Етимологія крові: читать начало книги онлайн

– Мене звати Славіком, а вас як?

Ми неохоче назвали свої імена: Марта і Ярослава.

– Дуже приємно, а це мій молодший брат Вовік.

Вовік тим часом приєднався до брата, перенісши свій стілець до нашого столу.

– Славік і Вовік, – іронічно вимовила я їхні імена, відчувши, як у мені пробуджується майбутній кандидат філологічних наук, – а можна, ми будемо називати вас Славком та Володею?

Хлопці знітилися. Марта подивилася на мене і ледве стримала себе, щоб не розреготатися – пиво розслабило її теж.

– Можна, звичайно, – приязно відповів старший і покликав офіціанта, щоб замовити собі і братові по келиху пива.

Наше перше враження про хлопців виявилося оманливим. З ними було насправді цікаво спілкуватися. Вони розповіли нам багато легенд про гуцульський край і пообіцяли показати наймістичніші в Жабйому місця. Славко більше лип до Марти, Володя ж липнути до мене не наважувався – певно, його лякала помітна – між нами – різниця у віці (чи щось інше) – і мене це цілком влаштовувало. Живуть у Верхньому Ясеневі. Старший підпрацьовує на будівництві. Молодший – я майже не помилилася – цього року закінчив школу.

Коли вийшли з «Колиби», парубки повели нас на Жаб’євський Потік – присілок, у якому в одній із хат, під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», жив режисер Сергій Параджанов.

Довкруж було темно – хоч виколи око. Ліворуч від нас шумів Черемош, а праворуч стояли величні гірські стіни. Ми дійшли до підвісного містка, дощечки на якому в деяких місцях помітно ріділи, і від того ступати у темряві по містку було вкрай небезпечно. Хлопці, жартуючи, розгойдували місток, під нами шалено вирувала страшна водна стихія, ми хапалися міцно за тоненькі залізні бильця і пищали. Це вже хоч трохи нагадувало той екстрім, якого нам хотілося.

Коли нові знайомі довели нас до хати, Марта продиктувала Славкові номер свого телефону. Ми домовилися зустрітися наступного дня.

– Не знаю, чи варто іще з ними зустрічатися, – сказала Марта, коли ми вже поскидали одяг і, закутавшись у ліжники, вмостилися спати на великій розкладній софі.

– Але ж наше знайомство нас абсолютно ні до чого не зобов’язує. Та й екскурсоводи нам на перший час не завадять.

– Ну так, – уже крізь сон відповіла подруга.

Нарешті про мене згадав зі столиці мій Котик, приславши на сон прийдешній скупу, мов чоловіча сльоза, есемеску. Певно, тулиться тепер до сонної дружини, гріючи її своїм гарячим диханням, – сумно подумала я.

[хроніки чужих життів]

Довгими – аж, здавалося, нескінченними – вечорами Галина вишивала рушники, серветки, коміри сорочок – тільки тепер уже не для себе, мами та сестрички, а все – для чужих людей, на замовлення, аби заробити на цьому хоч якусь копійчину – на борошно, на полотно, на нитки, собі на придане. Коли відчула зі своєї праці зиск, її малюнки поблякли, ніби втратили оту свою колишню казковість і магічну силу, стали такими ж звичайними, як у інших вишивальниць – гарно та майстерно виконаними, але тільки й того. Що то значить – за гроші, а не від серця… На вечорниці Галинці ходити не було коли за роботою. Лише у великі свята виходила з дівчатами на гулянки: в Зелені – на русалії, в Різдво – на колядування. Так і минало її вбоге дівоцтво.

Аж коли вже Галинці виповнився двадцять один рік, до Устини у хату нагодився односелець Микола – хоч і бідний, а проте роботящий хлопець, та ще й непоганий на вроду. Галинці одразу сподобався. А що вже й так задівувалася надто, вирішили не баритися. Й одразу після Великодня справили скромне весілля. Покликали найближчих родичів. З боку молодої були лише Устина, її п’ятнадцятирічна Ликерка, Устинина тітка Оксана з Дитяток та сестра Оля з чоловіком і синами – Ромком і Петриком, Тарасова сестра з Мотовилівки, теж зі своєю родиною. А більше кликати й не було кого. З боку молодого прийшло більше гостей. Серед них був і добрий товариш Миколчиного батька, що з ним разом у молодості ходили на музики – Василь із сусіднього села Горностайполя – високий широкоплечий чоловік років сорока, чорнявий, з пронизливими темно-карими очима, рівними білосніжними зубами й охайно підстриженими вусами. І, хоч прийшов Василь на весілля товаришевого сина не сам, а з родиною – жінкою Степанидою, своєю ровесницею, трохи розповнілою, а проте приємною з лиця, і з семирічною донечкою, яка не відходила від мами ні на крок і все уважно зиркала на присутніх, ніби всмоктувала їх, своїми великими зеленими оченятами, – хоч прийшов на весілля товаришевого сина Василь не сам, а з родиною, Устина все не могла відвести від нього зачарованого погляду.

