Етимологія крові: читать начало книги онлайн

– Кажуть, тут кожна жінка – відьма, а кожен чоловік – мольфар. Хоча, звісно, це перебільшення. Але край, справді, дуже містичний. А щодо назви Жаб’є… Знаєш, я читала і про це. Якщо цікаво, можу розповісти.

– Тільки давай десь зупинимося і трохи перепочинемо, бо вже болять руці-нозі. І води хочеться.

Ми зайшли вже далеко від людних місць і опинилися у невеличкому міжпагорб’ї, з камінням і тоненькою цівочкою джерельної води. За кроків десять від нас Черемош розгалужувався. Основна його частина продовжувала стрімко бігти змійкою в казкову далечінь. А вужча й мілка, та, що ніби показувала нам подальший маршрут, повертала різко праворуч і ховалася між невисокими зеленими схилами.

Перейшли через дерев’яний підвісний місток і рушили вздовж пологого берега за спокійною річечкою. Нарешті знайшли вдале місце для короткого перепочинку. Це була така собі невелика галявина, яка підіймалася вгору і закінчувалася плетеним тином чийогось обійстя.

Поскидали із себе багаж і полегшено попадали на траву.

Прозора дзвінка вода внизу грайливо манила до себе. Марта озирнулася довкола, подивилася на гору – ні душі – скинула капці, штани, потім маєчку. Обережно спустилася до річки.

До дна, встеленого гладенькими камінцями, було щонайбільше тридцять сантиметрів. Я скинула лише капці і пішла за подругою.

– Ай, холодна, – вигукнула Марта, ступивши у воду. Вода, справді, була дуже холодною. Але – надзвичайно приємною. Течія пестила ноги, геть змиваючи з них втому. Але хотілося більшого – хотілося з головою зануритися у цю течію. Така божевільна думка виникла у нас обох одночасно. Перезирнулися, усміхнувшись одна одній.

Я теж скинула одяг, зоставивши на собі лише стрінгери і срібний ланцюжок на нозі. Зачерпнувши у пригорщу води, плеснула собі на обличчя. Ще раз, іще, іще… На плечі, на груди, на спину Марті… Нам було весело. Ми попадали на камінне дно і заходилися хлюпатися, наче дітлахи. А тоді полягали на спини, за течією. І лежали так, насолоджуючись гармонією світу. Допоки гірська вода не захолодила геть наші тіла. Лише тоді поспішили до берега.

Сонце скоро нас обсушило. Ми одягнулися і знову полягали на траву. Вже сповнені нових сил.

– Ну, а тепер уже розповідай про своє Жаб’є.

– Отже, про назву, – і я почала переказувати вичитаний перед поїздкою текст. – Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов‘язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу. Наприклад, у давньоіндійському священному тексті «Ригведі» є гімн жабам, які починають кумкати, віщуючи настання сезону дощів. У Давньому Єгипті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества. Жабам приписували владу над розливами Нілу, від яких залежав урожай. Єгипетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові. Пізніше ця богиня була запозичена греками і стала називатися Гекатою. Вона буцімто була донькою Деметри і Зевеса, сестрою Діви-Персефони, покровителькою місяця, чаклунства й усіляких примар. Римляни ж ототожнили Гекату-Жабу з увінчаною трояндою богинею пологів Люциною. Ранні християни прийняли цей символ: Жаба, ув’язнена у квітці Лотоса, чи просто жаба була формою, вибраною для храмових світильників, на яких були вирізані слова: «Я єсмь Воскресіння». У Китаї жаба символізує інь, місячне начало, безсмертя, багатство й довголіття. Водночас жаба символізувала не лише водну, а й вогняну стихію. Іще з незапам’ятних часів у багатьох народів світу, наприклад, у китайців чи монголів, вогнище ототожнювали з жабою, що сидить в печері. Найдавніша цивілізація – трипільська, що постала на наших київських землях сім тисяч років тому – залишила по собі згадку про жабу як священну істоту. Жаба пов’язувалася із загробним культом і воскресінням після смерті. А праслов’яни-язичники, що довгий час мешкали в Карпатах, а це були, насамперед, слов’янські та литовські племена, мали спільне божество вогню на ім’я Габіє. До нього зверталися із проханням запалити полум’я і розкидати іскри. Цим же іменем називали і родинне вогнище, якому поклонялися як святій Габії. То було святилище, воістину – святе місце. А «піти за Габією» означало «вмерти»… Красиво, правда ж, «піти за Габією»?..

– Ого, ціла лекція. Звідки ти все це знаєш? – здивувалася Марта.

– Це входить у сферу моєї фахової зацікавленості.

– Тоді не на ту тему пишеш дисертацію, Яросю, – зауважила подруга.

