Етимологія крові: читать начало книги онлайн

А це місто, у якому живу, про яке говорив пророк Ілля – так я називаю іноді свого сусіда, – воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше.

Ройбуш тече з чайничка у горнятко, наче потойбічний час, і пахне лісом, у якому я виросла. І взагалі я, здається, поринаю у якусь давно забуту чи, може, навіть зовсім загублену в безжальному дорослішанні казку, міфологему, наповнену безліччю химер, сновидінь, архетипів.

І вже порожні листи у віртуальному просторі не мають жодного значення. Вже взагалі не чекаєш ні від кого листів. І сама не хочеш нікому їх писати.

А може, це просто депресія? Прихована і глибока. Тоді треба негайно тікати подалі від Києва…

[хроніки чужих життів]

Київське Полісся. Страхолісся

Тарас Невода був сірожупанником і трагічно загинув, коли воював у 1918 році на боці армії гетьмана Скоропадського. Устина, яка торік лише переступила третій десяток, залишилася вдовою з двома донечками – тринадцятирічною Галинкою і шестирічною Ликеркою.

У неї був іще й син, Дмитрик. Він народився після Галі, але помер трирічним – від запалення легенів. Смерть сина батьки ледве пережили, Тарас аж посивів з горя і все картав себе, вважав, що то його і жінчина вина – взяли малого з собою в поле на посівну, а земля ж навесні ще не встигла прогрітися. Сидів Дмитрик на тонкій драній батьковій сорочці, а потім скрутився калачиком і заснув. Наступного дня схопив його жар, але вони не дуже на те зважали за роботою. Лише під вечір помітили: син ледве живий. Доглядали, вигрівали, поїли усяким зіллям, але не допомогло – втратили, віддали його – ще не прогрітій страхоліській землі.

І лише через три роки опісля смерті Дмитрика, Устина знову поважчала – тільки вже народилася донечка, ще одна, Ликерка. Крикливою була від самого народження – нікому не давала спокою – ні вдень, ні вночі. Покликала Устя шептуху бабу Килину, аби зняти з дитини врок. Килина подивилася на малу, сумно похитала головою, але страшного нічого не сказала. Лише щоб Устина набрала в церкві свяченої води і кожного ранку до схід сонця протягом місяця омивала тією водою донечку. Та послухалася шептухи. Справді, вже за три тижні дитина стала спокійною, майже перестала плакати.

Галинка красунею великою не була. З ріденьким волоссям, кирпатим носом і глибоко запалими очима якогось болотяного кольору. Сама худенька, сутула. А проте усмішку мала лагідну і характер добрий, трохи сором’язливий. За це хотілося її обнімати і міцно притискати до серця. Вчилася в школі старанно, і наука йшла їй легко. Але ж і господинею вийшла не абиякою – в усьому матері допомагала, поки сестричка ще була маленькою: і борщ вміла зварити, і хату підмести, і брудну воду в помийницю винести, і курям картопляного лушпиння натовкти, і латку пришити до сорочки. Але найбільшу любов мала до вишивання. Ще малою любила ходити з мамою літніми вечорами в сусіднє село Дитятки, до тітки Олі і баби Оксани, і спостерігати за ними, коли ті вишивають. Могла годинами отак не відводити очей від того магічного ритуалу – її заворожували кольорові квіти і химерні птахи, народжені чарівною голкою на білім полотні, та ж головне – у її присутності.

Коли Галинці сповнилося сім років і коли її віддали до школи, мама подарувала їй таку саму голку, багато-багато кольорових ниток і різного розміру обрізків грубого полотна – аби вчилася вишивати. Квітки у неї виходили якимись аж надто нереальними, часом здавалося навіть, що то не квітки, а якісь міфічні істоти. Сусідки ходили до Устини подивитися на Галинчині витвори й охали від заздрощів – ані самі, ані їхні доньки вигадати такого б не спромоглися. Ось, наприклад, червоний мак, у якого декілька пелюсточок більші і яскравіші від решти, аж раптом цей мак стає вже не маком, а червоним драконом зі страшною пащею і вогненними язиками, що ось-ось спопелять усе живе довкола – блакитні квіточки барвінку і зелені листочки любистку із маленькими сонечками на них. Усе таке живе і таке фантастичне, аж захоплює дух, коли дивишся на Галині вишивки. Справжня майстриня! І страшно часом Устині стає – бо ж не впевнена: чи від Бога той дар її старшій донечці, чи, чого доброго… від самого сатани. Як подумає – так одразу і хреститься. Але Галинці – хоч би що. Вона почувається найщасливішою в світі, коли тримає на колінах полотно, а в руках – голку з нитками.