Переїхала Галя по весіллі до чоловікової хати. Устина залишилася удвох з Ликеркою. Тепер їй стало ще важче, адже хоч була і невелика та копійчина з доньчиного рукоділля, а проте хоч якось тримала їх на цьому світі. Сумно Устині стало ще й тому, що не виходив з її голови образ чорнявого красеня в літах – горностайпольського Василя. І не те що з голови не виходив, а ще й навпаки – здавалося, проникав далі – аж у саме серце, а потім – іще нижче від серця… соромно самій собі було зізнатися… Він іноді снився їй у таємних снах, у таких любощах, які б уявити наяву не посміла, вважаючи їх за безсоромні, гріховні, такі, яких ніколи не знала з покійним Тарасом. По тих снах прокидалася вранці збуджена, з гарячим зволоженим лоном, спрагла чоловічої плоті і божевільної любові. Не знала, як своєму бажанню зарадити. Але найстрашніше – боялася те почуття втратити. Навідувалася ледь не щодня до старшої доньки, з надією: може, прийде, може, знову його побачить.

Але Василь не з’являвся більше у Страхоліссі.

Дізналася скоро від своїх нових родичів: Василь – трунар. У своєму селі, в Горностайполі, кажуть, гарний майстер. Майстер домовини робити – дивно воно якось звучить. Хоча… що тут дивного? Коли людина на інший світ іде, – то, певно, для неї важливіше, аніж коли на цей – приходить…

Снився Устині Василь. Майже щоночі.

Якби мала яку річ чи бодай одну його волосину, їй-богу, приворожила б, взнала б, як, зробила б усе, аби він знову з’явився у них у її селі, аби здійснився – хоча б раз – отой її нескінченний і солодкий, аж до згуби, сон.

Але не приходив більше Василь до Страхолісся.

Ликерка, на відміну від старшої сестри, не мала хисту до вишивання і неохоче допомагала матері по господарству. Натомість дуже любила гульки, не пропускала жодних вечорниць. Тільки парубки тутешні її зовсім не цікавили. Їй подобалося лише дражнити їх своєю вродою – довгими густими кучерями, чистою засмаглою шкірою, блискучими жаринками очей, рівненькими, ніби намальованими, дужками брів, акуратненьким носиком, спокусливими рожевими вустами і струнким дівочим станом. Чіпляла на себе разки штучних коралів, і було їй байдуже, що вони несправжні, бо хлопці ж на це зовсім не зважали. Танцювати любила – що аж жах! Могла не їсти нічого зранку, але без танців не могла! Коли танцювала де, на вечорницях чи просто дружніх сходинах, то так зміїно вигинала своїм гнучким тілом, підстрибувала, цокаючи каблучком об долівку, кружляла, мов вихор, що цим заворожувала не лише парубків, а й дівчат також. Любили вони Ликерку, хоч і заздрили її незвичайній вроді…

Устина пишалася своєю молодшою донечкою, любила роздивлятися кожну рисочку її обличчя, ловити кожен її подих, як тільки та, стомлена танцями, засинала. І коли Ликерка, кружляючи перед люстром, скидала з себе сорочку й оголювала тугі дівочі груди, проводячи по них ніжно вказівним і великим пальчиками – аж стискалися від того рожеві пипки – думаючи, що ніхто її таку зараз не бачить, коли розпускала густі, миті любистком коси і навіть коли весело чіпляла на себе штучні коралі, – Устина, підглядаючи тихо в тоненьку шпаринку сінешніх дверей, пишалася нею, раділа потай, що має таку доньку. Але знову міркувала собі часом не без тривоги: а чи від Бога та врода у її Ликерки, а чи, може… від самого сатани. Тоді швидко хрестилася, і важкі думки враз покидали її. Ясна річ, що від Бога. А тоді мимохіть згадувала свої сни про Василя, все до найменших дрібниць, до найтонших відчуттів, ніби поринаючи у якусь дивну млосність, гублячи себе у дійсності. Але, спам’ятавшись по якомусь часі, знову починала хреститися, зітхаючи: «Прости, Господи». І – чекала наступних таких снів, бо жила по-справжньому тепер – лише у снах.

Однієї ночі Устині наснився Дмитрик – її мертвий синочок. Ніби він був уже майже парубком, багато і не по-тутешньому вбраним – у чорному шкіряному кептарику, обшитому золотом, у такій шапці, як носили отамани Запорізького війська, в широких синіх шароварах, на ногах – нові червоні сап’янці, аж блищать. Ніби підійшов до матері і попросив, щоб та благословила його на весілля. «Хто ж твоя наречена, синку?» – запитала Устина здивовано (чи не замолодий її син для одруження?). «Ликера, мамо, моя молодша сестра – моя наречена», – сказав Дмитро. «Не віддам я тобі Ликери – нізащо в світі! – розгнівалася тоді Устина. – Не бути вам з нею чоловіком і жінкою, бо ви – брат і сестра!» І зник по тих словах, засмучений материною відмовою, Дмитрик і більше не з’являвся. А потім знову наснився Василь. Цього разу він цілував уві сні розпечене лоно Устини, – аж, здалося, прокинулася від власного стогону. Скочила з ліжка і побігла до кутка з образами – просити Господа, аби змилувався над нею, грішною, аби не відбирав у неї молодшої донечки-красуні, Ликерки, аби дав їй здоров’я і щасливої долі, і многая-многая літа… аж заспівала перед іконами… А ще… стала просити Господа… щоб здійснив нарешті її сон…

Взимку в Галинки народилася донечка. Олюнею назвали. Микола, чоловік її, влаштувався в лісництво. Тепер мав повноцінну сім’ю – пишався тим.

Устина полюбила онучку від самого народження, натішитися нею не могла. Приходила до Галини і милувалася тихо малою – коли та спала, коли плакала, коли вередувала, коли рученята тягнула, коли так по-дорослому на бабцю дивилася.

Устина відволікалася цим на якийсь час… від нав’язливих думок про чорнявого красеня із Горностайполя… Всю любов малій віддавала.