Етимологія крові: читать начало книги онлайн

Але Степанида не здавалася і вперто наступала на чоловіка. Їхня донечка мусить бути найкращою дівчинкою в Горностайполі. Яка ж це розкіш? Золоті півмісяці лише оберігатимуть Ганю від злої сили, від зурочень заздрісних односельчан. Та й голівка у неї не болітиме ніколи – бо золото ж.

Ні, у неї в родині не було забобонних, зовсім. Щонеділі з батьками ходила до церкви – але більше ходили про людське око. А чи по-справжньому вірили в Бога – Степанида не знала. Вона хотіла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо він живе на небі, то чому ж ховається від людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І місяць, і зорі – вночі. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вірити.

Василь зрозумів, що у війні з жінкою йому не перемогти ніяк. Та й мусить же хтось бути мудрішим. Погодився таки. Щоправда, коли довелося вести корову на ярмарок, довго стояв біля хвіртки, не торкаючись клямки, все вагався: відчиняти чи ні. Важко було залишатися без такої щедрої годувальниці, якою була Мілька. А та дивилася на нього – ніби людськими очима – ніби ось-ось заплаче і скаже: «Не продавай мене, ще згоджуся». Як у казках, де говорять звірі. Але Мілька мовчала. Навіть не мукнула за всю дорогу, що тягнулася до ярмарку.

Василь Босенко сам був нетутешній. Із Ржищева.

Батько його, Гаврило Петрович, служив дрібним чиновником. Красивим був чоловіком. Жодна жінка не оминала поглядом. Та й він рідко коли оминав спокусу в спідниці, але й рідко – самим лише поглядом. З дружиною пощастило – була неревнива. Єлизаветою звали, казали всі на неї – Ліжбета. Мала добру вдачу, лагідна і хазяйновита. Але найголовніше – мовчазна і терпляча. До ранку, було, чекає чоловіка, але нічого не скаже, коли той прийде вранці, не запитає, де був, не дорікне, лише мовчки від дверей повернеться, коли кроки його вчує, утре сльози насухо, а тоді зустрічає Гаврила привітно, наче той і не вештався бозна-де цілу ніч. Раділа мовчки, що повертався до неї. І сумувала мовчки, що йшов… від неї. Горда була жінка Ліжбета. А ще чоловіка свого дуже любила, а тому прощала все.

Але одного разу не повернувся Гаврило. Заплескали недобрі сусідські язики: дівку собі молоду знайшов десь під самим Києвом, до неї втік. А разом у Київ на службу влаштувався, у якусь канцелярію взяли його.

Василеві тоді було одинадцять років. У школу ходив, але довелося йому ту школу покинути. Із Ржищева Ліжбета з Василем переїхали до своїх родичів – на Київське Полісся. Не могла більше нещасна жінка витримувати отих насміхань: з молодою дівкою від неї чоловік утік… Краще не згадувати, як пережила все це!

Оселилися в Горностайполі, у маленькій хатинці-мазанці, що вже аж розвалювалася від часу. Ліжбета мала дуже гарний голос. Взяв її отець Іван до церковної півчої. Коли відправи були, свята чи поминальні дні – співала у хорі, на життя заробляла, щоб себе і сина прогодувати. Усі думали у селі, що вдова. Жаліли. Часом та жалість їй допікала.

«Краще б і справді вдовою була», – міркувала потай.

Василь вродою в батька вдався, як підріс до парубка. Красень такий самий. Уже й на цього дівки заглядатися почали. Ще як молодшим був, любив з мамою до церкви ходити. Там із дяком Миколою стоваришувався, на десять років старшим від нього. Микола був дуже розумним чоловіком, але й простим – було про що, окрім Святого Письма, погомоніти. Навіть на рибу ходили разом. Так і дружба зав’язалася міцна між ними. Не на один рік.

– Слухай, Василечку, – якось сказав Микола, – ти вже здоровий дядько, мусиш сам гроші заробляти, ще й думати, як прогодувати матір. Хочу тобі щось запропонувати. У нас у селі трунаря немає. Коли помирає хто, ми з Дитяток кличемо або й з інших сіл. А люди ж не вічні, одні відходять, інші народжуються – така Божа воля. Що вдієш. У Горностайполі був колись один добрий майстер, але сам помер років зо три тому. Відтоді ніхто за таку справу братися не хотів. Чомусь боялися. От якби ти подумав…

– Та тут страшного нема нічого, – відповів Василь, – тільки ж не вчив мене ніхто, от у чому біда. Який з мене майстер, коли не знаю навіть, як дошку витесати?