Коли страшна звістка про Тарасову смерть докотилася до його родини, Устина рвала на собі сорочку і волосся, билася кулаками об мазані стіни хати, кричала і голосила ридма. Вже зривалася була бігти за Страхолісся – до ставу – на смерть – навздогін за чоловіком, якого кохала дуже. Але стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Галинка блискучими від сліз оченятами позирала на неї боязко зі свого куточка, тримаючи на колінах розпочатого три дні тому рушника, але не шила, руки її, здається, приросли до полотна. І ще стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Ликерка підбігала до неї, смикала худенькими рученятами за поли її сорочки і питала дзвінким дитячим голосочком: «Мамо, а що з нашим татком? Коли він повернеться?» Як могла пояснити малій, що вже не повернеться – ніколи! – що вогка земля тепер – вічна домівка для його тіла, а душа, можливо, вже збирається десь до неба, а може, ще блукає тут, коло них, не бажаючи так скоро розлучатися?..

Ні, не могла вона залишити своїх дівчаток сиротами…

Ликеру, коли тій сповнилося сім років, до школи не віддали і не купили їй ані причандалля для вишивання, ані золотих кульчиків. Навіть не питали, чи хоче. У неї вже не було батька. Родина, у якій зосталися самі жінки, ледве зводила кінці з кінцями, думали, аби лише не померти від голоду. І Ликерка мусила це розуміти.

[фрагменти мого життя]

Жаб’є

До Верховини ми їхали автобусом із Франківська – майже дві з половиною години. Я дивилася у відчинене вікно – на машини, на дерева, на тутешніх людей, на гори, які час від часу вимальовувалися за обрієм поки що лише нечіткою, напівміфічною далечінню.

Марта спала на сусідньому сидінні, зручно прилаштувавши голову на моєму плечі. Її довгі золоті кучері, ніби сонячні зайчики, весело лоскотали мене за шию, дістаючи до грудей, коли ми підстрибували на дорожніх вибоїнах чи асфальтових латках. Я відчувала лише дитячу безтурботність. І нічого, окрім неї. Червневе сонце припікало в міру, а вітерець, залітаючи через вікно, приємно обвітрював обличчя.

Ми з подружкою вирішили відпочити в Карпатах. Вирішили – зірвалися – купили квитки – і поїхали. Напередодні здійснивши цілеспрямований рейд столичними ринками і крамницями. Навмисне підбирали все однакове – зелені шкіряні наплічники, коротенькі лляні штанці, довгі чорні футболки та коротенькі яскраві маєчки, джинси, кросівки, спортивні костюми, гумові капці, купальники, картузики, льолі, кобури для мобільників, окуляри від сонця, газові балончики, гребінці та решту дорожнього мотлоху, без якого важко уявити дівочий відпочинок у горах. Вбачали в тому, може, якусь ритуальну сестринську спорідненість – хотілося, щоб подорож справляла на обох однакові враження. І якби не моє чорне волосся, підстрижене напередодні поїздки коротко «під каскад», і не довгі золоті кучері Марти, – неодмінно нас би мали сприймати як сестер-близнючок. Байдуже, що вона майже на три роки від мене молодша.

Хотілося якомога швидше прибути до того місця, де починаються гори. Величні, таємничі і майже незаймані. Моє тіло потребувало свіжого гірського повітря і чистої джерельної води. А душа – гармонії зі світом і тотального спокою, але – я була цілком свідома цього – не без елементів і чогось на кшталт екстріму. Як у снах…

Мої легені за рік уже втомилися від задушливого пилу, яким наскрізь пронизане цокольне приміщення аспірантської бібліотеки – відділ рукописів та стародруків. Саме так пахне час – старим, пожовклим та приреченим на вічну присутність пилу папером. Стало важко сидіти у холодних від вогкості стінах архіву, коли за тими стінами світить тепле сонечко, шалено буяє зело, легко вбрані й засмаглі кияни п’ють пиво і їдять морозиво, сидячи на лавочках у парку, в прохолодних тінях каштанів. І я покинула свою дисертацію на півдорозі, вигадавши байку – про необхідність для подальшого розвитку своєї теми дослідити на практиці особливості окремих говірок гуцульського діалекту. Що з цього могло виплисти – до ладу не знала, але моя байка виявилася переконливою для наукового керівника, і він, без особливих вагань, підписав лист про моє відрядження. Залишалося лише дочекатися, коли Марті підпишуть наказ про відпустку – у тій компанії, де вона працювала головним бухгалтером. Усе склалося на нашу користь і досить оперативно, а тому ми зовсім не програли у часі, а може, навіть іще й виграли.

