Етимологія крові: читать начало книги онлайн

Степанида тримала свічку між вказівним і великим пальцем, у лівій руці, правою хрестилася щоразу, коли отець Іван тричі виспівував: «Господи помилуй!»

Полум’я було неспокійним: то виструнчувалося рівною вогненною смужкою на кілька сантиметрів угору, то опускалося скорчене донизу, ніби от-от вистрибне зі свічки на долівку і почне кружляти гарячим бісиком межи ніг прихожан. А чорний димовий німб із гучним тріскотом тягнувся за полум’ям – був його тінню.

У Степаниди тривожно стиснулося серце. Лихе передчуття закралося до свідомості, аж у голові запаморочилося. Схотілося якомога швидше вийти з храму. Але мусила стояти – бо ж іще непосвячені у її святковому кошику паски та крашанки. Поставила свічку до свічника і тричі перехрестилася. Наче трохи відлягло, а проте тривога ще довго продовжувала тріпотіти сполохано – аж на самому денці серця. Якась невідома їй досі сила сповіщала про щось моторошне і неминуче.

– Христос воскрес! – привітала чоловіка.

– Воістину воскрес.

Обійнялися і поцілувалися тричі. Ганя вихопила з мамчиних рук кошик і заходилася виймати посвячене добро – на розговіння. Постелила на стіл чистого рушника – вишиті гладдю курчатка засвітилися святково у їхній вбогій хатині. Поставила посередині велику паску, поруч – дві маленькі, а вже потім обережно виклала коло з червоних, рудих, зелених, синіх та жовтих крашанок.

– Мамо, тату, сідайте до столу! – засміялася рівненькими вустами, тоненькою дитячою рукою грайливо відкинула за плече косу з розв’язаною рожевою стрічкою.

Про свою пригоду в церкві зі свічкою та про тривогу Степанида вирішила не говорити чоловікові. Дасть Бог, минеться.

Після Великодня було весілля у донечки Василевого товариша. У Страхоліссі. Пішли всі разом. Степа почувалася там чужою, спілкуватися з ким не мала, добре хоч, що Ганя біля неї весь час крутилася – то зважала лише на донечку. Ні до молодих, ні до батьків, ні до гостей не мала діла. Тільки відчувала – тривога все глибше і глибше у душу її закрадається. Незрозуміла. Дика якась. Аж панічна – тривога.

Почалися весняні клопоти, городні будні. Потім літо – збір врожаю, зимова тиша і знову – весна… Скільки не ходила до церкви – все те саме. Стрибає полум’я неспокійно, кіптяву чорну випускаючи, наганяючи жах якийсь…

Не миналося.

Але боялася розказати комусь. І аби не помітив ніхто тої чорноти, просто перестала у церкву ходити. Хай дивуються сусіди – нічого не казатиме. Її справа. Та і де ж той Бог? Немає ніякого Бога, просто вигадав хтось, аби гроші з людей на свічки та на відправи усякі збирати.

Тільки тривога все спокою не давала…

Відволікалася важкою працею у господарці, але в кінці дня недобрі думки знову оживали у ній, часом не давали заснути, катували, повільно знищували її. Степанида змарніла на лиці, схудла, чолом почали проступати все глибші зморшки, а у волоссі з’являтися перші сивини. Старіла на очах.

Василь раптом змінився теж. Став мовчазним і дратівливим. Почав зникати десь і повертався пізно – сам не свій, нічого не пояснюючи. То до чарки зазирав без приводу, то без причини накидався на жінку й на доньку, лаючись, на чому світ стоїть… Аж одного разу почав щосили лупцювати Степаниду, не шкодуючи їй стусанів – наче звір страшний у його шкуру вселився. Перелякана Ганя побігла кликати сусідів, і якби ті не нагодилися вчасно, Степа б уже віддала Богові душу.

Від того часу жінка так захворіла, що перестала виходити з хати. Усе стогнала глухо, лежачи на ліжку, бо говорити не мала сил.

