Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З BE попереду і сером Вореном позаду вони пробивалися далі, але тепер страшенно повільно. Відбиваючись та ухиляючись від ударів, Попеля доходила до межі своїх можливостей, бо Ерік намагався й уникнути загроз своєму персонажеві, і зберегти життя Інгеборг.

Двадцять метрів.

З величезним подивом Ерік відчув, як Інгеборг насилає чари.

— Я думав, їх у тебе вже не лишилося, — мовив він, повертаючи голову в її бік. Інгеборг дивилася повз його плече з такою щирою усмішкою, яку тільки може зобразити сірий багатокутник обличчя.

— Поглянь.

З надією, що наростала в серці, Попеля обернулася. Вежа була тут, височіла над ними. Величезні блоки темного сріблистого світла тяглися в далеку височінь. Вежа не мала ніяких зовнішніх оздоб, а тільки великий миготливий чорний портал замість дверей, і здавалося, ніби крізь нього всякчас тече туди і назад чорна вода.

— Добре, — задихався BE. — Бо я довго не проживу, отрута швидко доконує мене.

— Ти ще можеш триматися! — намагалася підбадьорити його Інгеборг, і то не без успіху, BE зібрався на силі й завдавав нових нищівних ударів скелетам попереду.

Коли до чорного отвору в стіні вежі лишилося метрів десять, BE раптом заточився, розвів широко руки й відкинув мечі.

— Як довго ще треба йти? — крикнув він.

Скелети навколо зупинилися, їхні кістляві постаті виразно свідчили про підозри, що охопили їх. Потім, обмінявшись лихими поглядами, накинулись на BE й добили його безліччю ударів.

— Еріку, ти повинен іти далі. Ти здатний закінчити й сам. Кинь мене, — благала Інгеборг, відчайдушно махаючи своєю чарівною паличкою.

— Я хочу, щоб ми разом зайшли всередину. Мені потрібна твоя порада.

— Ти можеш від’єднатися, коли будеш у безпеці. А тепер іди. Я вже нічого не можу вдіяти.

Здригнувшись, Ерік був змушений визнати, що Інгеборг має слушність.

— Ідіть у вежу, якщо можете! — повернулася Попеля до сера Ворена, який, втомлено бурмочучи, згодився. І тоді Попеля помчала вперед. Її єдиний захисник, підставивши коліно, забезпечив їй зручний кут для стрибка в повітря; зігнувшись, вона приземлилася на обидві ноги, з хрускотом пробивши ребра воїна-скелета, потім скрутилася в клубок і покотилася, а тим часом порожній простір, де вона щойно стояла, розтинали мечі. Попеля подалася ліворуч, потім знову крутнулася праворуч, схопившись за руку зі щитом і майже танцюючи зі скелетом, а водночас відбиваючись од ударів його товаришів. Люто завили останні охоронці — великі пси, що скочили вперед, роззявивши заслинені пащі. Потім останній перекид через голову й відчайдушний стрибок крізь полум’я, яке вивергали пси, охороняючи чорний портал, і Попеля забігла до ефірної вежі. Все заспокоїлось.

Розділ 31

Дотик вампіра

агнок у вигляді ельфа-сидха заговорив до орка й, відчуваючи певний страх, тримав свого коня напівоберненим у бік Ньюгейвена:

— Де граф Ілістивостич, я хочу бачити, графа Ілістивостича. Ти розумієш?

Орк поглядав спідлоба і щоразу щулився, коли Рагнок згадував про вампіра, потім щось буркнув і пішов.

Полишений на якийсь час сам, Рагнок поглядав на бойовище й дивувався результатам. Сонце сідало за чорними хмарами, в долині зависали густі тіні. Трупи лежали купами й цілими купами, інколи утворюючи на диво симетричні згромадження, що були наслідком ураження блискавками — і звичайними, й кульовими. Було зрозуміло, що військо створінь зла перемогло, бо ще тисячі їх і досі блукали по долині. Проте замість прадавніх менгірів тепер лиховісно височіла позбавлена прикрас вежа, тонка, наче шпиль, здіймаючись у небесну височінь. Вона світилася блідим прозорим сяєвом, відбиваючи тускле сріблисте світло обох місяців. Рештки гоблінів і тролів отаборилися навколо вежі. Чи означає це, що ті діти досягли своєї мети і вже всередині? Або, може, це пересторога, до якої вдався вампір?

— Ти хочеш бачити мого господаря, графа? — почувся сухий і безживний голос, і Рагнок аж підскочив, його кінь неспокійно забив копитами. Перед Рагноком стояв блідий гуманоїд, убраний в елегантний чорний костюм, високий комір доходив аж до його худих, як у скелета, щік.

— Так.

— Їдь за мною. — Слуга подріботів на вершину пагорба дорогою, що вела від Ньюгейвена.

Подолавши спротив коня, Рагнок пустив його ступою, поки вони пробиралися поміж куп сірих тіл. Рагнок нервово ковтнув слину, коли вони проминали гоблінів, що приглушено розмовляли й час од часу поглядали на подорожніх, і тоді в їхніх блідо-жовтих очах спалахував хижий вогонь. Вони пройшли повз вежу, що лишилася праворуч. Коло її підніжжя лежала зграя пекельних псів, що теж проводжали Рагнока червоними очима, які в тьмяному надвечір’ї світилися ще лютіше. Там, де стежка повертала на узлісся, стояла прикрашена вигадливим різьбленням графова карета, вікна були завішені важкими оксамитовими фіранками.

— Почекай тут. Він невдовзі з’явиться. — Служник узяв віжки чотирьох чорних огирів, що поглядали лихим оком, і мовчки сів на місце кучера на верху карети.

Небо почорніло, і тільки червоний відсвіт на хмарах свідчив, що недавно скінчився день. Крізь прогалини в хмарах, які повільно бігли по небу, видніли сяйливі зірки.

— Хто ти? — долинув крижаний голос із темних глибин карети, її двері тепер були відчинені настіж. Ущухло тріпотіння шпаків, у лісі перестали ухати сови.

— Я Рагнок. Це інший персонаж, але я та сама людина, з якою ти розмовляв у образі Екзекутора, чорного воїна, — відповів він сухим і здавленим голосом.

— Бачу.