Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Смерть і руїна! — лайнувся Свейн. — Що вони коять?

Не відповідаючи, Ерік отямився і глянув у центр долівки. Обидві лінії світла майже торкались одна одної. Попеля підбігла до місця, де вони мали з’єднатися, дістала ключ зі скриньки й наготувала його. Тільки тоді Ерік ризикнув знову поглянути на боротьбу.

Тепер вампір наближався до сера Ворена, крок за кроком, насилу пересуваючи ноги. Лицар напружився, відставив одну ногу назад, щоб мати кращу опору, тримав обіруч перед собою перевернутий меч і світився, мов зірка. Але волоконця зіпсутості знову зазміїлися уздовж золотих потоків, відкидаючи лиховісні тіні на стіни вежі. Ще один крок — і вампір майже діставав до меча, його обличчя скривилося в агонії, із роззявленої пащі стриміли гострі ікла.

Мало не плачучи вголос у такій страшній скруті, Ерік благав у душі, щоб срібні потоки заповнили решту жолоба й доторкнулись один до одного. Відстань між ними становила десь кілька сантиметрів.

Вампір поклав обидві руки на руки сера Ворена, і меч став поволі опускатися. В усій вежі яскраве сяйво почало відчутно тьмяніти, в далеку верхівку вежі заповзав морок. Потім, відродивши надію, знову спалахнуло золоте сяєво й залунали нові огидні зойки вампіра. Лицар і вампір стиснули одне одного, зазнаючи обидва нелюдських мук.

А Ерік лише відвів од них очі, став навколішки й дивився вниз, де срібні рідини випнулися опуклими поверхнями назустріч одна одній і нарешті злилися в поцілунку. Місячне сяєво перетікало по жолобу з одного боку вежі на другий, а в центрі, просто під Попелею, з’явилися сяйливі срібні літери слів Fines facere mundo, написані довкола маленької замкової шпарини.

— Еріку! — озвався позаду Свейн із завзятим виразом на обличчі. — Дозволь мені, будь ласка! Я присвятив цьому все своє життя, — благав він, простягаючи руку.

Попеля лише похитала головою.

— А втім, — зітхнув Свейн, — якщо це й має бути хтось інший, то саме ти. Ти видатний гравець, дуже кмітливий, тебе цікаво спостерігати, ти ще й розумний. Я дививсь, як розгорталася битва. Твоя команда була неймовірна. За всі роки свого викладання в університеті я ніколи не бачив таких відважних і точних рухів.

Це все було дуже добре, та Ерік відмовлявся відповідати, квапливо намагаючись вставити ключ як слід.

— Стій, що ти коїш! — цього разу Свейн уже дістав меч. Але вони обидва знали, що його загроза марна. І все-таки Свейн махнув мечем по зап’ястку Попелі, цей удар міг би відрубати їй руку. Та якщо Свейн сподівався, що вежа — своєрідна арена, де гравці можуть нападати одне на одного, йому довелося розчаруватись: Попеля не зазнала ніякої шкоди.

— Ще б пак! Чого я раніше не здогадався? — Свейн прожогом метнувся до місця, де зчепилися сер Ворен і граф, і руків’ям меча вдарив лицаря по потилиці.

Меч сера Ворена з брязкотом упав на підлогу, а його тіло обм’якло в руках вампіра, що з огидою жбурнув його через залу, а його лихі очі миттю повернулися туди, де Попеля нарешті вставила ключ у замок.

— Припини! — гаркнув вампір, зосередивши в цьому одному слові всю владність, на яку спромігся.

— Ні! — Попеля міцно тримала ключ і до кінця повернула його.

У далеких закутах всесвіту попадали зірки, їхнє світло й матерію всмоктали маленькі, схожі на волосинки закінчення ефірних ниток. І самі нитки почали втягуватись, дрібні волокна зникали у великих звоях. Над вежею, спершу повільно, зникали яскраві вогні й густішав морок. То була не пітьма нічного неба, а абсолютна чорнота Нічого.

А далі вже швидше світло зникало з неба, зменшуючи всесвіт, аж поки зачепило й місяці, які щезли, мов проколоті кульки, всмоктані зсередини в небуття. Потім ще швидше позникали і хмари, високі гори танули і зменшувались до пагорбів, а потім оберталися в ніщо. Моря висохли, наче всю воду з них увібрав величезний вир.

Потім дедалі швидше й далекі частини планети почали збігатися досередини, а решта всіх барв і звуків злились у могутньому крещендо руху.

— Що ти накоїв? — бідкався вампір, і сльози текли по його обличчю.

Усе світло і звуки увібралися в точку під пальцями Попелі, десь гримнули двері.

Потягнувшись, Ерік від’єднався, ще очманілий од картини руйнування ігрового світу.

Друзі обступили його й занепокоєно зазирали в обличчя. Ерік спробував усміхнутися.

— Ну, все гаразд? — запитав Б’єрн.

— Аякже. Грі кінець.

Інгеборг підскочила й міцно обняла його:

— Молодець, Еріку. Ти просто молодець.

Ерік пригорнувся до дівчини, з кожним ударом серця по його тілу розливалися полегкість і насолода.

— А що тепер? — урвала їх Сігрид.

Інгеборг розімкнула обійми, на мить зустрілася очима з Еріком і усміхнулася.

— Торстейне, ти й досі маєш зв’язок з іншими бібліотеками? — запитала Інгеборг, знову перетворившись у наставницю.