Ми мали повних дванадцять днів попереду.

– Прокидайся, вже починаються гори, – я хотіла легенько штурхнути Марту в бік, але в цей час різко загальмував автобус, пропускаючи, певно, якесь із авт на вузенькій трасі, і струс вийшов значно сильнішим, ніж я сподівалася. Моя подруга, перелякавшись, прийшла до тями від, схоже на те, досить солодкого сну. Я подивилася на неї ніяково, знизавши мовчки плечима – мовляв, бачиш, це ж не моя вина.

Автобус рушив далі. Марта сонними очима дивилася попереду себе – у велике скло біля водія. За ним, справді, бовваніли Карпатські гори. Вони її теж заворожували. Ми прикипіли очима до завіконних краєвидів, що й не помітили, як прибули до Жабйого – столиці Гуцульщини, Верховини.

Вийшли з автобуса й озирнулися довкола. За якихось п’ять-шість метрів від нас нестримна, ніби пристрасна жінка, яка не знає втоми від любощів, вирувала, шалено мчалася вперед, оминала підніжжя, утворюючи химерну змійку, блакитно-зелена течія Черемошу.

– У цій красі менше Божого, а більше бісівського, – вирвалося раптом із мене тихо. Але Марта почула і з острахом чи то й з підозрою пильно подивилася мені в очі, потім – на Черемош, нарешті звела погляд вгору – до найвищих і найдальших вершин, ледь вкритих снігом. Чомусь раптом я відчула той сніг у себе за пазухою – це відчуття протривало декілька митей і зникло. Але шкіра залишалася «гусячою», попри те, що сонце сміливо обпікало наші спини й оголені плечі.

Ми допомогли одна одній натягнути наплічники, взяли в руки торби – з речами, але без провізії (ще в Києві вирішили: харчуватимемося виключно тамтешнім їдлом) і подалися вздовж берега – в той бік, куди спішив Черемош. Ми були одягнені в лляні штанці та яскраві маєчки. Це привертало до нас увагу – і зовсім юних, і просто юних, і вже дещо підтоптаних гуцулів. Щоправда, вони лише усміхалися нам. Підморгували, віталися. Але жоден не запропонував допомоги. Наприклад, поносити наші речі. Або ж дати пораду стосовно пристойного і водночас недорогого житла.

– Чи не здається тобі, Ярко, що вони сприймають нас, як інопланетянок? – запитала Марта, коли двоє чорнявих молодиків перейшли нам дорогу, кинули в наш бік здивовані погляди і подалися через місток. На протилежний берег річки. Про щось тихо перемовляючись між собою. Озираючись обережно назад.

– Мені байдуже, – відповіла я.

І справді, було абсолютно байдуже. Найбільше, чого мені хотілося – скинути нарешті з себе всі «баули» і відпочити. Звісно, в компанії з подружкою. Але тільки з нею. На знайомства з місцевим населенням чоловічої статі, принаймні у день приїзду, мене зовсім не тягнуло.

– Іван Франко, коли приїхав сюди вперше, здається, у 1884 році, був приємно вражений красою тутешньої природи, але і прикро вражений злиденним життям мешканців цього гірського села, адже віками на карпатський край зазіхали усілякі іноземні поневолювачі. Тоді Франко сказав: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема села понад Жаб’є і більшого лиха шукати дарма…» – я вирішила увійти в роль гіда, аби зацікавити Марту дивовижним краєм, до якого ми прибули хвилин п’ятнадцять тому, і трохи полегшити, оживити своєю розповіддю нашу дорогу. За кілька днів до поїздки я повисмикувала з Інтернету чимало корисної інформації про карпатські села. – Прикметна особливість Верховинського краю у тому, що тут, на відміну від Яремчі, Буковеля та інших курортних місць, не буває великих напливів туристів, а отже, ця земля найкраще зберігає вікові культурні багатства Гуцульщини як однієї з найтаємничіших етнографічних груп українців. Та й географічно Жаб’є розташоване в самому центрі регіону.

– Жаб’є – якась негарна назва. Викликає асоціації з бридкими зеленими жабами, чимось страшним і відьомським, – втрутилася Марта в мій монолог.