Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А на що ми витрачаємо більшість нашого часу? На навчання у величезних бібліотеках, які наші предки привезли в цей світ? На створення устаткування, яке посприяє нашому рухові вперед? На меліорацію земель задля отримання більших урожаїв? Ні. Ми марнуємо все наше дозвілля на «Епік». Бо «Епік» — це наша економіка і наша правова система. Щоб вижити як індивіди, нам потрібен кожен мідяк, який можна здобути в грі, байдуже, що це зруйнує нас як суспільство. Чи є в цьому сенс?

Трибуни знову заворушилися, серед загального гамору вирізнялися окремі вигуки й зауваги, їхній тон був пристрасний, але не ворожий.

— Мені шкода, що сьогодні немає змоги обговорити ці теми докладніше, і я знаю, що у вас є багато запитань. Ми всі їх маємо. І я не можу відповісти на найважливіше запитання: що замінить «Епік»? Та хоч яка система врядування сформується, коли ми зруйнуємо цю, вона не призведе до ще більшого марнування нашого часу. Щонайменше ми можемо використати систему інтерфейсів для відкритої і справедливої координації наших зусиль у масштабах планети без усемогутнього Центрального Комітету, що потай ухвалює свої постанови.

Останнє речення зачепило кожного за живе, амфітеатр одразу загримів оплесками. Ерік помітив, що міцно стискав кулаки, а почувши таке гучне свідчення підтримки, трохи розслабився, Попеля склала руки на грудях.

— Прошу, нехай тепер вирішить кожен з вас. І якщо ви хочете ступити на цей новий шлях, ходімо з нами й допоможіть побороти армію створінь зла, які намагаються зупинити нас.

— Стривайте! — на арену вибіг Рагнок Дужий в образі вбраного в кольчугу воїна-сидха, і в юрбі почулися перелякані зойки. — Перше ніж слухати це дівчисько, будь ласка, дослухайтесь до влади. Як вона наважилася говорити про кінець гри? Така дія призведе тільки до хаосу і розгулу злочинності. Центральний Комітет постановив, що битви не буде. Прошу повертатися до роботи, — Рагнок поклав руки на свої мечі.

Мало-помалу знову почалися оплески. Але вони були неприязні, глузливі. Плесь. Пауза. Плесь. Пауза В долоні плескала вже більшість глядачів. Плесь. Щоразу, коли чулися оплески, здавалося, ніби гучно б’ють цимбали, звук яких посилювала чаша амфітеатру. Плесь. Пауза. Плесь. Ненависть публіки до Рагнока Дужого була надзвичайно великою, і оплески певною мірою передавали це почуття. Потім усі підвелися. Рагнок стояв і напружено дослухався до того глуму, немов збираючись заговорити, але зрештою, не спроможний далі терпіти масове невдоволення, повернувся й вийшов.

— Гаразд! — вигукнув він наостанок через плече. — Втрачайте своїх персонажів у цій дурнуватій витівці. Проти вас діятимуть більші сили, ніж Центральний Комітет та університет. Всі ви загинете й почнете заново ні з чим! — злобно зареготав Рагнок.

Ці погрози спровокували бурю гнівних вигуків і кепкувань. Минув якийсь час, відколи Рагнок покинув арену, перше ніж Інгеборг знову змогла привернути до себе увагу збудженої юрби.

— Дякую. Здається, нам доведеться йти в бій. Ми маємо тут узяті з церков бойові корогви. Нехай наймогутніші й найвідоміші гравці кожного округу представляться мені й візьмуть по одній. Ми повинні організувати наше військо на основі округів, а в межах кожного округу — невеликих команд, як ми і звикли.

Тепер уже радісні, щирі оплески виповнили амфітеатр, усі враз загомоніли. Невдовзі по піщаній арені вже підходили окремі гравці, щоб поговорити з «Остерфіордськими гравцями» і взяти корогви, які Ерік приніс на стадіон.

BE радісно потер долоні, бо стало зрозуміло, що десятки, а може, й сотні тисяч присутніх мають намір узяти участь у битві. Він мимоволі стискав і розслаблював мечі в піхвах:

— Буде щось страхітливе. Найграндіозніша за всі часи битва.