Ганя, як лишень могла, доглядала за мамою, носила з криниці свіжу воду, варила трави і каші, поїла, годувала, обмивала її, прала сорочки і допомагала переодягатися у чисте. Василь, коли з’являвся у хаті, лише зиркав на них обох вовчим поглядом – аж блищали від злості зіниці – і мовчки виходив – так, наче його тут уже нічого не стосувалося.

Більшість односельців почали оминати їхню хату. Лише тим, котрі щиро за Ганю переживали, не страшно було навідуватися до Босенків. Одним з таких був Микола – церковний дяк, уже сивий дядько.

Померла Степанида одразу по Зелених святах. Вмирала на очах у доньки. Останні сили зібрала – щоб заговорити нарешті. Глухим, здавленим голосом ледве вимовила:

– Півмісяці… свої… бережи, доню. Це ж тобі – на щасливу долю… не знімай їх…

– Ніколи, мамо. Обіцяю, що ніколи їх не зніму, – Ганя відпустила мамині гарячі долоні, щоб доторкнутися до золотих півмісяців на вухах і переконатися: нікуди не зникли. Стисла міцно кульчики, ніби хтось уже збирався їх у неї відняти. Гіркий відчай підкочувався повільно – через груди – до не по-дитячому глибоких очей. Отак сиділа хвилину, дві, три… коло мами, тримаючись за півмісяці, мов за власну долю, не наважуючись заплакати. А коли знову доторкнулася до неньчиних долонь, ті вже були холодними…

Не схотів Василь домовину для Степаниди робити. Микола думав вплинути якось на свого давнього товариша, але як побачив осатанілі очі Василеві і кулаки стиснуті, тоді й він п’ятами накивав. Не міг зрозуміти, що коїться. Довелося до Прокопа звертатися – дитятського трунаря. Щоправда, на похорон Василь прийшов, мовчав, не хрестився жодного разу, сам – біліший від покійниці.

Василь привів її, коли ще тиждень лишався до сороковин по жінці.

– Вона буде тобі за маму, – сказав Гані.

Зелені очі-криниці дівчини проковтнули здивовано спочатку батька, а потім – незнайомку – її Ганя раніше не бачила в Горностайполі. Але, пригадує, десь ніби й бачила вже – знайоме дуже обличчя. Ні, точно, Ганя знає її…

Ликера була красивою – з густим темним волоссям, заплетеним у довгу косу, з виразними карими очима, струнким станом і ніби влитою в неї якоюсь аж занадто живою силою.

Ликера була молодою, в розквіті дівоцтва, може, років вісімнадцяти, якщо не менше.

«Сестра, ще б куди не йшло, але мати…» – подумала Ганя.

Щоправда, перечити батькові не стала, а лише привіталася стримано з нетутешньою красунею і швиденько вибігла надвір, подалася в напрямку лісу.

У лісі мала свою схованку – на одному з пагорбів, де переважно росли молоді сосни, а земля була встелена яскравим світло-зеленим мохом. Гілля на одній із сосен десь на півтора метри від стовбура тягнулося до землі, ніби поли довгого плаща на казковій феї. Ганя хутко пірнала під те гілля, зникаючи в ньому, що ніхто її вже не міг побачити. Проте вона могла бачити все і всіх довкола – через просвіти між маленькими голочками на гіллі. Отак часто сиділа під сосною і розмірковувала про світ, про людей, яких знає, про дерева і звірів, про сонце і дощ, про все, що встигла увібрати в своє серце. Відколи померла мама, і не було з ким порадитися, якщо виникали раптом якісь питання чи сумніви, приходила сюди, щоб отримати відповідь – тут найкраще думалося. От і цього разу Ганя, обійнявши свої худенькі коліна, сиділа на шматку драної мішковини, що ним була встелена вогка земля її «келії», і намагалася зрозуміти: що вона відчуває до Ликери. З одного боку, тепер їм житиметься веселіше і легше – адже буде підмога у господарстві. І батько, можливо, менше зникатиме з дому, менше питиме гіркої води, менше лаятиме і битиме доньку.