Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Так це ж… – дівчина розгублено озирнулася на монітор. – На подарунок нам обом. Я мушу все записати. А Ясь потім вичитає, поправить, де треба, видасть, і буде книга. Визнаю, важко йде… Але ж це так цікаво! Уяви, ми першими видамо збірку про весільні традиції мого села! Міна зробила захоплений вигляд та картинно покліпала віями. Льоля жартівливо штурхнула подругу в бік і продовжила:

– От ти знала, що після вінчання раніше молодим давали не хліб з сіллю, а хліб з медом? На солодке життя!

– Може, того й воно зараз у багатьох солоне! – пирхнула Михайлина.

– А барвінок-доля? Чи… – дівчина на мить занурилася в монітор, прокручуючи текст роликом мишки. – А як тобі те, що молода перетанцьовувала з незаміжніми дівчатами не під сумні пісні, як от співають – тужливу «Горіла сосна», а під веселі й жартівливі…

– Ну все-все, завелася, Вікіпедія! Тепер я розумію, за яку пристрасть тебе любить твій Ясь, – лукаво підморгнула. – Я рада, що є той, хто розділяє твої захоплення. Хтозна, чи мені такий трапиться. Як думаєш?

– А що я? Я – щаслива, – не до ладу відповіла Льоля, замріяно всміхаючись.

Ольга Франич народилася у незаможній родині священика в крихітному селищі посеред Карпат – Ольжичах – й усе життя захоплювалась книгами про принців та хоробрих лицарів, мріючи про щире кохання. Та коли в її житті з’явився скромний репетитор її молодшого брата Ярослава – Іван Кінаш, який назвався по-простому Ясем, спершу не впізнала його. Їй саме виповнилося сімнадцять, він – на рік старший за неї. Високе чоло, сіро-блакитні очі, трохи кручене рудаве волосся і ніжний погляд. Студент кафедри прикладної філології, блискучий учень, начитаний, освічений, мудрий. Він перевернув крихітний світ-мушлю, до якої так звикла майбутня попівна.

Так було заведено в усіх родинах священиків. Чоловік – головний, біля нього тінню матір, а під крилами батька діти – виховані, чемні. Синів готували до продовження сімейної професії: закінчити гімназію чи семінарію, знайти вигідну партію й дістати парохію. Доньки завчали напам’ять, що їхній найсвятіший обов’язок – кухня, діти й церква, тому змалку готувалися стати порядними дружинами та добрими матерями.

У сільській школі Ольжичів діти вивчали французьку. Викладачкою була молоденька вчителька – щойно після інституту, по вуха закохана в культуру Франції, її фільми та чарівну музику. Здібна до мов Льоля з легкістю оперувала складними ідіомами, тому до випуску вільно володіла іноземною. Цим дуже пишався батько. Вважав, що наречених на таку франкомовну панну буде більше. Згодом дівчина випросила-таки у строгого батька дозвіл відпустити її до Львівського університету на філологію вивчати ще й німецьку. Батько погодився, бо донька несподівано вступила на бюджет. Родина Льолі бідувала, і гроші аж ніяк не були зайвими. Тим більше у малого Ярка саме були проблеми з навчанням й треба було шукати репетитора. Хіба міг подумати отець Михайло, що замість грошей репетитор його сина накине оком на єдину доньку?

Матері з батьком Кінаш спершу не дуже припав до душі. Шепотіли на вухо: «Бідний, подивись на його одяг». А от їй самій – аж занадто. Першим його подарунком була книга Гете «Фауст» із маленькою присвятою, про яку Ольга нікому не зізнавалася, навіть Міні. Ясь був добрим, щирим і натхненним, а ще – справжнім романтиком… Він писав їй листи. У добу стільникових, інтернету та соцмереж – надсилав листи в конвертах з марками. Льоля шарілася щоразу, коли до їхньої хатини підходила повненька поштарка Ксенька з лукавою усмішкою. Це означало тільки одне: він знову їй написав. Знову!

Так тривало уже два роки, а кілька днів тому Ясь офіційно попросив руки Льолі у батьків. Отець Михайло покладав на Кінаша великі надії. Виявилося, що здібному хлопцю пророкували посаду професора в університеті. Умовилися тільки, що молоді мусять перше завершити навчання. Льоля була на сьомому небі від щастя. Те, про що вона мріяла, кохання – перше й таке ніжне, було взаємним.

3

Двадцятиоднорічний Іван Кінаш, який підписувався псевдонімом Ян Кін, вирізнявся серед однолітків своєю правильністю та непоступливістю поглядів. Сирота без копійки за душею звик усього досягати сам і справді багато працював та навчався, щоб вибитися в люди. Активний учасник студентського братства, Ясь видавав альманах, де друкували короткі нариси найталановитіших студентів, влаштовував літературні вечори, брав участь у політичних диспутах й завжди захищав власну думку. Така діяльність не могла залишатися непоміченою. Талановитим хлопцем або щиро захоплювалися, або так само щиро ненавиділи. Останніх з часом ставало все більше.

