Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися… Завтра гарненько собі все допишете, – пані Уляна майже невідступно стежить за нашою роботою. Це на краще, бо нема часу на зайве пустослів’я.

– Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали…

Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.

– До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? – Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розв’язати це питання.

– Бачите… Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії… Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення… – пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.

– У нас із цим дуже строго… – ніби виправдовується вона. – Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів…

– Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування… – пані Уляна зітхає і підводить очі догори. – Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи… А для чого, на бога, йому було таке чинити?…

На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?

Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.

Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, зв’язок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:

– Куди це ми приїхали?

Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.

– Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки…

– І?…

– Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.

– Ти, певно, жартуєш?…

– Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася…

– Та я й зараз не піду… Як так? З’явитися, мов сніг на голову… Ще й з порожніми руками…

– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.

«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…

– Прошу до столу! – Наталія Павлівна привітно всміхається, але це зовсім не позбавляє мене відчуття скутості. Скоріше навпаки. Сівши нарешті на стілець, відчуваю, що повільно дерев’янію. Різні страхи сковують усі рухи так, що, здається, і виделки не годна до рота піднести, не кажучи вже про те, щоб щось проковтнути.

– Олено, а ви німкеня?

Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?

– Ні, я – українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.

Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він – відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.

– То що там, у тих листах до Соломії?

У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.

– Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, – одразу відгукується Любомир. – Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові…

– Ага… Було діло… – пожвавлюється тато Любомира і потирає лоба. – Так-так! 500 франків на ужиток партії, на агітацію чи на «Громадський голос».[4] Це була не перша її славна офіра і не остання. Соломія ніколи не забувала, хто вона і де її батьківщина… Власне, усі громадські справи в Україні тих часів, як у Західній, так і в Центральній, вершилися за рахунок таких небайдужих громадян, як Крушельницька, існували на волонтерських засадах, так би мовити. Бо української держави тоді не було, хоч був народ, який прагнув самореалізації і здійснював її у доступний йому спосіб. Показовим тут є те, що Соломія була не просто собі заможна пані, яка вділила зі своїх маєтків. Ні, вона сама заробила ті кошти…

– Ну так… Слушно кажеш, – Любомир супить брови, допомагаючи собі таким чином зосередитися – не раз уже спостерігала подібну міміку. – А ще я, наприклад, не знав, про те, як вітав Краків Соломію восени 1895 року… Парох описує ті чутки, що докотилися до Львова після надзвичайного успіху Крушельницької. Буцім публіка шаленіла від захоплення. Натовп чекав її виходу з театру. Найсміливіші розпрягали коней і тягли карету самі. Інші несли Соломію на руках. Це був справжній масовий психоз…

[4] «Громадський голос» – газета, що з різною періодичністю та під різними назвами («Новий громадський голос», 1904–1905) виходила у Львові (1895–1939). На її сторінках друкувалися І. Франко, М. Павлик, Осип Маковей, Марко Черемшина та ін. Газета в різні періоди свого існування еволюціонувала від соціалістичних орієнтацій до націоцентричних.