– До речі, про дисертацію. У ній я досліджую історичну фонетику української мови, і тут мені теж є чим поживитися. У давній українській мові, як і в більшості слов’янських мов, задньоязикове «г» під впливом вічно м’якого «й» спочатку було пом’якшилося, а потім змінилося на шипляче «ж». Отже, литовське «габіє» це наше «жаб’є», а по-гуцульськи «жєб’ї», бо ж гуцули вимовляють м’яко, з наближенням до литовської мови. У гуцулів, між іншим, на жаб’ячу тему існує таке повір’я: разом із променями сонця, тобто з першою ранковою росою, досвітком, жаби падають із місяця на землю…

– Слухаю і тихенько заздрю тобі. Ти обрала дуже цікавий фах. Це не макроекономіка з її валовим внутрішнім продуктом і складним нагромадженням цифр, – зітхнула Марта, коли я закінчила свою просвітницьку оповідку.

– Але не всім же збирати давні легенди і досліджувати наслідки занепаду зредукованих звуків. Хтось мусить і рахувати гроші, – заспокоїла подругу.

Як би нам не було добре лежати отак на траві під теплими сонячними променями, а мусили іти далі. Адже до смерку бажано було б остаточно визначитися з помешканням.

Нарешті вийшли на трасу. Машини проїжджали по ній рідко, а пішоходи довгий час взагалі не траплялися на нашому шляху.

Ми з Мартою мали намір задибати у якесь глухе гуцульське село і саме там розпочати пошуки місця для зупинки. Але, попри те, що так довго блукали верховинськими манівцями, врешті знову опинилися в гамірному центрі селища, біля стрімкого Черемошу – де ополудні зупинився наш автобус.

Піша подорож і водні процедури вже добряче нагнали апетиту. Тільки ходити по харчевнях з такими величезними торбами двом тендітним дівчатам якось не припадало. Я залишила Марту біля найближчої продуктової крамниці. Сама швиденько заскочила всередину із наперед заготовленою десяткою – на два півлітрові полуничні йогурти, які ми випили одразу ж на виході. Місцеві страви встигнемо ще скуштувати. Й оскільки до вечора лишалося зовсім недовго, вирішили не випробовувати свою долю в перший день перебування на цій землі. Повернули на одну з найбільших вулиць селища, намагаючись не оминати жодної господи.

Нас прийняла немолода вже, але приємної зовнішності, жіночка у квітчастому фартуху. Так, у неї є кімнатка для двох дівчат. Візьме вона зовсім небагато, всього лише символічну суму. Вхід до тієї кімнатки окремий, отже, ніхто нікого не турбуватиме зайвий раз. Там у сінях є невеличка електрична плита, можна зварити яку картоплину, є чайник, щоб нагріти води на чай або на вмивання. Нужник надворі, душ – теж, але ж тепер літо, вода в бачку швидко нагрівається. Ага, її можна називати просто «тета Нестія», тобто тітка Настя «по-нашому». І коли щось треба – нехай не соромимося, гукаємо. З першого погляду – взаємна симпатія. Як добре. Ми віднесли речі до хати, перевдягнулися в джинси та спортивні куртки, принципово відмовившись у цей вечір від усякої косметики (кому не подобається, нехай не дивиться), і пішли вивчати місцеві бари. Вже починало смеркати.

Обійшли усі центральні вулички і площі. Зупинилися на затишному і в міру пристойному закладі з вивіскою «Колиба». Замовили по келиху пива та одну на двох порцію бануша. Бануш – гуцульська страва з кукурудзяної крупи, зварена у сметані і присмачена щедро овечою бринзою.

Двоє молодиків із сусіднього столика уважно вивчали нас із Мартою прискіпливими поглядами. І коли нарешті переконалися, що ми вже заплатили за своє замовлення, посміливішали.

– Дівчата, ви приїхали на відпочинок? – запитав один із них, на вигляд років двадцяти, добряче засмаглий, з коротко підстриженим чорним волоссям, красивою усмішкою та широкими міцними чоловічими плечима, одягнений у легеньку бавовняну теніску. Намагався говорити з нами літературною мовою. Але його гуцульське походження видавали неправильні наголоси і дифтонги.

Другий був трохи схожий на першого, але на декілька років молодший. Ніби іще школяр. Несимпатичний і неохайний. Волосся стирчало в різні боки, легенький пушок кумедно тримався над верхньою губою, очі не випромінювали особливий інтелект, а на комірі жовтої сорочки світилася велика масна пляма.

Ми з Мартою поглядами дали одна одній знати: не наші герої. Але, як дівчатка чемні й виховані, мусили підтримати розмову.

– Так, – сказала Марта, – ми приїхали сьогодні вдень і дуже втомилися з дороги, хочемо повечеряти і йти спати.

Бануш ми мали чекати хвилин п’ятнадцять – поки приготують. Я підняла келих і жадібно ковтнула холодного пива. Бурштинова рідина приємно потекла до шлунка. Денна напруга спала – у нас уже було місце для ночівлі. Марта теж припала до пива, вдаючи, ніби не чує пропозиції наших сусідів пересісти за їхній столик – «щоби було веселіше». Тоді старший підійшов до нашого столу – наче гора, яка сама мусить іти до Магомета – і сів на вільному стільчику, ближче до Марти.