Однією з основних тем, обговорюваних на студентських зборах, була проблема корумпованості вишів. Ясю запропонували провести небезпечну акцію – упіймати на гарячому сумнозвісного професора Драгана. Довгий час Остап Андрійович тероризував усіх студентів так, що вони мусили збирати останні кошти, аби заплатити за залік. Він намагався «зарізати» і Яся, однак кмітливий хлопець домігся комісії. Там Кінаш блискуче відповів на всі додаткові запитання й залишив викладача з величезним зубом на себе. У групі Яся вчився улюблений учень цього професора – Юрко, якого теж було вирішено залучити до великої справи. Як найсміливіший, Ясь мусив сам дати хабара Драгану, щоб нібито залагодити відносини. Зустріч призначили на вулиці Вічева, 1, де разом із двома іншими студентами винаймав кімнату Кінаш.

Ян хвилювався, раз по раз виглядаючи професора з вікна.

Огороджену клумбу підливала старенька бабуся в акуратній блакитній хусточці. На світлій стіні будинку навпроти в́ікна ховали скляні очі за чорною кованою решіткою. Між ними нерівними літерами усміхався загадковий вірш:

Хлопець перечитав знайомі рядки тричі поспіль і один раз, заплющивши очі, і врешті видихнув. Тротуаром повагом рухався Остап Андрійович, несучи перед собою чимале черевце, як щит. Біля нього збоку швидко перебирав ногами Юрко. Зараз або ніколи! Кінаш зібрався. Йому вперше доведеться брехати, і це було найважче – переступити через себе. Але хлопець переконував себе, що робить це для спільного блага. Якщо не він, то хто? Наче на підтвердження його слів за стрункими воротами колишнього монастиря бенедиктинок пролунав гучний дзвін.

Хлопець стиснув кулак. Костел-фортеця на перший погляд відлякував оборонним настроєм. Похмурі мури поставали перед тобою вартовими з позачасся, наче випитуючи: чи не ворог ти, чи можна тебе пропустити далі? Але якщо зайти на подвір’я, душа наповнювалася якимось затишком, спокоєм і надією на краще. Та і сьогодні це вже був Свято-Покровський жіночий монастир, святе місце, не фортеця. Ян на мить завмер. Так і люди. На перший погляд здаються похмурими та відлюдькуватими, а якщо пізнати краще – з ними спокійно просто стояти поруч. У двері обережно постукали, і хлопець кинувся відчиняти. Професор дивився похмуро, але Юрко впевнено підморгував за його спиною. Усе вийде. Ян внутрішньо підібрався і видушив із себе посмішку. У нього все вийде!

– Пане професоре!

– Іване! – розмова почалася невимушено. Драган тримався відсторонено і зацікавлено водночас.

– Остапе Андрійовичу, я пропоную забути всі наші суперечності і почати, так би мовити, з чистого листа, – Іван видушував із себе заздалегідь приготовану промову.

На обличчі Драгана розпливлася задоволена усмішка.

– Вчасно ви зрозуміли свою помилку, Іване. Вчасно.

– І щоб вам було легше це сприйняти… Про це забути. З цим… Щоб йому! Словом, це вам! – Ян на умовний сигнал Юрка витягнув пухкий конверт, який пік пальці навіть через папір, і рушив до професора.

– Мушу визнати, ви мене приємно здивували, Іване, – чоловік завченим рухом потягнувся до конверта. Однак, коли його рука майже торкнулася грошей, кімната здригнулася від галасу. Вхідні двері прочинилися з гучним ляскотом, залишаючи на стіні вм’ятини від ручки, до квартири забігли незнайомі люди, щось вигукуючи. Іван не міг повірити у те, що відбувається. Хаос навколо видавався сном, поки в нього не відібрали конверт, а руки скрутили за спиною. Останнє, що пам’ятав хлопець, був винуватий погляд Юрка, незмінна усмішка Драгана і зловтішний голос:

– Догрався!

Звістка про арешт Яся шокувала Льолю. Чутки про її «злодія»-нареченого прокотились і селом. Тут уже було неважливо, що сталося: «чи то він вкрав, чи то в нього вкрали, але була якась неприємна історія». Люди і так не були прихильні до надто строгого священика, а тепер – ще той його зв’язок із засудженим… Плітки обростали чимраз новими подробицями, нагадуючи снігову кулю, запущену з гори. І змусити людей прип’яти власні язики вже було годі намагатися.

Амбітний отець Михайло одразу зрозумів, що всякі стосунки з ув’язненим зашкодять його власній кар’єрі та родині, тому заборонив дочці навіть думати про Яся. Усі попередні домовленості про шлюб можна було вважати скасованими. Важкий на руку та слово, чоловік навіть забрав доньчині документи з університету й перевіз її до Ольжичів, наказавши врешті взятися за розум і готуватися до заміжжя з першим-ліпшим семінаристом.

Міна намагалася переконати отця Михайла повернути Льолю до Львова, однак чоловік залишився непохитним. А щоб закрити тему повністю, відібрав у доньки мобільний телефон, а поштарці Ксені наказав усі листи передавати йому особисто в руки. Перші кілька конвертів батько подер на очах у заплаканої дівчини. Вона вже було думала, що все втрачено, але Ясь вигадав інший спосіб – почав писати тайнописом. Через Міну та Ярка передавав книги з проколотими голкою літерами, з яких Льоля складала довгі листи, сповнені пристрасті й туги. Дівчина могла годинами перечитувати їх та цілувати виписані рядочки. Але головним був не спосіб – головним залишався зміст. Кожне слово від Яся дихало палким коханням і дозволяло Льолі ще трішки помріяти про їхнє спільне щасливе життя.

4