Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Суд зайняв вісім місяців, а за тим Кінашу присудили ще шість тижнів ув’язнення. Довго тягнулася похмура зима, за нею прийшла обнадійлива весна, і врешті заспане літо дісталося Ольжичів. Яся випустили з в’язниці, і він умовився через листи зустрітися з коханою на вихідних. Льоля не знаходила собі місця цілий тиждень. А у ніч з п’ятниці на суботу проспала всього кілька годин під ранок. Схопилася з ліжка і до дзеркала: мішки під очима, запухле обличчя.

«Ой-ой! І як такою на очі Ясю показатися?»

Кинулася вмиватися холодною водою. Ще був час, щоб привести себе до ладу – однаково мусить чекати до обіду. А так кортіло вибігти з дому вже й негайно! Дівчину зупиняло тільки те, що мама може щось запідозрити у її надто довгій відсутності.

«Чекання, чекання, чекання! Нестримне, важке, гнітюче, та водночас – солодке, млосне, таке, що перехоплює дух. О Боже, той, хто вигадав чекання, мусив щиро ненавидіти усіх закоханих. Чи навпаки, дуже любити?»

По полудні спека трішки спала, і Льоля, прихопивши завчасно приготовані смаколики, рушила в бік Урочища – лісу, де вони умовилися зустрітися з коханим. Сорочка прилипала до спини, при поясі погойдувався невеличкий плетений кошик із лози. Ввечері принесе в ньому грибів чи літру-другу чорниць про батькові очі. А поки на денці скромно притулився клубок червоних стрічок – її таємні вказівки для Яся, щоб знайшов дорогу. А то заблукати в Урочищі можна було тільки так! Особливо – нетутешнім.

Ось уже знайомий підйом до лісу. Дівчина зупинилась і глибоко вдихнула лісову прохолоду. Тут тінь від стіни дерев, наче великий парасоль, вкривала суничні галявини окраїн. Ліс усе дужче поглинав Льолю. У пошуках орієнтирів вона добряче відхилилася від дороги, на якій чомусь лежали дебелі валуни й дрібні камінці. Враз огорнуло дивне відчуття – наче колись тут була одна велика ріка. Першу стрічку дівчина вчепила на ялинці, як щойно повішену новорічну іграшку в передчутті свята. Другу – за п’ятдесят метрів, майже на землі. Затим вийшла на спуск донизу, там, де сонячним зайчиком виплескували перекати річки Манивки. Вона направду манила її, то й мусить звабити і його – сюди ж ведуть її стрічки. Згадала його останній лист.

Пройшовши чималу відстань Прикарпатським масивом, Льоля опинилася на одній з галявин. Тут паслися вівці з червоними дзвониками на шиях, було багато височенних стебел іван-чаю, звіробою та цикорію. Звичайні білі ромашки ховалися тут від всюдисущої спеки і дивом перенесли частинку поля до лісу. Сойки-пересмішники бавили чудернацькими звуками, шукаючи у кронах могутніх дубів ще недостиглі жолуді. Усе це разом було схоже на безкрає зелене море, що саме у собі потонуло. Воно заколисувало, дражнило пташиним щебетанням, запахом грибів після дощу й розігрітого сонцем суничника. Та поміж цього аромату був відчутний один особливий, що вів її сюди. Льоля заплющила очі, глибоко вдихнула, а видихнула вже у гарячих обіймах.

– Ясю, мій любий Ясю, – прошепотіла в рідні груди.

Він стояв поруч, такий коханий і рідний. І його погляд був палкіший за будь-які слова. Вони не бачилися вже майже рік, а він не змінився, тільки сильно схуд. Блакитні очі запали глибше, проте горіли тим самим жертовним вогнем.

– Я принесла тобі трохи… – Льоля наче засоромилася свого вузлика й присіла на траву. – Ось, поїш…

Хлопець вдячно кивнув і потягнувся до першого лискучого пиріжка. Соромитись тут не було чого, він усю ніч не мав ані ріски в роті, а останні двадцять гривень пішли на квиток до Славська. А звідтам – ще добрих двадцять кілометрів пішки. Але він тут. Вона поруч. Усе, що було: холод, осуд, гнів, жага помсти, вогка й важка туга – тепер забулося.

– А пам’ятаєш, як ми познайомилися? – Льоля опустила голову на плече Яся.

– Звісно!

– Ти тоді був такий смішний. Першим сів до столу. З’їв стільки супу, що більше нічого не лізло. Батьки образилися, що ти більше нічого не скуштував. А потім ще і встав зі столу і голосно сперечався з татом.

– Ярко мені сказав, що я неправильно себе поводив…

– А ти подумав, що то через мене. Зайшов до кімнати весь такий грізний. З’ясовувати стосунки.

– А ти нічого не казала. Просто дивилася.

– А що я мала казати?

– І не треба було нічого казати.

– А потім приїхав знову. Такий модний, пишний, у костюмі! Павич! Ніхто б тебе не впізнав… Й одразу всіх причарував! Як там усі казали: розумний, розсудливий, завзятий. Поздоровляли тата з вдалою партією, – дівчина пирхнула. – Казали: бути йому «щонайменше університетським професором». – Льоля знітилася, згадавши, що хлопця виключили з вишу. Ясь поспішив змінити тему:

– А як ти? Щось писалося?

Льоля сумно похитала головою.

– Батько забороняють, як то кажуть, – папір псувати. Мама за мною, наче яструб, слідкують за кожним кроком. Це у Львові я могла бути вільною, а тут – зв’язана по руках і ногах. У селі роботи вистачає, навіть не маю коли передихнути… За щось велике боюсь і братися.

– Нічого, це нічого. Ти починай з того, що легко дається – коротенькі ескізи, розмови, замітки, сценки. Побачиш, прийде та мить, коли якийсь незвичний факт так тебе зачепить, що твір сам складеться перед тобою. Постав собі таке правило: не пропустити ані одного дня, щоби бодай дрібонької записочки не докласти до колекції. Запитай саму себе і запиши відповіді: як виглядає будинок? Як усередині, які кімнати, підлоги, меблі, образи? Як виглядає кухня? Скільки худоби?… Раптом хлопець таємниче замовк на півслові, схилився над землею та зірвав тендітний пагінець із китицею рожево-малинових квіточок, схожих на вишневі. Льоля простягнула долоню, і дарунок опинився в її пальчиках. Вона заплющила очі й торкнулася ніжних пелюсток устами, вдихаючи тягучий, медовий аромат, а коли розплющила очі, квітка уже була в руці Яся. Він провів її пелюстками по розпашілій щоці дівчини, промалював по черзі брови та ніс, повільно, дражнячи, торкнувся вуст і сам раптово поцілував квітку. Льоля зашарілася. Вуста, які цілували квітку, опинилися так близько, що їй здалося, що у них навіть подих – один на двох.

– Моя люба, люба Олю, – прошепотів хлопець і врешті поцілував її.

5

Льоля не відлипала від запиленого віконечка аж до самої зупинки потяга. Встигла вихопити серед натовпу Михайлину в короткій дублянці. Білявка ховала руки у вузьких кишенях і щосекунди тихо лаялася. Льоля не стрималася, першою вискочила з вагона, злетіла східцями вниз, спершись на люб’язно підставлену долоню провідника, і кинулася до подруги.

– Міно!

– Святий Петро! Таки добралася… Як тебе відпустили? – розчервоніла з морозу Михайлина обійняла подругу.

– Не відпустили… Втекла. Спершу до дядька, потім сюди. Мушу побачитися з Ясем! Вибач, що так довго. Потяг затримали через сніг… – Льоля занепокоєно озирнулася, виглядаючи серед натовпу кохане обличчя, і враз засвітилася, наче зірочка. До дівчат біг юнак у розстібнутому пальті, стискаючи в руках оберемок бордових троянд.