Розділ 30

Війна

ва величезні війська заполонили долину між підніжжям Снігових гір і Ньюгейвеном. У полудневому небі висіли важкі чорні хмари, але між ними прозирали довгі смужки ясного неба. Крізь прогалини в хмарах яскраве сонце давало змогу побачити кожне військо в усій його пишноті: онде майорить яскраво-червоний бойовий штандарт, а на ньому видніє восьминогий, скручений кільцями дракон, вигаптуваний золотими нитками; отам велетень-канібал мружиться од яскравого сонця, на його величезному, наче миска, шоломі, що тьмяно полискує, вирізняються іржаві патьоки; далі гоблін-лучник натягує тятиву і на його зелених руках напнулись могутні м’язи.

«Остерфіордські гравці» стояли коло лісочка під бірюзовою корогвою із зображенням символу бога Мова. Навколо них громадилася велика юрба сірих персонажів і, становлячи яскравий контраст, дружина лицарів, чоловіків і жінок, що сиділи верхи на прикрашених гербами румаках, озброєні блискучими посрібленими списами і вбрані в яскраві панцерні обладунки.

— Я повторюю, — кричала Попеля з каменя, що давав їй змогу бачити ряди сірих голів. — Намагайтеся не купчитись, бо швидко станете мішенями поквадратного застосування чарів і зброї, що паралізує дихання. Старайтесь дотримуватися своїх місць у бойовому порядку, навіть якщо доведеться через це йти на бойовище кружним шляхом. Наші втрати будуть величезні. Та якщо ми зможемо скористатися своєю кількісною перевагою й оточити ворога, ми переможемо його.

Мабуть, Ерікові треба було завершити промову на оптимістичній ноті, бо персонажі почали розходитися по своїх окружних підрозділах без великої радості. Проте краще бути реалістичним: за однакової чисельності військо людей-гравців значно поступалося орді створінь зла. Люди могли сподіватися тільки на свою чисельну перевагу й командні зусилля. Команда цілителів, чарівниць і воїнів могла довше лишатись на бойовищі й завдати більшої шкоди ворогові, ніж сума їхніх здатностей як індивідів.

— А як щодо нас? — запитав Анонім.

— Ми чекатимемо, поки з’явиться сам Екзекутор. Тоді спробуємо взяти його. Бо інакше він сам знищить усе наше військо.

— Правда, — мовив Гаральд, натираючи свої короткі мечі густою червоною рідиною, краплі якої, падаючи на землю, сичали, випаровували траву й лишали невеличкі струминки пари.

— Не знаю, чи зможу я довго чекати, — пробурмотів BE, вже витягши з піхв обидва мечі — Грім і Блискавку.

— Слухай, Еріку! Що це? — зненацька обізвалася Інгеборг.

З боку Ньюгейвена долинали щоразу гучніші вітання. Ерік примусив Попелю вискочити на дуб, що стояв неподалік, вона легко стрибала з гілки на гілку.

— Це нові загони кінноти НІПів, що воюватимуть за нас, — радісно вигукнув він, спостерігаючи, як розступилися сірі маси, пропускаючи наперед довгу колону вершників. — Ні, — крикнув він, приглядаючись. — Ще краще, це лучники-кентаври.

Хвиля оплесків і привітань прокотилася лавами гравців, що виявляли свій захват, побачивши таких могутніх союзників. Попеля зіскочила вниз і невдовзі гордий молодий воїн-кентавр із луком у руці й сагайдаком за плечима прискакав у їхній табір, до його шкіряної кіраси і для людського, і для кінського тулуба були прив’язані пластинки металу. Він низько вклонився своїм людським тулубом, а його довге, чорне, ворушке заплетене в коси волосся опустилося до самої землі.

— Міледі Попелю, я, принц Гарборан, прийшов сповістити, що військо мого народу сьогодні воюватиме разом з вами й допоможе перемогти сили зла.

У сяєві кентавра потужно бився пульс Аватари.

— Ласкаво просимо, принце Гарборане, для нас, людей, велика честь воювати пліч-о-пліч з вами.

Кентаврові, мабуть, сподобалися ці слова, і він широко усміхнувся: