихалося, звуки сонячними променями обгортали тіло, ставало легко і радісно, маленькі дитячі негаразди забувалися, не залишаючи й сліду. Парафіяни, прості селяни, утирали сльози, засмаглі обличчя світлішали, нічого не скажеш, гарно пан Адасовський зі своєю меншенькою співають, заслухаєшся.

У неї закохувалися, так, закохувалися. Перше зізнання почула в п’ятнадцять років, від товариша брата, навіть імені його не згадає. Приносив оберемки квітів, дивився, як зачарований. Під час прогулянок по-дорослому підтримував руку і, вітаючись, так само чемно та з гідністю цілував їй зап’ясток. Було приємно знати, що комусь ти припала до душі, але не більше. Цей літній роман обірвався раптово. Через її жарт.

Маня вмовила подругу, щоб та допомогла перевірити справжність почуттів цього смішного юнака – що може бути смішнішим за закоханого хлопця. Приготувалися заздалегідь, а коли побачили здаля дрожки з братом і його товаришем, то Маня миттєво лягла на уквітчаний стіл. Запалили свічки, вікна позакривали шторами, а подруга невтішно «заридала над покійницею», схилившись над нею, щоб не було видно, що «мертва» дихає.

Хлопці йшли по будинку й гукали дівчат, голоси наблизились, рипнули двері. Німа сцена: брат Євтихій завмер на місці, остовпів, запала тиша. Дівчата ледь стримували сміх, але пролунав м’який удар об підлогу – закоханий дурник знепритомнів. Замість сміху – конфуз, лікар, страшний батьків гнів. Євтихій був у захваті:

– Як тобі вдалося так збліднути? Без пудри? Навіть риси обличчя загострилися! Ти така талановита, що аж лячно. Містика якась і магія!

О, ці умлівання, непритомності, млості! Скільки вона їх ще побачить, коли раптово опускають лаштунки, роблять незапланований антракт і приводять зомлілих дам до тями. Та хіба лише жінки! Чоловіки ридали, не соромлячись почуттів, що охоплювали під час її монологів таким співчуттям до вигаданої героїні, що деякі не витримували додивитись виставу до кінця. А дехто, навпаки, йшов на її гру подивитись та поплакати. Наслання, мана!!! А потому – овації, нескінченні овації…

Тоді ж, наостанок, неприємна розмова в саду. Знайомі лагідні очі перетворились на злі, холодні, чужі:

– Маріє, ви можете мені пояснити, що то було?