Етимологія крові: читать начало книги онлайн

Ликера – гарна, Ганя зможе полюбити її – але не як маму, звісно ж, ні, – як старшу сестру чи подругу. Нічого у тому страшного немає, що батько привів цю дівчину до їхньої хати, він не хоче бути самотнім, тим паче Ликера ж – гарна…

Щойно лише зробила такі висновки, переконала себе у тому, що чинити треба саме так, а не інакше, як раптом зелені колючі поли на сосні зашурхотіли й заворушилися. На хвильку спинила дихання, ніби від того залежало, чи помітять її, чи ні. Стало лячно. Шурхіт не спинявся, а, навпаки, наростав упевнено й уперто. Ганя почала пригадувати молитву, почуту колись з мамчиних вуст, тільки від страху заклякла пам’ять, і всі зусилля її розворушити виявилися марними. Можна було б, звичайно, просто перехреститися, але Ганя тоді не встигла про це подумати.

За якусь мить гілля внизу розширилося до невеличкого проміжку світла, яке одразу ж затулило щось чорне і пухнасте. На дівчину подивилися сліпучі вогники котячих очей. І здалося Гані, що бачила вона вже десь щось подібне. Можливо, навіть уві сні.

Це була красива чорна кішка. Але дивно: котів у цьому місці ніколи раніше не зустрічала. Гостя неквапом наблизилася до господарки «келії» і заходилася лащитися, тертися об ніжну шкіру дитячих литок, рук, лизнула теплим вологим язичком пальчики на нозі і, манірно відкинувши голову, нявкнула, показуючи свої гострі маленькі зубки. Ганя обережно погладила кішку, а потім посадила її собі на коліна, опустила голову і притулилася щоками до гладенької чорної шубки. Від кішки струмом ішло приємне тепло, яке легенько лоскотало все тіло дівчини. Сиділа б отак довго-довго – до смерку, та хоч би й до ранку, аби лишень не повертатися додому. Але мусила іти звідси – боялася батькового гніву. А ще, не зізнавалася собі в тому, але підсвідомо відчувала – хотіла бачити Ликеру (де ж могла бачити її раніше?).

Чорна гостя хутко зістрибнула з Ганиних колін і зникла потойбіч зеленої завіси, впустивши на мить до схованки дещицю денного світла.

Коли Ганя вийшла зі сховку, кішки видно вже не було. Дівчина повільно опустилася з пагорба і вузенькою кривою стежечкою почимчикувала до села. В її зіниці непомітно вкарбувалася нова глибина…

[фрагменти мого життя]

Кохання

Я виросла біля Київського моря, а тому змалку призвичаєна до обману. Штучне море нагадує штучне кохання: ніби й відчуваєш його, навіть можеш зануритися у нього з головою, але ж, злизане вітром, воно не залишає на твоїй шкірі жодних слідів. Безсільне і прісне – море з тим берегом. Ти його знаєш, відтак поступово холоднішаєш до нього.

Закохуватися я почала ще з дев’яти років. Найперше і найсвітліше моє кохання – учитель музики. Але найсмішніше те, що я зовсім не пам’ятаю, як його звали. Високий, з довгим русявим волоссям, блакитноокий легінь, він приходив на урок, виставляв учительський стілець посеред кімнати, аби всім було однаково добре його видно, діставав із футляра акордеон, сідав і починав грати. Спершу вдавав, що не бачить учнів, налаштовувався, так би мовити, на свою музичну хвилю, а вже потім відривав погляд від акордеонних клавіш, уважно дивився на кожного з нас і нарешті говорив: «Доброго дня». Це був єдиний учитель, з яким ми віталися сидячи. Коли його погляд зупинявся на мені, я відчувала, як гарячішає подих, туманиться у голові і починає пришвидшено баламкати в грудях. Це було приємне відчуття – суміш тривоги, цікавості, радості і мрії… І, можливо, іще чогось, важливішого, ніж усе це вкупі. Я уявляла, що ми разом, під красиву музику, пливемо по морю. Раптом нас накриває велика хвиля. Я тону, але він рятує мене – виносить на руках із води, кладе на пісок, а потім ніжно цілує в губи. На цьому мої морські фантазії уривалися разом із красивою музикою, бо я ще не знала, що слід робити з чоловіком далі, після такого поцілунку.

Дізналася про це, коли вже вчилася на першому курсі університету.

