Етимологія крові: читать начало книги онлайн

[фрагменти мого життя]

Страхолісся

Майже щоночі мені сняться однаково химерні сни – зі знайомими обличчями та іменами. З весільними квітами та кров’ю землі. З обрієм, до якого можна дійти. Від таких сновидінь притлумлюється дійсність, адже вони видаються реальнішими за саме життя…

Я народилася 26 квітня 1978 року в містечку Іванкові, за вісімдесят кілометрів від Києва.

Спершу ми з батьками мешкали у Страхоліссі. Біля моря. Велике, таємниче і страшне – Київське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селі. Влітку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.

Коли мені виповнилося сім років, я отримала в дарунок від мами величезний набір фломастерів. До малювання ніколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися мені в іншій, вельми цікавій, справі. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було сміливо передавати усілякі знайомі і незнайомі слова. Багато слів. Різнобарвних, яскравих. Світлих і темних. Писала їх на папері, шпалерах, тюлі, паркані… Моїй радості не було меж. Це нагадувало чари: літери, які самі по собі не мають жодного значення, складаються в ряд і починають раптом щось означати. І ти можеш передавати літерами все, про що думаєш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моєму житті сталося ще декілька важливих подій.

Влітку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила своє перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морі – завжди солона і важка. А хвилі – великі і шумні. Справжнє море – воно пахне дельфінами і казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дізналася, що моє рідне Київське море – рукотворне, тобто це взагалі ніяке не море, просто так називається. Почала потай ненавидіти його…

Восени я пішла до страхоліської школи.

Після занять бігала до лісу. Ліс, на відміну від моря, був справжнім. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу після школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила відпорювати від форми бруднющі (чорнило з чорноземом) манжети і пришивати нові. При тому торочила, що ніколи більше не пустить мене до лісу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчині суворі вердикти, і наступного дня, після школи, я повторювала свої лісові подвиги. Зі мною завжди були три вірні подружки – Сонька, Віка і Санька. Іноді за нами валасалися хвостиками інші однокласники, а я не любила, коли у лісі було надто гамірно.

Третину назбираного добра завжди відносила бабі Галі, маминій мамі, яка жила через десять хат по нашій вулиці. І доки не зачинало смеркати, я слухала її оповідки про життя, про ліс, про Страхолісся, про те, як робили Київське море і заливали цілі довколишні села – з хатами, церквами, школами і цвинтарями… Я уявляла все це, і мені ставало моторошно. Я ще більше ненавиділа наше море – море штучне, море-вбивцю.

Бабуся Галя народилася у Страхоліссі і, хоч не вешталася ніколи по чужих світах, проте багато всього пережила й набачилася. Глибокі брижики по всьому обличчі. Я ще тоді, видивляючись на ті брижики, думала: «Старість – страшна, не хочу бути старою».

Мій дід, чоловік баби Галі, помер за одинадцять років до мого народження. «Був дуже працьовитим і… ніжним», – розказувала баба. Шкода, що не дочекався мене. Думаю, з ним мені було б веселіше.

Багато чого розповідала стара про себе і про діда. Про мою маму і маминих старших сестер, тітку Ольгу та тітку Катерину. Та ніколи – про своїх батьків, сестру і брата. Я знала, що всі вони вже давно лежать у землі і що баба не хоче про них згадувати. Але так хотілося уявити, якими були оті мої далекі предки: про що думали, що їли-пили, як сварилися, як любили і ненавиділи одне одного. Чи так само – як ми?..

Бабця Галя була майстринею вишивки. Колись до неї приходили на навчання дівчата з інших сіл, приїздили навіть із Фастова і Трипілля. Але вона мріяла передати все своє вміння мені – кровній і прямій спадкоємиці. Тільки нічого з того не вийшло. Надто вже непосидючою я виявилася для такого нудного заняття. Мене цікавили лише літери, з яких народжуються слова, ліс і вечірні гульбища на нашій вулиці.

– Ликерка, – іноді казала на мене бабця і якось скрушно при тому хитала головою.

Я вже знала: Ликеркою звали її молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годі було збагнути. Бабця вперто відмовлялася говорити про це.

«Ну і не треба, – думала собі, ображена, – захочу – сама про все якось довідаюся».

У ліс, якщо вже казати по правді, я ходила не заради грибів. Просто любила слухати ліс. Там, у ньому, було для мене багато таємниць. Іноді навіть навмисне відставала від Соні, Віки і Сані, ніби загубила їх.

– Ярко-о-о-о! – гукали і замовкали, а я собі потай блукала поміж дерев.

Кілька разів, на одному і тому ж місці, чула: кричить якась жінка – так, як можуть кричати лише від пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здіймалося волосся. Але мене знову і знову тягнуло до того місця, до того крику – незбагненним зв’язком інтуїтивно вгадуваної спорідненості. Мені ніхто нічого не говорив. Я знала лише те, що відчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.

Того ж самого року, в січні, по різдвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли відійти від цього тяжкого горя. Поховали стару на сільському цвинтарі поруч з іншими нашими родичами, серед яких, проте, не було ані її батька, ані матері. Ані сестри Ликерки. Ми так і не дізналися про них нічого. Таємницю нашого роду закопали глибоко в землю чужі й п’яні дядьки.

Наступного року, саме на мій день народження, сталася аварія на ЧАЕС і, хоч наше село не потрапило до надміру враженої радіацією території, ми з батьками все одно виїхали звідти. До столиці. Хтось із батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала ані найменшого бажання кудись їхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто єдиним справжнім для мене. Пригадую, навіть плакала, коли прощалася зі страхоліською хатою – але не так від реально усвідомленої втрати, як більше – перед невідомістю. Плакала з таким театральним драматизмом, що у рідних це викликало лише сміх. Вони сміялися з мене, а в очах був сум.

– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навідуватися вряди-годи, це ж не зона.

Хтось чогось не міг второпати. А я тоді розуміла лише одне: ми залишаємо могили своїх предків. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тоді годна була зрозуміти. У тому смішному віці, коли випадають молочні зуби і з’являється нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.

Отже, ми переїхали до столиці.

Того ж року тато знайшов собі іншу жінку і пішов жити до неї. Він і раніше бахурував, тільки мама не зважала на те раніше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кінцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашій невеличкій двокімнатній квартирці. В панельній дев’ятиповерхівці з ліфтом та сміттєпроводом.

[хроніки чужих життів]

Київське Полісся. Горностайполь

Коли Гані виповнилося сім років, мама подарувала їй золоті кульчики-півмісяці. Вуха проколювали без голки, підточеними шпичками кульчиків, змоченими в горілці. Ганя навіть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячість впереміж із почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж світилася вся від радості – нарешті стала дорослою.

Ганя не знала, що напередодні її свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидиній думці щодо такого дорогого подарунка.

– Ми ж не багачі якісь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обійдеться. Нема чого змалку привчати до розкошів.