– Навчишся, ти хлопець здібний, руки на місці. Погоджуйся, я сам тебе відведу в Дитятки. Тиждень-два у Прокопа, дитятського трунаря, поживеш, він навчить тебе і дошки витесувати, і домовини збивати. А парафія за навчання заплатить, ти не переймайся, отець Іван сам зацікавлений, аби в селі свій майстер був. Та й потім матимеш зі своєї праці гарні гроші, – вмовляв Микола.

А що було Василеві думати? Звичайно ж, погодився.

Не помилився дяк – таки добрим майстром став Ліжбетин син. Спочатку не дуже приємна та справа йому була. А потім звик. Навіть подобатися почало. Відчув покликання своє у тому – вічні домівки односельчанам будувати.

Якось дід один у селі помер. Прийшла до Василя онучка покійного – батьки прислали про труну домовитися. Він знав її – Степанидою звали. Тільки не доводилося ніколи ближче зазнайомитися, не було нагоди такої. Аж тут трапилася…

Худенька сама, з довгою русявою косою, з такими добрими-добрими очима, повними сліз. Плаче, каже, діда дуже любила, повірити не може, що більше не побачить його живого. Аж Василеві шкода стало – не діда, звісно, бо що вже діду. Онучки.

Уперше таке зробив – пригорнув дівчину до грудей і по голові гладити почав. А дівчина не пручається, прихилилася до трунаря, ще дужче заплакала.

Аж раптом відчув, як гаряче йому стало. Злякався. Відступив від Степаниди трохи.

– Не плач, – каже їй, – така Божа воля: одні відходять, інші народжуються. Що вдієш.

Поховали діда. Але Василеві з голови заплакана Степанида не виходить. Не може забути отого жару, що по тілу його пройшовся, коли дівчину обіймав. Якби таке повторилося! Тільки щоб уже не плакала, щоб усміхненою була, щоб мала якусь добру вість. Тоді притис би до себе знову, щоб і радість її відчути.

Спливав час. У Горностайполі вистачало смертей і весіль. Уже й Ліжбета весілля свого сина справила – зі Степанидою одружився. Дівчина закохалася ще тоді, коли втішав її у дідовій смерті. Тож ледве не стрибала від радості, коли сватати прийшов.

Зажили собі тихим-мирним життям у Василевій хаті. І Ліжбета жила з ними до смерті. Але померла нестарою, від хвороби серця, онуки побачити не встигла.

Василь мав трохи заробітку зі своєї праці, проте невеликі це були гроші. Не міг втридорога лупити з родичів померлих, хоч і майстер був гарний. Любив свою роботу, так, навіть гордився нею, але задоволений більше був від того, що робив. Чуже горе на зиск його не спокушало. Тож знав справжню вартість отих – зі слізьми чужими змішаних – грошей…

Найбільшою втіхою для Василя була його донечка. Пізно вона у них зі Степкою народилася – обом уже було за тридцять. Ледве дочекалися, думали вже, без дітей старість зустрічатимуть. Але всміхнулася раптом доля – дарувала дитинку.

Підросла та, що вже чорні кучері спліталися у дві тугі коси, уквітчані різнобарвними – до несмаку, але по-дитячому весело – стрічками. Великі зелені оченята жадібно всмоктували у себе всі дива їхнього поліського краю і від того ставали такими глибокими-глибокими, наче криниця посеред двору.

Гарненькою була їхня Ганя, нічого не скажеш. Як не дбати про щасливе прийдешнє такої.

Та й жінку свою любив Василь. А чого від любові не зробиш, чим не пожертвуєш. Отож скоро забули вони про корову, що проміняли її на золоті кульчики-півмісяці. Зажили спокійно, як і раніше. Ніби ніколи і не сварилися між собою Василь та Степанида.

Того ж року Ганя пішла до школи. Вчилася потроху читати і писати. На зиму справили їй кожушка – перешили старого дідового, купили червону вовняну хустку в жовті квітки, схожі на нагідки, які рясно росли влітку на їхньому городі, а чоботи взувала материні, бо вже не мали на що купити нові – небагато покійників на той час у селі було.

Але зима – вона ж недовга насправді. Ось і станула крига на ставках, сонечко стало щедрішим на тепло. Наближався Великдень.