Якось на лекції з філософії у мене сильно розболівся зуб. Саме за кілька тижнів до того у центрі, неподалік від оперного театру, з’явилася вивіска нової приватної стоматологічної клініки – «Д.Думін». Біль був настільки нестерпним, що я навіть забула про злиденність власного гаманця, перш ніж переступити поріг цього закладу. Зовсім юний і не дуже ввічливий лікар, від якого безмірно тхнуло парфумами «Gucci», зробив знеболювальний укол в ясна, видалив нерв, запломбував хворого зуба. І тільки по тому, як завершив свою роботу, повідомив, скільки все це коштує. Мені стало зле. Хоч і не бачила тоді себе у дзеркалі, проте уявляла, як червонію від сорому за те, що не маю і десятої частини тієї космічної суми. Запропонувала залишити якусь свою річ, наприклад, золотий ланцюжок, у заставу. На це лікар скорчив кисло-гірку гримасу. Відчула себе повною дурепою. Мені здалося, що цей шмаркач готовий мене придушити власними ж руками, якими щойно рятував мого нещасного зуба. І я заплакала. Спочатку тихо, а потім так голосно, що до кабінету прибіг, схвильований, сам лікар Думін, власник клініки. На вигляд йому було років сорок. До звабливого легенька посивінь у чорному волоссі, кількаденна неголеність на обличчі, рівний ніс і гострий – аж до пронизливого – погляд темно-карих очей. Я ще ніколи не бачила таких гарних чоловіків. Мені забракло слів і думок, сиділа перед ним, наче вкопана, і вже не плакала, лише схлипувала.

– Що сталося, Віталю? – запитав у мого рятівника і ката.

Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Думіним, бо не знали, як усе пояснити.

– Ще раз запитую, що сталося? – тепер звернувся одночасно до нас обох.

– Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…

І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Думіну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години.

– Можеш не квапитися, заспокойся, – провів долонею по моєму волоссю.

Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Думіна вилітали звабливі бісики, чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове, несподіване.

Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа.

Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Думіна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами… З ним я стала жінкою. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися отим коханням. Воно затягувало мене у якусь страшну безодню і поглинало – повільно, але невідворотно. Це було щось дивне. Неприродне. Ніби вселився в мене якийсь гаспид…

Я почала любити і ненавидіти своє місто (його місто!), яке зробило мене жінкою, яке знищило в мені маленьку дівчинку. Приростала, вростала болючим нервом свого дівочого дорослішання, пускала коріння, напувала власними соками, і воно – місто – наповнювало мене собою – оселялося в мені, обіцяючи нове життя… кольорове і яскраве, ніби всуціль розписане моїми першими фломастерами.

Думін ніколи не відвозив мене до самого будинку, лише до метра. Ми з ним мешкали на різних берегах Дніпра, і він не міг повертатися додому надто пізно. А я продовжувала прив’язувати його невидимими ниточками власних бажань, усе міцніше й міцніше, тягнула до себе, а потім, уже разом із собою, – до глибокої і страшної безодні. Він спав, обіймаючи єдину – перед людьми (але не перед Богом!) – жінку, і навіть не здогадувався про мою силу. Неспокійно – адже кожної ночі я, сама того не усвідомлюючи, приходила у його сни. І там, у снах, продовжувала кохати його.

Клініка «Д.Думін» стала мені оазисом і пеклом, де я відроджувалася і де потім спалювала себе кожною новою втечею – до нього, від нього.

Саме тоді мені вперше наснилася ВОНА. Це була красива жінка років тридцяти семи. У довгому білому вбранні із шовку. Біла хустка на голові. Вуста – бліді, і сама – бліда, а очі неприродні якісь – ніби й не очі, а дві порожнечі замість них. У руці тримала великий ніж, але мене це зовсім не лякало.

– Доню, – казала, – ти можеш робити з ним усе, що хочеш, але визначся спершу, чого саме ти хочеш.

Я знала: вона про Думіна. Про інших я тоді не думала.

– Хочу кожної миті бути поруч із ним.

Відповіла:

– Вір мені, доню, згуба солодкою не буває. Не спалюй себе даремно. Він – не твоє щастя. Відріж оці ниточки, поки не пізно. На, тримай, – протягувала мені ніж – відріж, бо потім матимеш великий клопіт.

А на лезі тремтіли крапельки крові.