Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми заходимо в невеличкий передпокій архіву, який за минулі два дні вже виглядає на давнього знайомого, котрий завжди радо вітає при зустрічі. Любомир лишається надворі. Пані Марія не така люб’язна, як минулого нашого побачення. Жодних реверансів чи запросин на каву до її кабінету.

– Не буду приховувати, пані Олено, що мені відомо все! – різко починає вона. – Я вас радо зустріла і, на прохання вашої шефині, провела до спецсховища, оповіла те, про що мало хто знає. І що? Вам видалося цього замало… Не розумію, що трапилося за два дні, відколи ми бачилися востаннє з Марією Себастьянівною? Чим завинила перед нею?

– Недаремно про вас кажуть, що журналісти не мають совісті. Вам аби сенсацію зробити!

Нарешті до мене повільно доходить, звідки вітер дме. Згадую, з якими пересторогами заводила нас учора і позавчора до архіву пані Уляна, а також її останні слова про те, що Марія Себастьянівна переконана, буцімто листи пароха Лісницького – підробка.

– Але ж це справді дуже цікавий матеріал. І люди мають право знати про чисте, піднесене почуття простого чоловіка до Примадонни. До того ж пані Уляна не проти оприлюднення цих матеріалів, – намагаюся говорити якомога спокійніше, терпляче пояснюючи суть справи.

– Пані Уляна не проти, кажете? – Марія Себастьянівна звужує очі. – А чи знаєте ви, що пані Уляна – літня хвора жінка, схильна до фантазій?

– Але ж можна зробити експертизу листів і з’ясувати, чи належать вони руці Соломії Крушельницької.

– О! Яка ви мудра! Така сама, як і ваша Юліана Всеволодівна… Я говорила нині з нею, і вона також мені сказала, що сприятиме тому, аби листи потрапили на експертизу. А я вам кажу, що вже сьогодні жодного з цих так званих «листів» не буде! Я подбаю про те, аби ніщо не кинуло тінь на нашу консерваторію і на світлий образ Соломії! Будьте певні, я не дозволю паплюжити ім’я Крушельницької якимись сумнівними історійками!

З цими словами Марія Себастьянівна демонстративно відчиняє навстіж вхідні двері до архіву і робить жест, який жодним чином не можна витлумачити інакше, як «геть звідси!» Що я і роблю майже одразу, аби не наговорити зайвого і не ускладнити і без того непросте становище пані Уляни. Про те, щоб попросити її адресу чи телефон, за таких обставин, не може бути і мови.

Підводжу очі до неба – воно плаче, голосно, властиво навзрид. Навіть природа вражена такою сваволею й удаваною «добропорядністю», ніби на показ.

– Любомире, ми не маємо останнього листа пароха…

– Маємо!

– Як то?

– А отак! Я ж читав його разів зо п’ять. Ти навіть не уявляєш, які слова там! Як чоловік, не позбавлений мистецького обдарування, може висловлювати почуття до коханої жінки… Це направду вражає.

– Ну добре, а крім почуттів, про що там ще?

– Розумієш, Лісницький опинився на життєвому роздоріжжі. Перед посвяченням у сан він мав або одружитися, або стати парохом і дати обітницю Богові. Він не мислив із собою поруч когось іншого. Тільки Соломія була в його думках і серці. Вона мала пливти на гастролі до Південної Америки, і йому важило встигнути до того запропонувати їй руку і серце…

– Але він так і не надіслав їй цього листа…

– Я думаю, він не потребував цього, бо і так знав відповідь…

Дощ ніби трохи вщух, як і вляглися мої почуття. Власне, в журналістиці можуть трапитися досить прикрі речі. Маю бути до цього готовою. Киваю головою сама до себе на знак згоди.

Ми знову в маленькому помешканні на Личаківській, 57. Любомир сидить за моїм ноутом і набирає з пам’яті лист пароха Лісницького. Той самий, невідісланий. Ясна річ, він не зможе його відтворити дослівно, проте основне запише, аби мати бодай загальне уявлення про цей утрачений для нас документ. А я тим часом хазяйную на його маленькій кухні. Знайшла в морозилці вареники з картоплею. От би ще знайти велику каструлю й шумівку. Раптом дзвінок у двері прорізає встояну, майже ідилічну тишу Любомирового помешкання. Хто це може бути? Маю виразну підозру, що це хтось із батьків Любомира. Певно, вони не в курсі, що я вже купила квиток на вечірній інтерсіті до Києва і вже не маю часу на візити. Чекаю, поки Любомир на правах господаря відчинить двері. На порозі стоїть пані Уляна у старомодному картатому дощовику і на ногах має подібні гумові мешти.

– Доброго дня! Дощ трохи вщух, але погода однаково не балує нас нині…

– Доброго! Проходьте, прошу… – Любомир пропускає пані Уляну до вузенького коридорчика, який майже відразу переходить у кухню. – Як ви нас знайшли?

– Перепрошую, пане, але ж ви самі дали мені візитівку при нашій першій зустрічі… Я задзвонила до вас на кафедру, але мені там сказали, що ви сьогодні не працюєте. То що мала робити? Уже знахабніла до того, що вирішила навідатися до вас додому… – пані Уляна не рушає далі маленького коридорчика. Вона притискає до грудей чорний ридикюль. Я колись бачила подібний на антресолі у нас вдома. Здається, він належав бабці, а може, ще й прабабці.

– А! Так-так! Дійсно… Прошу заходьте. Зараз вип’ємо чаю чи кави.

– Ми знаємо, що трапилося сьогодні в консерваторії… – втручаюся я до розмови. – Дуже шкода, що через нас ви матимете проблеми… І листи знищать…

– Можете не хвилюватися! Я встигла врятувати всі листи… Доки ви біля входу розмовляли з Марією Себастьянівною, я прошмигнула чорним ходом і встигла повиймати листи з-під скла, – продовжує пані Уляна, спостерігши наше німе здивування. – Склала в течку і винесла. Вас уже не було. Я лише завважила вашу автівку, яка саме рушала, але не стала бігти чи кричати вслід, аби не привертати уваги.

– То листи цілі? Їм нічого не сталося? – видихаємо ми майже одночасно.

– Ніц їм не сталося! – очі пані Уляни блищать від збудження, завжди бліді щічки розчервонілися. Вона повільно розкриває свій ридикюль і дістає білу течку, яку переможно кладе на столі поруч із ноутбуком.

– А як бути в консерваторії? Вас не звільнять?

– А за що б мали мене звільняти? Я потелефонувала і сказала, що зле почуваюся. Зараз зайду до лікаря, хай поміряє мені тиск, бо відчуваю, що нині його геть мало в мене лишилося… А листи не були внесені до реєстру нашого архіву. Марія Себастьянівна навіть жодного разу не хотіла на них поглянути, не те що прочитати…